Царівна - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 22

• Предыдущая
• 22/71
• Следующая

— А яка була перше? — І його очі спинилися вижидаючо на Зониних устах.

— А яка ж би? Вона поводилася завсігди так, мовби була чимсь ліпшим від нас. Чи не так, Леночко? Тепер стала ще дразлива, уста в неї якби забули усміхатися, стала от, напр., раrdon[58], як ти.

— А про те все рішилася за нього вийти! — повторив знов. — Шкода її!

Зоня усміхнулася жартівливо.

— Так бери ти її, коли тобі її так жаль! — промовила. — Тепер маєш уже господарство, і лише жінки тобі бракує!

Ух! як він на неї видивився, а очі як заіскрилися в його. — Не глузуй собі з мене! — казав; — Знай, я тепер не до жартів настроєний!

— Так я настрою тебе до них!

— Пильнуй себе. Вже ви мене так настроїли, що я змарнував свої сили!

Зоня спалахнула.

— То ми тому винні? — накинулася. — Ох! Це славно! Ми, може, також винні, що ти в карти грав і пропускав гроші?

— Не ваші гроші пропускав я!

— Ні, але чужі!

Він став білий, мов сніг, і зблизився до неї.

— Ти відки це знаєш? — спитав, а очі в його так і горіли.

— Знаю!

— Хто тобі казав?

— Той, хто знав.

Він мов збожеволів з лютості чи з чого. На столику коло його стояла цінна ваза. Вхопив її і кинув об землю так, що розтріскалася на дрібні кусні.

— Так! — сказав опісля не своїм голосом.

— Ти! — зверещала Зоня і запінилась собі.

— Цього я тобі ніколи не забуду! — сказав він.

— О, я знаю, я знаю дуже добре, що ти казишся, почувши правду. За неї то готов і мститися.

— Ти не маєш наглядати моїх учинків.

— Наглядати ні, але свої думки про тебе вільно мені мати, і я скажу їх навіть тобі прямо в лице. Ти слабодух помимо свого таланту і енергічного поведення, а по-друге, ти забрукався[59] морально, і тому не поважаю тебе так, як давніше.

Він розсміявся вимушеним сміхом, а опісля сказав:

— Де моя провина, і в чім проступок супроти себе самого, тямлю аж надто добре, і я сам для себе справедливий суддя. Але ви, що не бували ніколи людьми, ви попхали мене на ту собачу дорогу, на котрій я, на вашу думку, «забрукався». Та пождіть, колись поклонитесь ще мені, але тоді я і в вас найду хиби. Ви лицеміри!

Зоня тремтіла від зворушення.

— Це подяка, Василю, за ту поживу, що тобі мій батько подавав?

— Трійла подавав.

— Ти негіднику невдячний! Я мала тебе за чеснішого чоловіка, хоч сперечалася з тобою так часто! Тепер я тобі цієї обиди не забуду.

— То не дразни мене! — говорив погаслим голосом. — Якби ти знала, скільки я всього пережив, то ти би була ліпшою для мене!

— То гамуйся; на те дав бог розум.

— В мене нема бабського сумління. — І, зміривши її зневажливо очима, вийшов з кімнати, гримнувши за собою дверми.

— Видиш, який став? — говорила Зони. — Ми аж на лицемірів виавансували. Зате він став культурнішим. Давно вірив ще хоч в ідеали, а тепер. — І не докінчила, скрививши уста згірдно.

Отже, на його думку, я не мушу заміж виходити за Лордена, а коли виходжу, то видко з того, що я буденна, легкодушна особа.

Нехай і так! Може, правда і по його стороні. Але чим стоїть він вище від мене, якою силою? «Безоглядністю», як сказала ще Зоня, чи своїм «сильним сумлінням»?. Впрочім, мені тепер все байдуже, що хто, а навіть що і він про мене думає, чи добре чи зле. Для мене головна річ та, що я сама з себе незадоволена, не можу себе поважати, як повинна. Я немов пережилася. Ох, як пусто, нудно, як глупо! І ми обоє любилися!

Насильно випхали мене до Маєвських з якимось шитвом, хоч як я випрошувалася. З ним не хотіла я подибатися. Вкінці пішла, з гордим — сама не знаю від чого — усміхом на устах. Тільки вступила в хатні сіни, як серце в мене нараз затовклося сильніше, і я на цілім тілі задрижала, якби перемерзла. Так, це тому, що боялася чомусь побачитися з ним, хоч говорила собі неустанно, що він не обходить мене нічого, що не люблю його вже. І дійсно, вже як я в посліднім часі думала і відчувала, то чувство і любов не находили в моїм серці місця; я не любила ані його, ані нікого другого.

Вечором попросили до чаю. Напроти мене осталася одна склянка і одно крісло порожнє.

— Де Василь, Зоню? — спитала панна Марія.

— Або ж я знаю? Мабуть, пише в своїй кімнаті.

— Що це він пише та пише?

— Не знаєте, що? Він переводить щось, як казав, із скуки.

— Так іди, Зонечко, і приклич його, а то чай вихолоне зовсім.

Зоня пішла, а ми обидві наче поніміли. Вона обняла рукою його склянку, чи гаряча, а мені не було до розмови. Впрочім, це було дивно. Тепер, коли я знала, що певно побачуся з ним за кілька хвилин, стала я нараз цілком спокійна, і цей спокій був аж ледоватий. Так сиділи ми, доки не явився він. Перша увійшла Зоня, а за нею він. Змінився, на перший позір, не дуже. Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала йому, що я була в гостях, чи, може, вид мій був такий відражаючий, що, угледівши мене, мов налякався; але привітався ласкаво, навіть усміхнувся якимсь сумним вимушеним сміхом. Опісля заняв місце проти мене і, схиливши голову, мішав машинально чай.

При світлі, що падало ясно з висячої лампи, побачила я його ліпше. Він був марний і блідий, а в цій хвилі, оскільки я його розуміла, зворушений, його високе чоло з імпертинентною (як Зоня казала) морщиною «пихи» між бровами, видалося мені в цій хвилі наче мармурове, уста упрямо стулені. Повік не підводив ані разу; так само, видко, не бажав і уст отвирати.

Мене обгорнув якийсь сором. Ціла його істота свідчила мені чомусь наглядно об тім, що за цілий час розлуки не займалися його думки ані разу мною. Що між ним і мною виросла якась межа, що те, що між нами зайшло, затерлося безслідно, і що було би смішно натякати на якісь зв'язки між ним і мною. По нім було це видко. Я соромилась своєї вірності і відчула, що вона не була потрібна. Чи, може, я помилялася? Може. Здавався потрохи пережитим, але в його істоті було щось независиме, щось сміле, безоглядне. Ах, це були наслідки його «сильного, невразливого» сумління! — говорила я до свого серця, котре поборювало всі сумніви одним замахом. Воно визирало з цілої його істоти і надавало йому ціху[60] сили і рішучості. Я чулася просто «гнучкою» перед ним.

Враження, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так підупала, було надто сильне, щоб я могла його в одній хвилині перемогти, тому сиділа я так само мовчки, як він. Лише Зоня, прудка і говірлива, щебетала по-своєму і втягала зручно всіх по черзі до розмови.

— Не хорі ви потрохи, Наталочко? — спитала панна Марія. — Ви такі бліді.

— Ні, я здорова.

— Дивуєтеся, панно Маріє? — зажартувала собі Зоня. — Залюблені виглядають завсігди мізерно! — Вона глянула, напівусміхаючись, напівдопитливо, на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти відповіді, тому змовчала.

-- Чому ти свого перстеня не носиш? — говорила далі — Пожди-но, скажу я це професорові.

— Завеликий, могла би загубити.

— Ну, коли вже так, то ліпше не носи! Професор, хоч і який собі там учений, а все-таки не зміг би в те не повірити, що згуба перстеня віщує розлуку. Вона не була би йому дуже на руку, не так?

Я мимоволі глянула на неї благаючим поглядом, чому порушувала вона цю мені так немилу тему, і то саме тепер! Орядин відгадав мій душевний настрій, чи підхопив мій взір, звернув голову до Зоні і, не споглядаючи на неї, сказав прямо:

— Ти нині дуже жартівливо настроєна, не розумію тебе!

— А я тебе також ні, Василю. Чи богатирі романа, що ти його переводиш, не побралися, і слово «розлука» дразнить тебе?

— Це не роман, що я переводжу.

— Мені здавалось, що роман. Впрочім, що ти читав так завзято, коли я увійшла в кімнату? Ти й не замітив мене?

— Читав новели Гаршина. Кінчив якраз «Attalea princeps».

— Ах, Attalea! — обізвалась я мимоволі, мило зворушена.

• Предыдущая
• 22/71
• Следующая