Iнститутка - Вовчок Марко - Страница 5

• Предыдущая
• 5/10
• Следующая

— Спасибi вам, — одказую, — я не хочу їсти.

Вiзника всмiхнувся: "Як собi знаєш, дiвчино!" — та й пiшов.

Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!

— А що ти сидиш тут, Устинко? — питає. — Чи обiдала ти?

— Гей! — крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи. — Дайте дiвцi пообiдати!

Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.

— Що це, що це? — жахнулась панi. — Ми її ждатимемо?

— А як же, серденько? — одказав пан. — Адже вона голодна та й намерзлась добре!

— То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.

— Бiгай, дiвчино, та хутенько! — каже менi пан. — Не загайсь, щоб тебе не дожидати.

Панi почервонiла по саме волосся.

— Час їхати!

— Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!

— Я змерзла, я, я! — та так уже на те я накрикує!

— Сiдай! — гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.

Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, — стоїть.

— Що ж? — питає панi. — Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…

А хазяїн бородатий:

— Дiвцi а б єду не прикажете?

Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.

— Спасибi, спасибi, — дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки. — Привiз я вам панiю молоду, — чи вподобаєте?

Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!

А панi як гляне на його, — аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неї — щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверi — стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.

Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.

Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую — говорять пани. Прислухаюсь — панi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!

— Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, — звiку б не казав!

— Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! — викрикне наостатку.

— Серце моє! Люди добрi, простi…

— Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! — задрiботiла панi. — Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? — вигукує ридаючи.

— Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.

— Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!

— Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую — поцiлувались.

— Гляди ж, — каже панi, — як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!

— Буду, серденько, буду!

Проходила я по всiх кiмнатах — нема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?" — думаю собi. Вийшла на рундук, — нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!" — як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.

— Стоїш сама тутенька, — знов озивається парубок, — мабуть, не знаєш, куди йти?

— Якби не знала, то вас би спитала, — одмовила йому, схаменувшися трохи. — Бувайте здоровi!

Та швиденько в дверi.

— Бувай здорова, серденько! — сказав менi услiд.

А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:

— Що це таке?

— Се баба божничок уквiтчала.

— Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.

— Добре, серденько.

Тодi вона його цiлує:

— Голубе мiй!

От, находились, наговорились.

— Що це, — каже пан, — що нiкого нема? Куди се баба подiлась?

— А бач, бач, — зацокотiла панi, — якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.

— Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:

— Бабо! Бабо! Бабо! — як той хлопчик слухняний. — Зараз, серденько, баба прийде, — говорить панiї, вмовляючи її.

— Та де вона була?

— Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.

— А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!

Я стала перед нею.

— Де була?

— Ось у цiй кiмнатi.

Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.

Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:

— А що вам треба, пане?

Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.

— Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, — каже пан.

— Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.

Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, — не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.

— Що ж, вечеря готова? — питає пан уже хмурнiше.

— Готова, паночку, — тихо i спокiйненько одказує бабуся.

— Серце (до панiї), може б ми повечеряли?

— Я не хочу вечеряти! — одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.

— То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже.

— То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!

— Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! — загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:

— Добре, паночку!

Вклонилась i пiшла собi.

Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже мiй! — промовив до себе, — чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!

Не втерпiв — пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.

— А вечеряти не хочу, — каже пановi. — Я на твої слуги — не то що — i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi!

Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, — думаю собi, — нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi — чужа сторона, i душi нема живої…"

Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.

Переждало трохи — знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.

— А хто се тут? — питаю.

— Я, дiвчино-горличко!

— Мабуть, — кажу, — чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!

— То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!

— Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:

— Дiвчино! Дiвчино!

— Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? — загомонiв хтось потиху. — Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!

Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.

— Здоровенька була, дiвчино, — промовила до мене. — Просимо на вечерю, зозулько!

— Спасибi, бабусю!

— То й ходiмо.

— Ось я панiї спитаюся.

— Чого питатись, любко? То ж вечеря!

• Предыдущая
• 5/10
• Следующая