Чума - Камю Альбер - Страница 41
- Предыдущая
- 41/56
- Следующая
Отець Панлю замовк, і до вух Ріє виразніше донеслося скигління вітру, що розгулявся і зі свистом продирався в шпарку під дверима. Але панотець одразу ж заговорив знову й сказав, що чесноту цілковитого прийняття, про яку він згадав вище, не слід розуміти в рамках того вузького сенсу, який звичайно їй надається, що йшлося не про звичайний послух, ба навіть не про важкодосяжне упокорення. Так, він має на увазі упокорення, але те упокорення, на яке добровільно погоджується упокорюваний. Безперечно, страждання дитини принизливе для розуму й серця. Але саме тому, і тут отець Панлю запевнив свою аудиторію, що йому нелегко буде вимовляти ці слова, тому треба жадати страждань, оскільки їх зажадав Господь. Тільки так християнин іде на те, аби не давати пощади нічому, а що всі виходи для нього заказано, дійде до головного, найістотнішого вибору. І вибере він беззастережну віру в усе, аби не бути змушеним до беззастережного заперечення. І так само, як ті славні жінки, які, дізнавшись, що набряклі бубони свідчать про те, що тіло природним шляхом виганяє з себе заразу, благають тепер у церквах: «Господи, пошли йому бубони», ось так і християнин повинен уміти здатися на волю Божу, хай навіть вона незбагненна. Не можна казати: «Я це розумію, але для мене це неприйнятне»; треба кинутися в серцевину цього неприйнятного, яке наслане на нас саме для того, щоб ми зробили свій вибір. Страждання дитини – то наш гіркий хліб, але без хліба душа наша захиріла б від духовного голоду.
Тут приглушений гомін, що звичайно супроводжував кожну паузу в проповіді отця Панлю, зміцнів, але панотець заговорив з несподіваною силою і, ніби поставивши себе на місце своїх слухачів, спитав, як слід поводитися. Він певний, що першою думкою і першим словом буде страшне слово «фаталізм». Так ось, він не цуратиметься цього слова, якщо йому дозволять додати до слова «фаталізм» епітет «активний». Звісно, він хоче нагадати ще раз: не треба наслідувати абіссінців християнського віровчення, про яких він уже говорив у попередній проповіді. І не годиться навіть подумки наслідувати персів, які під час мору кидали свої лахи в християнські санітарні пікети, голосно закликаючи небеса наслати чуму на цих невірних, які сміють боротися проти бича, посланого від Бога. Але, з другого боку, не треба брати прикладу також і з каїрських ченців, які при чумній пошесті, що спалахнула в минулому сторіччі, причащалися, беручи проскуру щипчиками, щоб уникнути дотику з вологими смажними устами, де могла таїтися зараза. І зачумлені перси, й каїрські ченці однаково грішили. Бо для перших страждання дитини було ніщо, а для других, навпаки, цілком людський страх перед муками заглушав усі інші почуття. В обох випадках спотворювалася сама проблема. І ті, і ті лишалися глухими до голосу Божого. Одначе Панлю хоче нагадати й інші приклади. Якщо вірити старовинній хроніці, що розповідає про велику марсельську моровицю, то там ідеться про те, що з вісімдесят одного ченця монастиря Мерсі чуму пережило тільки четверо. І з тих чотирьох троє втекло куди очі світять. Так говорить літопис, а літопис, як відомо, не зобов'язаний коментувати. Але, читаючи хроніку, отець, Панлю думав про те, що лишився там один всупереч сімдесяти семи смертям, всупереч прикладу трьох уцілілих братчиків. І, вдаривши кулаком об край кафедри, превелебний отець гукнув: «Братове мої, треба бути тим, хто лишається!»
Звичайно, це не означає, що слід зректися заходів перестороги, розумного ладу, який запроваджує суспільство, борючись із безладдям стихійного лиха. Не слід слухати тих моралістів, які товкмачать, що треба вклякнути і дати подіям іти своєю чергою. Навпаки, треба тихенько пробиватися в пітьмі, хай навіть наосліп, і намагатися робити добро. А щодо решти, то мусимо зоставатися на місці, покластися смиренно на Господа навіть у сконі дітей малих і не шукати прихистку для самого себе.
Тут отець Панлю повідав слухачам історію славетного єпископа Бальзенса під час марсельської чуми. Проповідник нагадав аудиторії, що наприкінці пошесті єпископ, зробивши все, що повелів йому обов'язок, і переконаний, що нема ніякої ради, зачинився в своєму домі, куди понаносив запаси харчів, і наказав замурувати браму; і от марсельці з несталістю, цілком закономірною, коли чаша страждань буває переповнена, зненавиділи того, кого вважали раніше своїм кумиром, обклали його оселю трупами, бажаючи поширити заразу, і навіть перекидали мерців через стіни, аби наразити його на вірну смерть. Отож єпископ, піддавшись останній слабкості, сподівався знайти прихисток серед розгулу смерті, а мертві падали йому на голову з неба. І ми повинні добути з цього прикладу науку – нема під час чуми і не може бути острівця. Ні, середини не дано. Треба прийняти ганебне, оскільки кожен мусить вибирати – ненавидіти йому чи любити Бога. А хто ж наважиться вибрати ненависть до Бога?
«Братове мої,- вів далі Панлю, і з його інтонації парафіяни здогадалися, що проповідь підходить до завершення,- любов до Бога – трудна любов. Вона вимагає цілковитого самозречення, зневаги до своєї особи. Але тільки він один може змити жах страждання й загибелі дітей, у кожному разі, тільки він може обернути його на необхідність, бо людина негодна цього зрозуміти, вона може тільки бажати цього. Ось така наука, яку я хотів засвоїти разом із вами. Така віра, жорстока в очах людей і єдино цінна в очах Всевишнього, до якого ми й повинні наблизитися. Перед лицем такого моторошного видовиська всі ми маємо стати рівними. На тій верховині все зіллється і все зрівняється; і зазоріє істина з-під видимої несправедливості. Ось чому в багатьох церквах південної Франції зачумлені спочивають під плитами церковних хорів, і священнослужителі звертаються до своєї пастви з висоти цих могил, і істини, які вони проповідують, засяють з того попелу, куди, гай-гай, внесли свою лепту і малі діти».
Коли Ріє виходив з церкви, шквалистий вітер вдерся в прочинені двері, вдарив у лице парафіян, що розходилися додому. Вітер нагнав у собор пахощі дощу, аромат мокрого асфальту, і молільники, ще не досягнувши паперті, вже знали, яким відкриється перед їхніми очима місто. Поперед лікаря йшли старий священик із молодим дияконом, обидва боролися з поривами вітру, що силкувався зірвати їхні капелюхи. Старий навіть під час цього нерівного змагання не переставав обговорювати проповідь. Він віддавав належне проречистості отця Панлю, але його вразила сміливість висловлених у казанні думок. Він вважав, що в проповіді було не стільки сили, скільки неспокою, і що священнослужитель у віці отця Панлю не має права так непокоїтися. Молодий диякон нагнув голову, сподіваючись ухилитися від ударів вітру, і запевнив, що він часто буває в отця Панлю і знає про еволюцію, яка сталася з ним, що трактат його буде ще сміливіший і, можливо, навіть не дістане imprimatur.
– Яка в нього все-таки головна ідея? – допитувався старий священик.
Вони підійшли вже до паперті, вітер з завиванням накинувся на них, і диякон відповів не відразу. Скориставшись хвилиною затишку, він сказав тільки:
– Якщо священнослужитель звертається по допомогу до лікаря, тут явна суперечність.
Тарру, якому Ріє переказав проповідь отця Панлю, зауважив, що він сам особисто знав священика, який під час війни втратив віру, побачивши хлопця, який лишився без очей.
– Панлю має рацію,- додав Тарру. – Коли невинна
істота лишається без очей, християнин може тільки або втратити віру, або пристати на сліпоту. Панлю не бажає втратити віри, він піде до кінця. Саме це він і хотів сказати.
Можливо, зауваження Тарру проллє якесь світло на подальші лиховісні події і на поводження самого отця Панлю, загадкове навіть для близьких йому людей. Хай читач міркує про це сам.
Отож через кілька днів після казання отець Панлю надумав перебратися на нову квартиру. Саме в цей час у зв'язку з поширенням пошесті все місто, здавалося, міняло свої звичні оселі. І як свого часу Тарру довелося покинути готель і оселитися в доктора Ріє, достоту так і отець Панлю змушений був виїхати з наданого йому від ордену помешкання і перебратися до одної бабусі, ревної богомолки, досі ще милуваної чумою. Отець Панлю перебрався на нове житло з почуттям дедалі дужчої втоми й страху. А тому він одразу ж утратив пошану своєї господині. Бо коли бабуся почала на всі лади вихваляти пророцтва святої Одилії, священик виявив деяку нетерплячку, певне через утому. Хоч як він потім намагався добитися від бабусі бодай доброзичливого нейтралітету, його зусилля були марні. Надто погане враження справив він тоді, на початку. І щовечора, йдучи з вітальні до відведеного йому покою, що тонув у мереживах, власноручно плетених господинею, він бачив тільки її спину і ніс у пам'яті сухе: «На добраніч, панотче», кинуте через плече. І одного такого вечора, вже вкладаючись спати, він відчув, як у скронях, у зап'ястках, у голові завирували, заходили хвилі лихоманки, що дозрівала в ньому вже кілька днів.
- Предыдущая
- 41/56
- Следующая
