Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич - Страница 29

• Предыдущая
• 29/56
• Следующая

Звiльна, важкою ходою повзли днi за днями, i життя в Бориславi для робучих людей ставало чимраз тяжче i тяжче. Здалека i зблизька, з гiр i з долiв, з сiл i з мiсточок день у день сотнi людей пливли-напливали до Борислава, як пчоли до улiя. Роботи! Роботи! Якої-небудь роботи! Хоть би й найтяжчої! Хоть би й найдешевшої! Щоб тiльки з голоду не згинути! — се був загальний оклик, загальний стогiн, що хмарою носився понад головами тих тисячiв висохлих, посинiлих, виголоджених людей. Небо i землю запер бог на залiзнi ключi, — вся надiя мужикiв-хлiборобiв вигорiла разом з їх житом та вiвсом на порудiлих вiд спраги загонах. Худоба гибла за недостачею пашi. Не осталося нiчого, як iти на заробiтки, а заробiткiв-то якраз i не було тодi нiяких в нашiм Пiдгiр'ї — крiм Борислава. От i поперлися туди бiднi люди з усiх сторiн, хапаючися за послiднє, так, як той потопаючий хапається за стебелинку. Небо i землю запер бог на залiзнi ключi, а бiднi люди думали, що борiїславськi багачi будуть милостивiшi вiд бога i отворять їм брами своїх багатств!..

А бориславськi багачi тiльки того й бажали! Вони вiддавна потiшалися надiєю, що аж порядний голод причиниться до великого зросту їх «гешефтiв». I ось вони не помилилися! Дешевi i покiрнi робiтники рiкою напливали до них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоть би й за яку дешеву цiну, — i цiпа справдi пiшла чимраз дешевша. А мiж тим хлiб ставав чимраз дорожчий, — до Борислава його довозили дуже мало i дуже неправильно, i робiтникам не раз i з яким-таким грошем за пазухою приходилось млiти голодом. А вже ж певно те, що новоприходячим полiпшення було дуже мале, а тим, що жили раз у раз в Бориславi, погiршало дуже значно. Щотижня жиди-властивцi вривали їм плату, а супротивних зацитькували згiрдннми, насмiшливими словами: «Не хочеш тiлько брати, то йди собi та здихай з голоду, — тут на твоє мiсце десять аж напрошується, та й ще за меншу цiну!»

Оце все передумував Бенедьо не раз i не два рази на своїх проходах по Бориславi. «А що, — думалось йому, — якби всi тi тисячi людей та змовилися разом: не будем робити, поки нам плату не прибiльшать? Адже, чей, жиди hЯ витерпiли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векслi, що не будуть сплаченi без продажi нафти й воску, — мусили би податися!» Думка його, роздразнена всiма безконечними образами бориславської нужди, цiпко вхопилася за сесю стебелинку i не попускалася її. Але чим докладнiше вiн розбирав сей спосiб рятунку, тим бiльше трудностей, ба й непоборимих перепон вiн добачав в нiм. Як. довести до такої змови i єдностi всю тоту величезну громаду, в котрiй кождий дбає тiльки за себе, журиться тiльки тим, як би з голоду не вмерти? А хоть би се й удалося, то знов певна рiч i те, що багачi вiдразу не подадуться, що треба би не тiльки грозити, але й сповнити грiзьбу, — покинути всяку роботу. А чи тодi багачi не спровадять собi з других сiл других робiтникiв i таким способом не знiвечать цiлий труд? А хоть би й удалося не допустити до того, то з чого ж будуть жити тi тисячi безхлiбних та незарiбних людей тут, в Бориславi, за час безроботицi? Нi, нiкуди нема виходу! Нiвiдки не сходить зоря рятунку! — I Бенедьо, доходячи до таких безнадiйних виводiв, стискав п'ястуки, притискав їх до чола i бiгав улипями, мов несамовитий.

При всiм тiм вiн нетерпеливо ждав найближчих сходин побратимства, надiючися при тiй спосiбностi дiйти до якоїсь бiльшої ясностi в тiм, що треба робити в теперiшнiй хвилi. Вiн часом в своїх проходах по Бориславi стрiчався з одним або другим iз побратимiв i бачив, що всi вони якiсь придавленi, мов прибитi до землi, що всiх гризе якась важка i неясна ожиданка, — i те додавало йому надiї, що чей же й з-помiж них хто прийде на яку добру думку. Дома Бенедьо мовчав. Старий Матiй надто занятий був своїм процесом, щовечiр стиха шептав то з Андрусем, то з Стасюрою, то з другими якимись рiпниками. Далi всi вони забралися до Дрогобича i не вертали кiлька день, i самота ще тяжчим каменем налягла на Бенедьову голову. Важка i незвична для нього праця думок кинула його мов у гарячку, висисала прудко його сили. Вiн похудiв i поблiд, тiльки довгобразе його лице ще дужче протяглося, тiльки очi, мов два розжаренi углики, неспокiйно, гарячкове палали глибоко в ямках. Але при всiм тiм вiн не покидав своїх думок, не тратив вiри i прихильностi до тих бiдних людей, що безучасно, холодно i безнадiйно з кождого закамарка позирали на неприязний свiт i тихо, без опору, готовилися вмирати. Бачачи їх, Бенедьо нiчого не мiг думати, а тiльки глибоко, всiм серцем i всiми нервами своїми почував: треба їх рятувати! Але як рятувати? О те як, мов о остру неприступну скалу, ламалася його думка, розбивалися його духовi i тiлеснi сили, але вiн не тратив надiї, що тоту труднiсть мож буде побороти.

Одного вечора Бенедьо пiзнiше, нiж звичайно, вернув з роботи додому i застав пiд хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. З звичайним виразом ненарушимого спокою на червонiм, трохи обрезклiм лицi сидiв вiн на призьбi пiд вiкном i пикав люльку. Привiталися.

— А що, нема Матiя?

— Нема. А Андрусь?

— Також ще не прийшов. Анi Стасюра.

— Видно, щось неабияке розпочали там, у Дрогобичi.

— Будем видiти, — бовкнув Сень i замовк. — Ти чув, що сталося? — спитав вiн по хвилi, входячи з Бенедьом до хати.

— Нi, або що такого?

— Причта.

— Яка?

— Ба, яка! Не стало одного жидка. Знаєш, того, що то на него так наш Прийдеволя жалувався, того касiєра, — тямиш?..

— Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?

— А що ж би таке! Вiд кiлькох день десь подiвся, а нинi видобули го з ями. Вже й комiсiя приїхала, — будуть бiдне тiло краяти, нiбито воно скаже, яким свiтом до ями дiсталося, ще й за ребро на паль зачепилося!

Бенедя мороз пройшов за сим оповiданням.

— Якраз так, як з Матiєвим приятелем, Iваном Пiвтораком! — прошептав вiн.

— Еге, якраз, та й не якраз, — вiдказав Сень. — Тамтого жид трутив, а сего…

Не доказав, але Бенедьо не допитувався далi — вiн ясно розумiв Сеневi слова.

— Ну, i що ж? — спитав вiн по хвилi важкої мовчанки.

— Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кiнцi в водi.

— А що люди на то?

— Якi люди? Комiсiя? Комiсiя наїсть, нап'є, тiло покрає, пошкаматує та й поїде собi.

— Нi, я не про комiсiю, а так, рiпники що кажуть?

— Рiпники? А що ж мають казати? Постояли, подивилися на небiжчика, головами похитали, дехто стиха шепнув: «Злодiй був небiжчик, бог би го побив!» — та й далi до роботи.

— Значиться, дiло страчене, i працi шкода! — процiдив крiзь зуби Бенедьо.

— Як? Страчене? Шкода? — зачудуваний, допитував Сень.

— Другим вiд того не легше буде.

— Але одним злодiякою менше на свiтi.

— Ну, не бiйся, на єго мiсце завтра вже новий настане.

— Але буде бодай боятися.

— Овва, не знати чого! Як не вiдкриють, хто се зробив, то оголосять, що припадком поховзся абощо. А вiдкриють, ну, то возьмуть чоловiка i запакують, i кого буде злодiй боятися?

Сень аачудуваний слухав тої бесiди. Вiн надiявся, що Бенедьо буде тiшитися, а натомiсть стрiтив закиди.

— Ба, то чого ж би ти жадав?

— Я би хотiв, щоби як що робиться, а ще й такий великий грiх на душу береся, то щоби вже робота була до чогось пригiдна, щоби принесла якийсь хосен не для одного, а для всiх. А iнакше, то я не знаю, пощо й зачинати.

— Еге-ге! — покрутив головою Сень, попрощався i пiшов. Ще тяжчi думи насiли на Бенедя по виходi побратима. «Що ж, — думалось йому, — може, воно й так… може, й лiпше, що одним лихим чоловiком менше на свiтi?.. Але чи вiд того лiпше добрим людям? Зовсiм нi! Чи вiд того легше стане хоть би тим самим рiпникам, що тiшаться його загибеллю? I то нi. Прийде другий касiєр на єго мiсце i буде так само або й ще дужче кривдити їх. От якби так за одним разом та всiх злих людей не стало… Але нi, се де-де-де!.. Що й думати о тiм! Радше о тiм думати, що у нас перед носом, що ми можемо зробити!»

Побратимство рiпникiв, до котрого так несподiвано зiстав прийнятий Бенедьо зараз на вступi в бориславське життя, живо заняло вiдразу його мислi i надавало їм певний, хоть зразу не дуже ясно витичений напрям. Вже в першiй сходинi, коли так глибоко поразили його уяву оповiдання рiпникiв i їх домагання виступити вже раз з якимось видним дiлом, — тодi вже в мислi його промелькнув образ такого побратимства, великого i сильного, котре би могло злучити докупи дрiбнi сили робiтникiв, могло би здвигнутися тою сполученою силою i охоронити кождого кривдженого i страждущего робiтника далеко лiпше, нiж се може зробити одинокий чоловiк. Серед ненастанної працi думок, пiдсичуваної щораз новими, страшними, поганими та хапаючими за серце подiями, образ такого побратимства чимраз бiльше вияснювався i змiцнювався в Бенедьовiй головi. Йому здавалося, що тiльки таким сполученням своїх власних сил до спiльної помочi i оборони робiтники зможуть на тепер добитися бодай якоїтакої пiльги для себе. I вiн постановив собi будьщо-будь виступити з своєю гадкою на найближчiм зiбраннi побратимiв i впертися цiлою силою, щоби побратимство Андруся Басараба спровадити з небезпечної стежки — ненавистi i пiмсти, котра на тепер, при їх малосильностi, могла тiльки кождому пошкодити, а не могла нiкому помогти, — а повернути увагу i силу побратимства на таку ширшу i спокiйнiшу, та, як бачилось Бенедьовi, разом з тим i кориснiшу роботу.

• Предыдущая
• 29/56
• Следующая