Патетична соната - Кулиш Николай Гуриевич - Страница 9

• Предыдущая
• 9/16
• Следующая

Анет. Зараз! Ось ключа знайду… (Губами до Пероцького). Тікаймо!

Пероцький. Куди?

Анет. В Росію.

Пероцький. В Росію із Росії… Значить, Росії нема! (Іде за Анет у затильні двері).

Трошки згодом партизани вибивають двері.

Одноокий. Невже ж, братишки, од Судьби утік? (Обшукує квартиру).

Квартира Ступаїв.

Ступай. Ні, я, мабуть, буду за соціалізм.

Марина (не розуміючи). Себто?

Ступай. Принаймні по-українському звернувся: «Збирайся на смерть», а не «Готовься к смерти». Матрос! А генерал Пероцький скоріш сам собі смерть заподіє, ніж промовить слово українське. Ні, найкращий спільник той, хто мову нашу розуміє і по-вкраїнському говорить.

Марина. Найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить.

Ступай. Одним словом, я за соціалізм!

Марина. Милий ти мій комік!

Ступай. За соціалізм, за вітри, нехай і північні, аби тільки вони видули, аби тільки вивіяли з наших козацьких степів…

Марина. Ну, кого, наприклад?

Ступай. Пероцьких, наприклад! Сам буду дути, вітрові помагати, отак, отак. (Дме ротом).

Пероцький на порозі:

— Вибачте, але мене шукають повстанці. Я тікаю. Можна?

Ступай (сердито). Тікайте! Давно пора!

Пероцький. До вас.

Ступай. До мене?

Десь вдарились двері. Брязнуло рушницею.

Голос Одноокого. Невже ж утік? Генеральний ваш ворог? Шукай! На небо лізь, під землю — шукай!

Голос Шапчин. Постав на всіх дверях до самого моря сторожу!

Пероцький. Од смерті, од судьби можна?

Ступай (повагавшись). Будь ласка.

Марина (до Пероцького). Де Андре?

Пероцький. Не знаю! Все пропало!

Марина збирається йти. Напинається простенькою хусткою. Дивиться в люстро.

Біля входу в будинок Пероцького становиться сторожа. Розкладають вогнище. Двоє підводять Андре. Він без шапки.

Конвой. Тут товариш Судьба?

Сторожа. Тут. А що?

Конвой. Таж пардона привели.

Сторожа. Прибийте до стінки!

Конвой. Каже, що втік од білих і має секрет.

Сторожа (оглянувши Андре). Гляди, громадянчику, бо Судьби не обманеш!

Андре ведуть.

Грюкають у двері до Ступаїв. Виходить Марина.

Конвой. Тут десь Судьба… Командуючий!

Марина. Він там, нагорі. У генераловій квартирі. Та ось я вас доведу! (І веде). Командуючий шукає генерала. Генерал утік. А ви не знаєте часом, товариші, товариша Юги?

Конвой. Ні! Такого щось не чули.

Марина. Як же! Він теж за більшовиків. Жаль! Ну та я його розшукаю і пришлю до вас.

Я підходжу до сторожі:

— Може, ви скажете, де командир переднього партизанського загону…

Сторожа мовчки і підозріло оглядає мене.

Де можна знайти Судьбу?

Сторожа. Дуже любопитний. Ти хто такий?

Я. Я посланець од ревштабу, від Гамаря. (Показую пакетика).

Мені показують нагору.

Поминаю варту. Іду сходами. Раптом чую:

— Вибачте!

Оглядаюсь — вона. Близько. Навіть одступаюсь — так близько. Чую, як у крові вибухає музика (з «Патетичної»), колихають заграви-акорди. Стихло. Голубіють очі.

Вона. Де б з квітами назустріч, а я, бачте, з просьбою. Можна?

Я вслухаюсь в її голос. Мовчу.

Покласти на вашу тріумфальну путь? Мою просьбу?

Я вже по-дурному мовчу.

Вона вас не запинить. Обминете — то підете, потопчете — теж підете.

Я. А як я підніму її?

Вона. Однесіть до поета, що писав мені листа. Він ще живий?

Я. Живий?

Вона. Скажіть, і мчить конем степами? Дороги у вітрів питає? Про дівчину не забув?

Я. Не забув і не забуду. Але він мчав на паличці. Жив мріями. Жив у минулому. Тепер він хоче жити днем прийдешнім. Пересідає на коня.

Вона. На якого?

Я. На якого?… На огняногривого. У революції їх багато.

Вона. Перекажіть, що на його ждала і жде біля української криниці самітна українська дівчина. Він зверне до неї хоч на годину з дороги? Приїде?

Я. Так!

Вона. Перекажіть, що дівчина самітна жде, але не сама. З нею виглядає стара рідна ненька. Виглядає синів своїх із солдатів на вороних, на козацьких конях…

Я. Ці коні вже в музеї.

Вона (спалахнула). Ці наші коні у когось на припоні! Прикуті!. За чужим замком! Іржуть! Дороги просять!.. Невже не чуєте? Невже, скажіте, вам чужа найрідніша і свята ідея національного визволення?

Я. Я «за», але…

Вона. Без «але»! Невже для вас зотліла свячена корогва Богдана, Дорошенка, Мазепи, Калниша і Гонти?

Пауза.

Повз нас проходять двоє. Один хвалиться:

— Я за Інтернаціонал, Микешо! І щоб ти знав, за всі мови! Бо всі мови хочу знати і вже трошки знаю.

Микеша. Ану?

Перший. Що ну? Гранд-отель, це тобі що? Орієнбанк, скажи? Аргарний? А націоналізацея?… Прескурант, це тобі що? Гарнітур? Бомонд?… А реквизицея? Пролетарьят, це й ти знаєш — клас, ну а нацея?

Микеша. Це й буде нацея.

Перший. Ну, нацея — це, правда, нацея. А панацея тоді що? Прогрес? Чи, скажім, антракт?

Микеша. Ацеж що?

Перший. Що?… Крути революцію без антракту, от що!

Вона. Скажіть, ви теж за цей Інтернаціонал?

Я. Так. Я за цю ідею. Ви?…

Вона. Я?… Не проти. Але я знаю, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті в вічі скаже. А ваші ці?

Я (тихо). Вийдуть!

Вона. Покидьки і потолоч оця? Удар, поразка — і вони підуть урозтіч, ідею кинуть на дорогу разом з брудним своїм солдатським картузом і самі ж розтопчуть!.. От інша річ вбивати безоружних, робити ешафот у кожнім домі, - на це у них нема антракту.

Я. Проте живих у землю не закопують, — віджитих і мертвих.

Вона. Однак, простіть, я не про це збиралась вам сказати. Ах, не про це! Ні, ні!.. Не про політику, про зовсім інше. Про щось більше, людське, тепле і просте. Ми всі на світ із вікон датських виглядали і мріяли, що він буде нам такий ясний і теплий. Як Господній день, такий простий і зрозумілий, як наш дитинячий буквар. Над трупком замерзлої пташинки плакали, а тепер? Через людські трупи переступаючи, хто холодніший, трупи чи ми — не знаємо, не відчуваємо. Любові Де ти, любове, поділась у світі? Чи гостя ти Великодня, чи просто мрія?… (По паузі). Скажіть, поет ще й досі вірить у Петрарку і в вічну любов?…

• Предыдущая
• 9/16
• Следующая