Московіада - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 22
- Предыдущая
- 22/38
- Следующая
Сягаєш до торби по гаманець. Є у твоїй великій торбі така бічна кишеня. Але гаманця в ній нема. Що ж, спокійно, фон Ф. Само собою зрозуміло, що гаманець не в бічній кишені, а всередині. Звичайно, ти поклав його туди, заплативши за їдло в «Закусочній». Стаєш на одне коліно і розкриваєш торбу. Довго і вперто шукаєш у ній гаманця. Але знаходиш тільки щось велике і пласке, загорнуте в газету «Литературная Россия». Якась рибина з вусами. Сом! Звідкіля він тут узявся, хто мені скаже?
Що ж, рибина це добре. Але де гаманець? Куди він запропав, чорт забирай! Там не так уже й багато грошей, але вони всі там. Усі твої бабулі. До того ж, авіаквиток додому, адже за півмісяця тобі назавше повертатись додому, і ти вистояв чотири з половиною години в черзі за отим квитком.
Ще раз передивися торбу, небоженьку. І ти починаєш порпатися в її порожнечі, в пащеці у сома, залазити рукою в усі відділи, підвідділи, секції, кишені. А тим часом з дверей туалету виходить сивіючий добродій з брошкою. На мить ваші погляди перетинаються. Забачивши тебе, він круто, на високих підборах повертає праворуч і зникає у дверях бічного виходу.
Ось що таке зіпсована постмодерністична свідомість! фон Ф.! Прийняти за гоміка кишенькового злодія, старого витонченого аристократа, віртуоза своєї справи! Безперечно, то він сягнув рукою до твоєї торбеги, поки ти насолоджувався процесом сечовиділення. І тепер, дурню, маєш лічені секунди на роздуми. Швидше ловити одного з тутешніх ментів, мобілізувати їх усіх на розшуки, оголосити по радіо всесоюзну гонитву, ввімкнути сирену, зібрати найкращих криміналістів і вдатися до послуг фоторобота! Але постривай, друже, не метушися. У твоєму легковажному стані надто ризиковане шукати собі прибічників серед міліції. Ця пригода може закінчитися ударами по нирках-печінках і холодним душем. А ти любиш тільки гарячі душі, до того ж по саму зав'язку намокся нині під усіма дощами Москви.
Кидаєшся у той самий вихід, у якому щойно зник циганський барон. Це сходова клітка, і вона має сходи догори, але й має сходи донизу – в підвали «Дитячого свічу». Навряд чи він пішов униз, бо що йому там робити, в отих понурих підвалах, кому він там потрібен? Звичайно, він міг утікати тільки вгору – загубитися десь на горішніх поверхах, серед манекенів, шкільних уніформ, пальт, штанів і черевиків, яких, щоправда, вже давно немає. Вочевидь, усі горішні поверхи так само забиті паперовим голубом. Злочинець міг заховатися в одній з голубиних зграй. Отже, він безперечно пішов нагору.
Тому ти інтуїтивно збігаєш униз. Кілька сходових маршів, якісь двері з колодками, явно зачинені, довгий вузький коридор, освітлений єдиною жарівкою при вході. Ані душі живої, як на третій день творення. І водночас відчуття таке, ніби хтось тут є. Хтось дихає потаємно в цій напівтемряві, за одними з дверей. Слід зачаїтися і чекати. Це єдиний шанс. Чекати, аж поки не зачинять усе на світі. Якщо він десь тут, то невдовзі обов'язково захоче вийти.
Сідаєш за великою металевою тачкою з написом на борті «Обувной отдел» кривими чорними літерами. Прислухаєшся, але чуєш тільки відгомін приреченого крамничного житія нагорі. Можна було би позичити грошву, скажімо, в Кирила, але тепер він на тебе ображений, до того ж ти наговорив по телефону купу непристойностей його дружині про її, середні, зрештою, ноги. І головне – як тепер роздобути квиток додому. Адже їх давно немає – ти впевнений.
Залишається зімкнути очі й потихеньку сконати тут, під оцією тачкою. Ти, що мріяв подорожувати й писати незбагненні пронизливі рядки, прокидатись у Венеції й лягати спати в Єрусалимі, ти, що хотів обіцяти всіх людей світу і кохати всі жінок світу, ти, блазню, що ставився до життя, як до пляшки міцного коштовного напою, помирай тепер тут у невіданні, неопізнаним тілом у вогкому светрі. Тиха сльоза скотилася твоєю щокою. Не чекайте мене, о ті, що чекаєте, не прийду вже до вас.
Невдовзі цю будівлю зачинять. Настане безмежна ніч у страшному підземеллі. Потім буде ще ціла неділя, а потім знову ніч. У понеділок тебе знайдуть тут, біля тачки, закоцюблого Щоправда, коли розумно розпорядитися сомом, то можна протягнути і з тиждень. Воду також можна де-небудь знайти, у тих же туалетах, наприклад. Усе виглядає не зовсім безнадійно. Ти все-таки вистежиш його, підлого злодіяку, і, відібравши свій рідний гаманець, поїдеш назад у гуртожиток – помитися в душі, поголитися, з'їсти що-небудь на сніданок. Увечері можна буде піти до Малого залу консерваторії на «Реквієм» Моцарта. Під благодатним впливом його нелюдської музики почати врешті свій роман у віршах. Отримати за нього довічну стипендію від Його Королівської Милості й пуститися в навколосвітню подорож…
Плин твоїх думок переривають кроки, що наближаються з боку коридору. Хтось там усе-таки був! Напружуєшся, наче лучник за мить перед пострілом. Рвучко підводишся з-за тачки, мало не втративши при цьому рівновагу. Пити менше треба. При виході з коридору, якраз під жарівкою, бачиш спалах знайомої брошки. Він!
Заступаєш йому шлях.
– Віддай, – кажеш безкомпромісним голосом.
– Што ти, мальчік? – знизує плечима злодійський барон. – Много випіл, да?
Підійти на два-три кроки ближче. Тоді можна буде дістати його ногою. Бити по яйцях і тільки по них – це жорстоко, але певно. Торба в руці трохи заважатиме, але й її можна буде використати – досить цупка, із жорсткого замінника шкіри.
– Віддай, – повторюєш металево, зробивши кілька кроків уперед.
Він сягає до кишені. Це вже гірше. Цього ти не передбачив. Але встигаєш копнути його по руці, і газовий балончик відлітає далеко вбік. Він кидається назад – у темряву коридору. Тепер тільки ноги поможуть тобі, фон Ф., п'яні, але досить довгі ноги, стомлені ноги молодого поета. І так починається ця гонитва…
Одні з дверей – либонь, чи не останні – виявилися незачиненими. Тоді знову були сходи, круті сходи кудись униз, майже нічим не освітлені, коли не брати до уваги червонуваті світелка з якоюсь сигналізацією чи тому подібною бідою. Він біг метрів за п'ять перед тобою, відверто тяжко дихаючи. Але тобі ніяк не вдавалося скоротити відстань. Ти, вочевидь, набагато гірше від нього бачиш у темряві, тому змушений був постійно пригальмовувати і замалим не обмацувати пошерхлі муровані виступи стін на крутих поворотах. До того ж твоя кутаста величезна торбега не завжди плавно вписувалася у ширину сходової клітки.
Мимоволі тобі згадалося, що справжні кишенькові злодії – ці королі найтоншого ремесла – як правило, діють певними угрупованнями. І твій утікач, цілком можливо, затягує тебе в якусь жахливу пастку, в бандитське лігво, де їх буде безліч проти тебе одного. Ця думка викликала все гостріші болі в печінці та все відчутніший брак повітря в легенях. Хотілося зупинитися і, плюнувши на все, полежати де-небудь.
На щастя, сходи врешті скінчилися. Унизу знову був якийсь коридор, на цей раз значно ширший, але цілком не освітленим. Довелося знову сповільнити біг, адже в такій пітьмі дуже просто напоротися па підніжку, палицю, кастет, зустрічний кулак. Тим більше, що кроків утікача вже не чути було. Десь він тяжко відсапувався там, попереду.
– Гей, старий! – крикнув ти, зупинившись і долаючи задуху.
– Давай поговоримо!
– Мудак! – відповів він на це, похрипуючи легенями. – Мудак і фраєр!
– Ми з тобою задалеко зайшли, дєда, – почав ти якомога твердіше. – У твоєму падлючому віці недобре так гуцикати…
– Чьо, ну чьо ти прівязался, чьо пріє(…)ся, мудак ти, калєка? – відповідав на це барон.
– Заткайся і слухай! Ай хев е пропозишн. Забирай собі всі гроші…
– Какіє гроші, какіє гроші, о чом шепчеш, синок? – залопотав він.
– Забирай собі всі гроші з украденого в мене гаманця. – продовжував ти.
– Какова гаманца, шоти гоніш? – тримався барон.
– Забирай собі всі гроші з украденого в мене у туалеті гаманця, ти, зрештою, чесно їх набігав. Але віддай мені квиток, мій авіаквиток, віддай мені квиток з моїм прізвищем. Там моє прізвище, січеш? Яка тобі з нього користь, дєда? Там моє прізвище ясно тобі, ти, х(…) темний!
- Предыдущая
- 22/38
- Следующая
