Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/124
• Следующая

Та Арсен уже не відступав. Напружував усі сили, щоб якнайдужче затягнути металеву петлю.

Хряснули кістки. Звір завив од болю і замовк. Опустилися передні лапи. З пащі перестало вириватися важке хрипіння. Тіло хижака обм’якло, обважніло.

Та переможець все ще боявся послабити зусилля: барс — живучий звір. Навіть напівзадушений, він може в останню мить завдати противникові смертельного удару.

Нарешті руки самі не витримали нелюдського напруження. Ланцюг розімкнувся на здавленій шиї звіра, і мертвий барс упав на землю.

Знесилений, важко дихаючи, Арсен обіперся спиною об стовбур горіха. Перед очима пливли жовті кола, ноги тремтіли. Хотілося впасти і забути про все.

Але змушений був стояти: до нього наближалися дівчата. Попереду — старша, позаду — молодша. Як погано не почував себе, все ж не міг не відзначити, що подібної красуні, як ця, передня, йому ніколи в житті не доводилося зустрічати. Вона мала не більше шістнадцяти років — той вік, коли дівчина, особливо на півдні, розквітає пишним квітом. Легке сіре вбрання окреслювало її струнку постать. Обличчя довгасте, ніжне, ледь покрите легким весняним загаром. Затінені рясними чорними віями очі здавалися і синіми, і темними одночасно.

Дівчина зупинилася за кілька кроків і, все ще здригаючись від страшного потрясіння і навіть забувши, що стоїть перед чужим мужчиною з відкритим обличчям, тихо промовила:

— Дякую. Ти врятував нас, батире!

Арсен помітив, що, крім вдячності, в її погляді промайнув подив і прихована відраза, і йому до сліз стало соромно за свої брудні руки з велетенськими пазурами, за нечесані, збиті в ковтюхи патли, за подертий одяг і важкий дух, що йшов од його давно не митого тіла. Він ще не звик відчувати себе річчю в руках іншої людини, а тому не міг допустити думки, що ця дівчина та її подруга дивляться на нього не як на людину, а як на тварину, що належить їй чи членам її сім’ї.

Вона стояла перед ним і дякувала за порятунок, а він охоче провалився б крізь землю, бо усвідомлював, яким нікчемним, бридким і навіть огидним здавався дівчині, хоч захистив її від смерті.

— Я радий, що все скінчилось для вас так щасливо, джаним ^[49], — сказав хрипко, з трудом підбираючи від хвилювання і слабості турецькі слова. — А для мене…

— Для тебе теж, — сказала молодша дівчина. — Скажи йому, Адіке!

— Безперечно,— задумливо промовила синьоока. — Хатче правду каже. Хатче — батькова пестунка, улюблениця нашого хазяїна. Вона попросить — і ти станеш вільний.

— Ну, це ще побачимо, — похмуро відповів Арсен. — Хазяїн, мабуть, думає інакше…

Внизу рвучко розчинилися двері — вискочив переляканий Осман, а за ним вибігли Гамід і Ферхад. Товсте одутле обличчя спагії посіріло від страху. Він кинувся до Хатче, обняв доньку.

— Хатче, дорога моя, ти жива? Слава Аллаху, що урятував тебе!

— Це він урятував нас, таточку, — і дівчина показала пальцем на невільника. — Цей нещасний…

Гамід підняв голову. Два погляди, мов дві шаблі, схрестилися на цілу хвилину в напруженій тиші. Арсен помітив, як щось здригнулося в каламутних волових очах спагії, ніби там відкрилась якась темна холодна заслінка.

— Ти заслужив смерті, гяуре, — промовив Гамід після довгого роздуму. — І ти прекрасно це знаєш…

— Таточку! — Хатче вчепилась у руку батька. — Прошу тебе! Заради мене й Адіке — прости йому! Хай живе!..

Гамід погладив її по голові і закінчив свою думку, ніби й не чув тих слів:

— Однак своєю хоробрістю ти врятував мою доньку, наречену високошанованого Ферхада–аги. — Той кивнув на знак згоди головою і випнув кругле підборіддя. — А також — Адіке… Тож, зважаючи на такий гідний подиву і подяки вчинок, я дарую тобі життя. Але не волю!.. Ти й надалі залишишся моїм рабом. І якщо проявиш непослух, я пригадаю тобі і старі провини. Дякуй Хатче і Адіке. Це через їхній необдуманий дитячий вибрик ти залишився живий, гяуре!

Арсен мовчки вклонився. Як–не–як — йому подаровано життя.

— Може, у тебе є яке–небудь прохання до мене? — спитав Гамід, трохи заспокоївшись.

Арсен ступив крок наперед:

— Є, господарю.

— Кажи. Але…

— Я багато не прошу, — перебив його невільник. — Хочу саму мізерію — побувати в руках цирульника і помитися…

— Ти занадто сміливий, гяуре, — буркнув Гамід. — Але хай буде по–твоєму. Османе, чуєш? А потім відправиш його до Бекіра в олійницю. Він скаржився, що не вистачає людей.

— Слухаю, ага, — і Осман подав Арсенові знак іти за ним.

…Старий мовчазний турок у волохатому кауці з верблюжої шерсті швидко поголив невільника і змастив якоюсь маззю глибокі подряпини на грудях і руках. Потім Арсен заліз у річку і довго полоскався у холодній воді. Осман ходив по березі і нетерпляче поглядав униз, однак підганяти раба не посмів: пам’ятав наказ хазяїна. Тільки як той, посинілий від холоду, мокрий, виліз і почав з огидою копирсатись у своєму брудному дранті, кинув йому замість порваного барсом жупана турецький бешмет і досить пристойні шаровари.

— Одягайся! Та швидше! — гримнув похмуро.

Одягаючись, Арсен дивувався: дивний все–таки народ турки!

Скільки часу вже він у їхніх руках, а ще ніхто не поцікавився вмістом його шкіряного пояса. Чи не підозрівають, щоб у такого обірванця водилося золото? Напевно, так. Ну що ж, тим краще. Знадобиться колись.

Знову брязнули замки кайданів — і його повели до фортеці. Але тепер навіть кайдани не здавалися йому такими важкими і ненависними. Чистий, поголений, помолоділий, відчув, як і раніш, непереборну жагу до життя. Запашне весняне повітря п’янило голову, і він жадібно втягував його в легені, мов цілющий бальзам.

На подвір’ї Осман залишив Арсена одного — пішов по ключі. За живоплотом діти гралися в челика. То була весела гра, подібна до українського квача, і Арсен задивився на чорноголових турченят, які нагадали йому дитинство на далекій, мабуть, назавжди втраченій батьківщині.

Раптом до його ніг упав невеликий пакунок. Від несподіванки здригнувшись, глянув на галерею. Там, у відчиненому вікні, стояла, прикрившись чорною шаллю, Адіке. Крізь вузьку щілину блищали глибокі сині очі. Дівчина зробила рукою ледь помітний знак. А коли побачила, що невільник не зрозумів її і мовчки дивиться на неї, тихо промовила:

— Візьми! То тобі!

Арсен узяв пакунок, заховав за пазуху.

— Спасибі, джаним! — кивнув головою.

Дівчина на мить відкинула покривало і сумно усміхнулася. Тепер вона здавалася блідою і зажуреною. А від того ще кращою. На її обличчі були написані біль і смуток, як на обличчі людини, глибоко враженої жорстоким словом.

Арсен мовчки дивився на неї, мов на чудо, що хтозна–звідки і як з’явилося у його житті.

Позаду почулися кроки: йшов Осман. Арсен стрепенувся — марево щезло. Зникла й Адіке. І коли б не пакунок за пазухою та не розчинене вікно, можна було б подумати, що все це приверзлося…

Осман одвів його у погріб для невільників і замкнув двері. Однак скрегіт ключа на цей раз здався йому чудовою музикою. Після холодного темного підземелля, після того, як він змив з себе кількамісячний бруд і побачив в очах тієї дівчини співчуття, навіть цей льох виглядав затишно й привітно. То дарма, що віконце пропускає зовсім мало світла, а на підлозі солома геть перетрухла! Головне — він живий, молодий, здоровий… А все інше якось влаштується!

Вийнявши з–за пазухи пакунок, підійшов до віконця і розгорнув його. Там лежав чималий пиріжок, шмат баранини і тонкий шовковий шарфик, що зберігав якісь незнані пахощі — троянд, любистку чи небачених заморських трав. Пиріжок і баранина — це зрозуміло! А для чого шарфик? Невже дівчина, вкладаючи його, хотіла тільки висловити ще раз свою вдячність? Чи, може… Ні, навіть думати смішно! Схаменися, козаче! Не тіш себе марними мріями!

Однак на душі було і радісно, і тривожно. Перед очима вставала гнучка постать Адіке, пишна чорна коса і смутні очі, що зазирали в серце голубими весняними зорями. Арсенові здавалося, що доля навмисне послала дівчину в ту фатальну хвилину, щоб урятувати його. Це не він її та Гамідову дочку врятував, а вони його!..

• Предыдущая
• 20/124
• Следующая