Iнститутка - Вовчок Марко - Страница 3

• Предыдущая
• 3/10
• Следующая

На наше подвiр'ячко!

Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у дзвiночки срiбнi видзвонює.

Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать — хiба який зiтхне важко або заспiває сумної, сумної стиха…

Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.

— Устино! Голубко!

— А що там у вас дiється, сестрице? — спитаю її.

— Хоч не питай, Устино, — лихо! Ганну сьогоднi били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не огледiлись iще за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!

— Про мене нiчого?

— Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться, мов панi з Басанi? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай здорова, Устинко!

Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.

— Iди, иди, хутенько иди, Усте!

— Куди йти?

— До панночки, до панiї! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!

— Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!

— Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо, ходiмо!

Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.

— Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.

Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає… Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..

На той крик i панi не задлялась прилiзти… Давай мене лаяти. Ще нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач. Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) — панночка бiжить до старої: "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, - молодий вiк iзгадала!

Тiльки i дишемо, було, як наїде гостей-паничiв та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них — ляскотить попташиному, привiтна, люба — i що то? — не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло неї… Той поруч iз нею шиється, а тон з кутка на неї очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звивається.

— Которий-то з них попадеться? — говоримо, було, дiвчата… — Дознає неборак, почiм кiвш лиха!

Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж ними сварки, стала думати та гадати: — не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привiту собi; один одного зневажає, та й сваряться i гризуться. Почала вже їх стара панi собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла — i шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.

Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, — i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки приїжджi переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум'янi, i станом високий, — така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже, — на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь…

Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:

— Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, — нехай побачу, який!..

А стара, було, на те:

— Моя дитино, нацокотали тiї верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла… Велико диво — полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими заходити?

— Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як славлють.

— Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звивається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, — бодай ви виказились!

От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лiкаря та й лiкаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошує. Тi живо погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть.

— А коли ж ви нас одвiдаєте? — питає панночка, сюдитуди обертаючись та в вiчi їм заглядаючи, немов як лисеня. — Чи хутко?

— Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, — кажуть гостi, як на ногах не пiдлiтуючи. I поїхали, раденькi що дурненькi.

Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:

— Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова. Стара тiльки тим вимiщає, що нас душить.

Коли наїхали полковi, а лiкаря нема. "Дякує, - кажуть, — за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його багато, — лiчить".

— I не силуйте його, — каже стара, — нехай лiчить з богом!

Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.

Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..

Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає i стогне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, — по його!

Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як мальована, — дожидає.

Приїхав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже — i голiвку хилить, i говорить, помiсь спiває. Побув яку годинку та й прощається: "Завтра навiдаюсь".

Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, — тiльки їй на питання головою киває. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий, — каже, — такий, як пан вельможний… I що вiн собi думає!"

Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничi, куди потягло, — постерегли одразу, що воно є, та й зслизли.

Стара панi тiльки що головою в мур не б'ється, та нiчого не врадить: "Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете — умру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!"

Стара й годi, тiльки охає.

Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, - все сидить та думає.

Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiє, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино! А що панночка?"

Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така її досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.

Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:

— Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!

— Ох, боже ж мiй! — крикнула панночка плачучи. — Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!

— Та хiба ж таки кращих за його нема? — не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.

— Для мене немає у свiтi кращого, — нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, — не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, — унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь", — унучечка свою долю проклинає:

— Се господь менi лихо наслав, — каже, — i як тому лиховi запобiгти, не знаю.

Молодий став помiчати, турбується:

• Предыдущая
• 3/10
• Следующая