Чума - Камю Альбер - Страница 27
- Предыдущая
- 27/56
- Следующая
Ріє висловив надію, що ні, і слідчий повторив, що ніколи не треба втрачати надії, бо заміри провидіння невідомі. Тарру поцікавився, чи не додали останні події йому роботи.
– Навпаки, так званих кримінальних справ поменшало. В основному доводиться розглядати справи про серйозні порушення останніх розпоряджень. Ніколи ще так не шановано давніх законів.
– А це означає,- посміхнувся Тарру,- що проти нових вони виявились добрі.
У слідчого де й поділася підкреслена мрійливість, навіть погляд відірвався від споглядання небес. І він неприязно глипнув на Тарру.
– Ну й що з того? – промовив він. – Важливий не закон, а кара. Слідство тут ні при чому.
– От вам ворог номер один,- сказав Коттар, коли слідчий зник у юрбі.
Автомобіль від'їхав від пішоходу.
За кілька хвилин Рамбер і Коттар угледіли Гарсію. Він підійшов до них упритул і замість привітання кинув: «Доведеться почекати».
Круг них юрма, де переважали жінки, чекала в цілковитій тиші. Майже всі прихопили з собою кошики, плекаючи марну надію якось передати їх своїм хворим і ще безглуздішу думку, що тим потрібні їхні гостинці. Браму стерегли озброєні солдати; вряди-годи з подвір'я, що відокремлювало приміщення митниці від вулиці, долітав чудний крик. І відразу вся юрма повертала до лазарету неспокійні обличчя.
Троє чоловіків стояли й дивилися, аж це за їхніми спинами пролунало уривчасте й поважне «здорові були», і вони, як за командою, обернулися. Незважаючи на жарінь, Рауль був одягнений, як на врочистість. Двобортний темний костюм гарно облягав його високу, дужу постать, а на голові красувався фетровий капелюх із заламаними крисами. Обличчя в нього було бліде, очі темні, вуста зціплені, говорив він швидко й чітко.
– Рушайте у напрямку до центру, – звелів він,- а ти, Гарсіє, можеш іти.
Гарсія закурив і лишився стояти на місці. Всі троє йшли прудко, і Рамбер з Коттаром намагались прилаштуватися до кроку Рауля – той простував посередині.
– Гарсія мені сказав,- озвався Рауль. – Провернути це можна. В кожному разі, потягне десять тисяч франків.
Рамбер відповів, що згоден.
– Поснідаємо завтра в іспанському ресторані на Флотській.
Рамбер знову погодився, і Рауль, уперше всміхаючись, потис йому руку. Коли він пішов, Коттар перепросив, завтра, мовляв, він зайнятий, зрештою, Рамбер обійдеться й без його допомоги.
Коли назавтра журналіст зайшов до іспанського ресторану, всі голови повернулись у його бік. Цей затінений погре-бок, куди доводилося спускатись кількома східцями, був розташований на жовтій, висушеній спекою вуличці, і ходили сюди тільки чоловіки, переважно іспанського типу. Та коли Рауль, що сидів за столом у кутку, махнув журналістові і Рамбер рушив до нього, цікавість збігла з облич, і всі уткнулися в свої тарілки. Коло Раулевого столу сидів якийсь довготелесий неголений тип з непомірно широкими при такій худорбі плечима, з конячим лицем і ріденьким чубом. Рукави сорочки були закасані й відкривали довгі тонкі руки, густо порослі чорною вовною. Рауль відрекомендував йому журналіста, і незнайомець тричі труснув головою. Імені його Рамберові не назвали, а Рауль, говорячи з ним, називав його просто «наш друг».
– Наш друг сподівається, що зможе вам допомогти. Він вас…
Рауль замовк, бо до Рамбера підійшла кельнерка взяти замовлення.
– Він вас зараз зведе з двома нашими приятелями, а ті своєю чергою познайомлять з вартовими, з якими ми зв'язані. Але це ще не все. Вартові мають самі вибрати слушний час. Найпростіше, по-моєму, це переночувати двітри ночі в когось із вартових, що мешкають поблизу воріт.
Але попередньо наш друг забезпечить вам кілька необхідних контактів. Як усе буде залагоджено, гроші передасте йому.
«Наш друг» знову хитнув своєю конячою головою, не перестаючи жувати салат із помідорів та солодкого перцю, до якого аж надто допався. Потім він заговорив з легким іспанським акцентом. Він запропонував Рамберові зустрітися позавтра о восьмій ранку на паперті собору.
– Ще два дні! – протягнув Рамбер.
– Справа нелегка,- сказав Рауль. – Адже треба людей знайти.
«Наш друг» Кінь енергійно підтвердив ці слова кивком голови, і Рамбер мляво погодився. Дообідуючи, все шукали тему розмови. Але тільки-но Рамбер з'ясував, що Кінь ще й футболіст, все стало просто. Свого часу він і сам захоплювався футболом. Розмова, звичайно, перейшла на чемпіонат Франції, на силу англійських професійних команд і тактику «дубльве». А наприкінці обіду Кінь геть розійшовся, уже тикав Рамберові, намагався переконати його, що в будь-якій команді «найкраще грати в півзахисті». «Ти зрозумій,- торочив він,- адже саме півзахист і визначає гру. А це в футболі головне». Рамбер погоджувався, хоча сам завжди грав у нападі. Аж тут їхній суперечці поклало край радіо, кілька разів поспіль воно повторило під сурдинку позивні – якусь сентиментальну мелодію,- а далі повідомило, що вчора чума забрала сто тридцять сім жертв. Ніхто з присутніх навіть не озирнувся. Кінь знизав плечима і підвівся. Рауль з Рамбером і собі повставали.
На прощання півзахисник міцно потиснув руку Рамберові й сказав:
– Мене звуть Гонсалес.
Ті два дні тяглися для Рамбера нескінченно довго. Він вибрався до Ріє і розповів йому докладно про всі свої починання. Потім нав'язався за лікарем і розпрощався з ним на порозі дому, де лежав хворий з підозрою на чуму. У коридорі чувся тупіт і гомін: це сусіди прийшли попередити сім'ю хворого про появу лікаря.
– Аби лиш Тарру не спізнився,- буркнув Ріє. Вигляд він мав утомлений.
– Епідемія, мабуть, набирає темпів,- мовив Рамбер. Ріє відповів, що річ не в тім, крива захворювань навіть повільніше, ніж раніше, повзе вгору. Просто нема ще достатньо ефективних засобів боротися з чумою.
– Нам бракує матеріалів,- пояснив він. – У будь-якій армії світу брак матеріальної частини звичайно надолужується людьми. Але нам і людей бракує.
– А до міста прибули ж лікарі й санітари.
– Атож, прибули,- погодився Ріє. – Десять лікарів і якась сотня санітарів. На перший погляд нібито й багато.
Але цього ледь вистачає тепер. А як пошесть посилиться, то й геть не вистачить.
Ріє прислухався до метушні в оселі й потім усміхнувся Рамберові.
– Так,- промовив він,- раджу вам не баритися на ляху до успіху.
По Рамберовому обличчі перебігла тінь.
– Ну, ви ж знаєте,- мовив він глухо,- я зовсім не тому намагаюся вирватися звідси.
Ріє підтвердив, що знає, та Рамбер не дав йому доказати.
– Гадаю, я не боягуз, принаймні лякаюсь нечасто. Я мав досить випадків перевірити це. Тільки мене опадають не стерпні думки.
Лікар глянув йому просто в очі.
– Ви з нею зустрінетеся,- мовив він.
– Можливо, але мені несила знести думку, що все це затягується, а вона тим часом старіє. У тридцять років людина вже починає старіти, і тому треба користатися з кожної хвилини. Не знаю, чи ви розумієте мене.
Ріє буркнув, що розуміє, але тут надійшов радісно збуджений Тарру.
– Щойно говорив з отцем Панлю, запропонував йому вступити в дружину.
– Ну й що ж він? – спитав лікар.
– Спершу подумав, потім погодився.
– Дуже радий,- озвався лікар,- радий, що він кращий за свої проповіді.
– Усі люди такі,- заявив Тарру. – Треба їм тільки дати слушну нагоду.
Він посміхнувся і моргнув до Ріє.
– Видно, у мене така спеціальність – давати людям слушну нагоду.
– Вибачте,- мовив Рамбер,- але мені пора.
Умовленого четверга Рамбер з'явився на паперть собору за п'ять хвилин до восьмої. Повітря було свіже. У небі пливли білі, кругленькі хмарки, але невдовзі спека поглине їх без останку. Хвиля вогких пахощів ще долітала з моріжків, уже добре випалених спекою. Сонце, що ховалося за будинками східної частини міста, встигло торкнутися лише шолому Жанни д'Арк, її визолочена з ніг до голови постать оздоблювала майдан. Дзиґарі вибили восьму. Рамбер пройшовся туди-сюди під склепінням безлюдної паперті. З храму долинали уривки поспів'я разом з одвічним духом ладану й підвальної вогкості. Нараз поспів'я стихло. З десяток маленьких чоловічків у чорному висипало з церкви й потюпало до міста. Рамбера взяла нетерплячка. Інші чорні постаті піднялися високими сходами й рушили до паперті. Він був закурив, але одразу ж схаменувся: місце для куріння обрано не дуже вдало.
- Предыдущая
- 27/56
- Следующая
