Царівна - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 32

• Предыдущая
• 32/71
• Следующая

— Тепер ні, тепер ні! — шепотіла я за ним у несказаннім зворушенні, не підводячи ще завсігди до його очей.

Він відгорнув бистрим рухом волосся з чола і розсміявся добре мені знаним лиховісним сміхом.

— Знаєте, що? — сказав. — Зробіть мені ту ласку і скажіть, кого ви тепер любите, коли вже не любите мене!

Я підняла голову і глянула на його довгим щирим поглядом.

— Я нікого не любила, Орядин, крім вас, нікого іншого в світі. Коли те, що живе тепер у моїм серці, можна назвати любов'ю до мужчини, то на ту любов маєте ви одні право, однак мої чувства належать ще й до якогось іншого світу, світу, котрого я ще не знаю, лише існування його відчуваю, про нього мрію. Описати вам його докладно я не в силі, але бажаю його пізнати і в нім жити. Коли б це навіть мав бути світ терпіння, то я й на нього згоджуся!

Це цікаво! — сказав він. — Я переконуюся, що у вас нема розуміння для дійсності. Когось любити і не послухати голосу серця, не ущасливити самої себе і інших, цього я не розумію. Куди горнуться ваші думки, до чого клонитесь ви, чого виглядаєте ще в житті? Оце ненаситне щось у вас — оце ненавиджу я у вас, задавив би те одним рухом, щоб не виступало більше проти вашого власного щастя, щоб не росло, щоб замовкло навіки і піддалося звичайним життєвим законам! Всі прочі ваші закиди проти цього — то дитинство!

Я дивилася на нього широко створеними очима.

— Як ви казали, Орядин, що в мене нема «змислу для дійсності»?

— Нема, ані одної іскорки нема!

— То я була б вам у житті лише тягарем, і ми не годились би ані в наших бажаннях, ані в наших змаганнях! Коли так, то лучче нам розійтися!

— Тіштеся!

— Я не тішуся. Мені жаль, що ви мене не розумієте; я хочу ще жити іншим життям, як досі. Ні, ви не розумієте того, хто хоче бути цілковито чоловіком. Коли раз освободжуся від усього того, що пригнітало і путало мене тут, тоді стане для мене кождий день — днем празничним. Я вже тепер відчуваю розкіш такого життя!

— Ага! Життя товаришки старої дами! — закинув злобно і викривив згірдливо уста. Ледве споглядав на мене, лише колись-не-колись кидав на мене поглядом лютим і насмішливим, мовби хотів мене бити.

— Вам це, може, смішно, — відповіла я, зранена глибоко гостротою його глуму, — однак у моїй душі намулилося стільки, наболіло так, що чую, що виздоровію і подужаю зовсім, коли вирвуся раз із цієї невольничої загороди на свободу. Чи я буду щаслива, чи ні, не знаю, але нехай поживу хоч короткий час після своєї вдачі! Нехай не корчуся, не таюся із своїми думками, не чую день у день, що я тягар, — а вже те само вигладить мій ум, спростує мою похилену гордість, осмілить мою силу і збудить довір'я до себе самої!

— Коли так, то я буденного щастя не зазнаю! — закинув знов.

— Не кажіть так, я лиш не хочу взагалі так скоро якого-небудь «закінчення» в своїм молодім житті. В мене ще так далеко до «полудня»; нехай натішуся красою життя!

Він розсміявся.

— Вищий чоловік ще не найшовся, — сказав і глянув на мене згірдливо.

— Я не ожидаю його і не йду його шукати, хоч я переконана, що він з'явиться і між нами. Не всі перестали вірити в будучність і не в усіх завмерла віра в великість людської вдачі, — він надійде!

— Тоді й виб'є година вашого щастя!

— Тоді виб'є година «полудня» для нашого народу.

— А я з'явлюся тоді і побажаю вам щастя! — говорив з лютістю. — Ні, я побажаю вам вже його тепер! — Він ухопив із роздразненням мою руку і стиснув її так сильно, що я з болю аж зойкнула; опісля верг її від себе.

— Я міг би вас задавити! — говорив далі. — Ви, мабуть, і не свідомі того, якого болю завдали ви мені тепер!

— Успокойтеся! Чому не хочете мене розуміти? — просила я, а сльози так і тиснулися до очей. — То ви раните моє серце, перше тим, що рветеся на шлях, котрий не повів би вас до щастя, а друге тим, що не хочете мене розуміти! Ні, ви мене не розумієте, не бачите, як роздираєте моє серце!

— Того я хочу. Ми вже не маємо з собою нічого спільного!

— О, маємо! Успокойте мене!

— Ні!

Він відвернувся.

— Орядин!

Він станув.

— Чому не хочете запанувати над собою? Я ж хочу і вашого і свого добра!

— У вас є ще будучність! — відповів глумливо.

— Не відходьте з таким серцем! — просила я, простягаючи до його руки.

— Моє полуднє тепер.

— Це не може бути!

— Коли ні, то воно для мене не настане вже ніколи! — І обернувшись, пішов.

— Орядин, подумайте!

Чи чув він мої слова? О боже, чи зачув ще? Відходячи, сміявся лихим, морозячим сміхом.

Немов не та сама, кинулась я знов у траву. Жарке світло сонця ллялось на мою голову. Бджоли і комахи бриніли й миготіли у воздусі, раювали в золотім сяйві; десь-не-десь зашелестіло в траві, засичав зелений коник пільний, підскочив і потонув знов між листям, зник з очей. Зелено-золотиста ящірочка виховзнулася безшелесне з-під каміння, вигріваючись на сонці, розглядаючись і прислухаючись осторожно найменшому шелестові, готова в кождій хвилі блискавкою зникнути кудись. Врешті тишина. Тихий, лагідний спокій.

Спокій? Чи оце не крутився зі мною цілий світ? Не хвилювало все, мов розбурхані хвилі, не кипіло якоюсь лютістю, роздразненням? Прогнівався навіки, прогнівався, а любив! І в чім моя провина? В тім, що я бажала йому кращої долі, а собі хоч небагато свобідних днів, заким подала б йому руку? Я плакала і, плачучи пристрасним плачем, думала неустанно про його. Це не були сльози жалю, що котилися з моїх очей, це були радше сльози якогось несподіваного переполоху, що обгорнув мене, як те дитя, що перепудиться бігом розсваволеного коня або чимось подібним, та й розплачеться!

«Моє полуднє тепер! — мовив із гордою впертістю. — Тепер!» Що це мені за полуднє, коли він ні свобідний, ні сильний! Яке то полуднє! Бо в моїм житті ще поранок, напівмрякою сповитий, і я жду ще на сонце, що має зійти і роз'яснити прочі дні мого життя.

Отже, любив! Однак чому поводився не раз так, мовби між нами не було й споминки цієї одної прегарної хвилини, що осталася мені ще й досі окрасою смутних днів? А нині розлюбився на смерть. Я розсміялася нараз півголосом і була задоволена, що дожила того, що. любив. Ух, який був лютий! Який був гарний у тій хвилі, саме в тій, коли відходив, відвертаючись від мене гордо, коли я даремно простягала руки і просила, щоб успокоївся! Він: ні! Єй-богу, тою одною хвилиною з'єднав собі мене більше, ніж цілим своїм попереднім поступуванням, я майже набрала довір'я до нього. Однак ми покінчили вже навіки з собою. Що ж, він не зрозумів мене, а я. я не могла тепер вийти за його; коли стане з часом міцнішим. може, тоді. врешті, хто винен, що ми розсталися, мов вороги?

Німецький «пророк» Фр. Ніцше так питається десь в однім із своїх творів:

Твоя вартість: «Чи ти правдивий? Чи лише актор? Заступник? Чи само заступлене? А вкінці ти, може, наслідуючий актор?»

Відносини до людськості: «Чи хочеш йти разом? Чи йти вперед? Чи для себе йти? Треба знати, чого хочеться і пощо».

Думаючи над Орядином, задумуюся мимоволі над цими словами.

Орядин поїхав на село, однак має відси їхати до Ч., де хоче відтепер пробувати і складати іспити. Панна Марія просила мене доносити їй все, що про його вчую, вона його дуже любить. Я мусила їй те приректи, хоч я переконана, що ледве чи стріну його раз або два на рік. Впрочім, ми розсталися справді погано. Він прогнівався, очевидно, навіки, а я не виджу ані найменшої причини коритися перед ним. Тепер я не могла інакше поступити. Може, поступлю колись інакше, колись, як у мені замовкне «жадоба краси», а «змисл для дійсності» прокинеться. Поки що тішуся кождим гарним сонячним днем.

Змовчу про той час, у котрім мимо розваги сумувала я задля розлуки з Орядином; змовчу і про той час, в котрім відослала Лорденові відмовний лист і вижидала відповіді. Це не була маловажна річ і вимагала багато сили. Тітка не знала нічого об усім, взагалі з домашніх не знав ніхто нічого. Крадькома пакувала я свої речі і книжки й нервово ждала тої хвилі, коли — настане буря. І діждалася її: замість листа приїхав Лорден сам. Відбулися сцени і сварні, котрих не забуду ніколи.

• Предыдущая
• 32/71
• Следующая