Дорогою ціною (збірка оповідань) - Коцюбинский Михаил Михайлович - Страница 41
- Предыдущая
- 41/42
- Следующая
А поки що кожний зрубаний Тиховичем виноградник накладав вагу на його сумління. Неставало певності в корисності діла, грунт почав хитатися під ногами в Тиховича.
От і тепер для того проблематичного загального добра він силоміць попередив неминуче, правда, для Замфіра лихо, скривдив цілу родину, стався для неї ворогом. Що ж потішить його тепер, що стане нагородою за пережиті прикрості, коли сила фактів невблаганно нищить віру в корисність праці, в конечність офір?
Чого ж він мусить покутувати за чужі гріхи?
«Що робити з дідом? — турбується Тихович, бігаючи по хаті.— його мутні, непритомні очі, раз у раз звернені на мене, відбирають мені спокій, сон. Це зайва крапля отрути у моє й так несолодке життя… Чи не вдати б ся мені до примаря, може б, він зробив що з дідом?.. Ні, от як буде краще: піду до попа, він повинен би залагодити цю справу…»
Вранці Тихович подався до попа. Жовтий, небілений дім нічим не відрізнявся від інших молдуванських хат. Тільки що Тихович наважився увійти в двір, як йому зупинила дорогу гусяча череда, що саме висипала, гегаючи, з брами на вулицю. За гусями вийшов з хворостиною в руках пастух, високий, дзюбатий, одягнений в молдуванський короткий «зібун» та чорний повстяний бриль.
Чи вдома панотець?
А навіщо він вам? — поспитав пастух не дуже ласкаво.
Маю діло до нього.
Це я сам! — відповів пастух, здіймаючи бриля, з-під котрого впало йому на плечі буйне довге волосся.
Тихович здивувався несподіваній метаморфозі: таких попів він не бачив на Вкраїні.
Катінка, — гукнув піп басом. — Вижени гуси на пашу.
З повітки вибігла молодиця. Панотець передав їй тичку і повів гостя у хату.
Коли піп з гостем посідали на лавках у хаті, урядженій, як і селянські, Тихович оповів свою пригоду та прохав ради. Панотець уважно вислухав його.
Добре, я залагоджу справу, будьте спокійні, тільки…
Він урвав, немов боячись висловити якусь потайну думку.
Тільки що? — підхопив Тихович.
Тільки… не знаходьте більш філоксери на наших садках. У нас чимало таких хазяїв, що тільки й живуть з виноградників, — додав він, суворо дивлячись на Тиховича.
Тихович почав виясняти йому справу. Але з того, як панотець на ті пояснення цідив крізь зуби: «так… так… божа воля», — Тихович зрозумів, що піп має однакові з селянами погляди на філоксерну справу і, не скінчивши, попрощався з хазяїном.
Коли того ж таки дня Тихович повернув з роботи, мош-Діми вже не було. Замфір забрав його до себе.
Одного ранку молдувани були свідками цікавого походу. Серед вулиці котився віз, наладнований всячиною. Головне місце на возі займала залізна бочка, до якої з одного боку притулилась скриня з дрібним струментом, а з другого — дірявий мішок, так напханий дерев яними загостреними кілочками, що вони аж вилізали крізь дірки. Все це було обкладено лопатками, відрами, бляшанками, залізними ланцюгами і другим дріб'язком. Круг воза йшли робітники, хто з довгим окованим дрючком на плечах, хто з бляшанкою, а хто з блискучою довгою машинкою — «інжектором», котру можна б було сміливо вважати за меч з часів крижацьких1 походів, якби не циліндровий бляшаний резервуар біля ручки. Попереду тої процесії йшов Тихович з високою, вузькою склянкою у руках.
Процесія тихо посувалася серед різноманітних згуків. Колеса торохтіли по битій дорозі, струменти в скрині немилосердно тарабанили, ланцюги бряжчали, як кайдани, бляшанки, підплигуючи на возі, дзвеніли, оковані залізом дрючки, черкаючись один об другий, стукали, а над усім цим пролітав часом чистий металевий дзвін зачепленого резервуара машинки.
Молдувани, роззявивши роти, дивувались на ту чудну процесію, не спускали її з ока, аж поки вона не сховалась за горою. Цікавіші подались навіть горою над Прут, звідки можна було бачити все, що діється на припрутських виноградниках. Звідтіль, з вершечків гір, присівши карячки, можна бачити зелену бинду виноградників, розірвану в тому місці, де був Замфірів садок, можна дивитись на труїння філоксери.
А варто подивитися, бо то картина оригінальна, гідна пензля першорядного баталіста. Он під вербами, край виноградника, лежать залізні бочки з сірчаним вуглецем: то засоби боротьби, порох, сказати б, філоксерний… З одної бочки точать вже вуглець у мідяні «бідони»: звідти він піде в резервуари інжекторів. Ось на узбіччю, оперезавшись білим фартухом, розташовується оператор з своїми струментами, розкидає їх на рядні, посланому на землі. Він має рятувати поранені… інжектори. Тихович, мов полковник той, визначає місце бойовища, відмірюючи ланцюгом стосажневий квадрат. Скаче ланцюг по землі, бряжчить, витягується — і вмить по всій довжині його стирчать далеко один від другого встромлені в землю дерев'яні кілочки. І знов скаче ланцюг, знов витягається, і знов на його місці стають рядком кілочки. Земля починає їжитись кілками, як їжак щетиною. «Готово! до бою!» — кричить Тихович, і от наближаються батави війська, усе по парі, по парі… оден з інжектором, другий з дрючком і займають постать по рядах кілочків. «Починати!» — командує Тихович. Полетіли кілочки, збиті ногами, а на місці їх загрузли в землю гострі палі інжекторів, цокнули головки — і почалась пальба. Разно наступають інжектори, поблискуючи резервуарами, цокаючи головками, а за ними дрючки, оковані в залізо, пильно забивають дірки, зроблені палями в землі, не дають вуглецеві втекти у повітря. Разно посувається вперед військо, лишаючи за собою голу зграсовану землю. Тільки й чути серед тиші: «цок! цок!., цок! цок!..»
Від залізних бочок, з котрих цівкою ллється паруюча рідина, раз у раз бігають з повними бідонами носії, постачають інжекторам набої. Важкий дух вуглецю розходиться в повітрі, здіймається вгору. Незвиклі молдувани, що сидять по горах, придивляються до труїння, крутять носами та спльовують.
А Тиховичеві байдуже. Він прислухається до музики інжекторів, ловить вухом фальшиві тони.
— Гей! Дзвонить інжектор: порожній, мабуть! — гукає він в оден бік.
— До краю добивати, до краю! — звертається у другий бік.
Врешті все добре.
«Цок! цок!., цок! цок!..»
Падають під ноги кілочки, шиють землю палями інжектори, гупають дрючки, скаче ланцюг — і знов виростають лінії кілків, знов земля наїжується кілками, як їжак щетиною.
Здається, що ті робітники з інжекторами, з дрючками самі замінились у часті якоїсь здоровезної машини, що, добре пущена, рівно, невпинно та невблаганно посувається вперед, робить визначене діло. Війна йде навсправжки, хоч ворогів не видко. Вони гинуть непомітно для людського ока глибоко під землею, у темряві, гинуть разом з корінням, яке годувало їх своїм соком.
Поляжуть й невинні у тій війні. Поляжуть столітні крислаті горіхи, делікатні жерделі, сіролисті айви: вуглець заб'є їх їдким духом. Там, де недавно ще пишалась на сонці буйна рослинність, де кипіло життя та радість, там буде гола, дика пустеля без тіні, без билинки…
Чи не такий слід лишав за собою Аттіла?
Коли роботи скінчились, Замфір міг бути певним, що на його винограднику нема більш філоксери. Не стало теж й розкішних кущів, з якими зв'язано стільки спогадів, які годували його життя ціле. Не стало тих бочок вина, про які він марив, не стало шматка хліба… Багато дечого не стало. Пропали й дерева, посаджені дідом, прадідом, може… Лишились тільки дрібні діти, божевільний батько та хвора, безсила від перевтоми жінка. Лишився біль у серці та безталання — і більш нічого… Ах, правда: лишилась ще глуха ненависть до всього, що зветься паном, що має спільність з школою, наукою, законом…
Бідний Замфір!
Давня приказка каже, що лихо не ходить поодинці, а в парі. Отож те лихо, що відібрало Замфірові хліб, привело з собою й слабість.
Невже той приведений товариш прийшов по жінку?
Того ж таки дня, як зрубали їх виноградник, Маріора заслабла.
Для виснаженого важкою працею організму небагато бракувало до занепаду. Повернувши надвечір з виноградинка, Маріора почула, що її тіпає пропасниця. Загорнувшись кожушанкою, вона лягла на лаві. Голова в неї палала, так що якийсь час їй навіть здавалось, що в неї не голова на в'язах, а палаюча купа зрубаного винограду. Червоні від сліз чи гарячки очі мимохіть заплющились, а на чорному тлі темряви блимали перед Маріорою якісь вогні, мигтіли сокири, такі гострі, блискучі, гойдались на стятих лозах зелені рясні кетяги винограду… Якісь люди метушаться перед очима, кубляться, плигають, з осмалених, чорних, стають червоними, як жар… Маріора чує власний голос: «Ох, коли б мені вмерти від тої зарази!..» Вона їсть корінці, а корінці ростуть у роті, розпихають його, приростають до язика — і язик стає здоровим, як гора, важким, як камінь… Сокири, що мигтіли перед очима, з прудкістю блискавки починають крутитися над її головою, а врешті спадають на голову раз, другий… Ах, як боляче!..
- Предыдущая
- 41/42
- Следующая
