Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич - Страница 26

• Предыдущая
• 26/56
• Следующая

Я не дослухав того оповiдання а почав протискатися до середини здвигу. Насеред улипi лежав чоловiк, може, де сорока лiт, в подертiй сорочцi, окровавлений, посинiлий. З голови ще капала кров. Коло нього припадала i лебедiла мала дiвчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув та тото, а люди обступили доокола, стоять стiною та гомонять, але й з мiсця не рушаються. А Максимову хату обступила жидiвня, аж зачорнiлося довкола, — вайкiт та гаркiт такий, що й слова власного не чути.

Я стою, як остовпiлий, дивлюся сюди-туди, не знаю, що дiяти. Аж ту виджу, з вiкна виставився той сам жид, що забив Максима; вже геть-геть, видно, осмiлився i кричить, поганець: «Так му треба, пиякови одному! Так му треба! А ви чого ту поставали, свинi? Марш додому оден з другим!»

В менi кров закипiла.

«Люди, — заревiв я не своїм голосом, — чи ви постовпiли, чи поцапiли? Та не видите, що чоловiка забили перед вашими очима i ще смiються? А ви стоїте та й нiчо? А грiм же би вас божий побив! Бий злодiїв жидiв!»

«Бий! — заревiло в тiй хвилi з усiх бокiв, аж земля здилькотiла. — Бий злодiїв, п'явок!»

То так, як би iскра в солому впала. В однiй хвилi весь мир став як не той. Я ще й не озирнувся, а ту вже цiла хмара камiння дрррень на жидiв. Лиш тiлько ще я видiв, що той жид, що забив Максима, як стримiв у вiкнi, так в однiй хвилi пiдскочив, хопився за голову руками, скрутився, спищав та й бовть на землю. Бiльше я не видiв, не чув нiчого. Крик, гвалт пiднявся такий, як на судний день. Люди ревiли без пам'ятi, тислися наперед, рвали, що кому впало пiд руки: кiлля з плотiв, хворост, жердки, полiна, камiння — i валили на жидiв. Зчинився такий писк та вайкiт, немов цiла бориславська кiтловина западаєся пiд землю. Часть жидiв пирсла, мов порох. Але кiлькох заперлося в Максимовiй хатi. Крiзь вiкно видно було, що у них в руках сокири, мотики, вила — похапали, що могли. Але видячи, що мир обступає хату довкола, мов ревуча повiнь, вони перестали кричати, нiби закаменiлiї зо страху. Народ попер до дверей, до вiкон, до стiн. Затрiщали дошки, дилиння, задзеленькотiли вiкна, — грюкання, гвалт, писк, а нараз страшенний грохiт, хмара пороху… Люди по кусневi розiрвали стiни, — зруб i повала грохнули на жидiв, порохи вкрили все те страшне позорище…

Але в мене за той час що iншого було на гадцi. Видячи, як народ, мов звiр, пре на жидiв, я хопив малу дiвчину, Максимову сироту, на руки i нирпинирци почав продиратися крiзь здвиг. Ледво вирвався з товпи в тiй хвилi, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, пiвперечною стежкою додому, бо боявся, щоби де розлютованi жиди не перехопили мя на дорозi. Допавши хати, я запер дверi i положив зомлiлу дитину на тапчан, зачав вiдтирати. Але довго я не мiг єї добудитися, вже-м собi гадав, що, може, й її заголомшив який камiнь. Але, бог дав, — прийшла до себе, i я так тим утiшився, немовби то моя власна дитина ожила передо мною.

Матiй замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, i на лице, оживлене i палаюче пiд час оповiдання, почала звiльна набiгати давня сумовита i безнадiйна хмара. По хвилi вiн почав говорити далi:

— За сим, та тим, та за хлопотами коло дитини, я й зовсiм забув про бiйку i аж пiзнiше дiзнався, що вона скiнчилася на нiчiм. Розваливши Максимову хату, люди немов самi себе злякалися i розлетiлися кождий в свiй бiк. Жиди, також переполошенi, не показувалися зо своїх нор, — аж десь над вечором деякi смiлiшi повилазили, почали роззиратися… До Максимової хати — а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три жиди неживi, а п'ять покалiчених. Пропало. З'їздила, правда, комiсiя, позабирали були кiлькох до арешту. от так наздогад, та й повипускали швидко на волю.

А Марта лишилася у мене. Чеснi бориславцi мали, видко ся, багато свого дiла i не втручалися до бiдної сироти. Лиш часом деякi жiнки приносили їй се та те їсти, випрали рубатку, облатали, та й тiлько всего, їй було тодi дванадцять лiт. Не аби ладна абощо, але розумна була дитина, а щира така, як своя душа. Зразу плакала за вiтцем, ну, але вiдтак сама видить, що робити? Привикла. I так вам привязалася до мене, як до рiдного вiтця.

А я також, нема що казати, пантрував єї, як ока в головi, така ми стала дорога та люба. Другi рiпники не рлз, бувало, смiються з мене, питають, коли буде весiлля або, може, хрестини вперед будуть, але я на то байдуже. Говорiть собi, говорiть!

Росла тота дiвочка в мене, ховай боже, тихо та ладно. Хоть то я щб — рiпник, давнiй пастух громадський, але, знаєте, зазнав чоловiк лиха на своїм вiцi. А лихо — велика школа. То й гадаю собi:

«Чень-то хоть їй бог деяк лiпше пощастить». Шанував я її — нi роботи тяжкої, нi слова поганого… Шити навчилася, не знаю, де i коли, так ладно, що чудо. Усе, бувало, баби несуть до неї, - ну цiлими днями сидить у хатi, робить. Та й що то, до всего вона, до всякої роботи. I побесiдувати, i пожартувати, i порадити розумно — до всего…

Пiзнався з нею оден парубок, туй-таки бориславський, також такий сирота нещасливий, як i вона. Рiпник, зарiбник, Iван Пiвторак звався, — та ти, Андрусю, знав його добре… Зачав ходити. Виджу я, що дiвчина до нього липне, розпитую, розвiдую про Йвана, говорять: «Що ж, бiдний, ну, але хлопець чесний, робучий, розумний». Якось раз так при недiлi прийшов вiн до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче вiн геть iти, а я кличу, що-дi постiй, Iване, щось ти маю казати. Став вiн, запалiв троха, далi сiв на лаву.

— Ну, що там такого? Кажiть! — повiдає. Я посидiв троха, — мовчу i позираюся на него. Не знає чоловiк, як би то зачати, щоби нiбито i просто з моста, i щоби дечим не вразити хлопця.

— А як ти, — кажу, — Iване, гадаєш? Марта от наша — нiчого дiвчина?

— А вам що до того, як я гадаю? — вiдрiзав вiн, а сам ще дужче палiє.

«Ов, — гадаю собi я, — з тобою треба остро держатися, коли ти так рiжеш».

— Ну, — кажу, — багато менi до того не є, але виджу, що тобi щось до неї, га? А ти, чень, знаєш, що у неї вiтця нема, а я тепер для'неї i отець, i опiкун, i сват, i брат. Розумiєш? Як скоро би-м iгобачив щось, знаєш, не теє… то вважай, що я за чоловiк! Зо мною ж. арту нема.

Iван аж затремтiв на тоту бесiду.

— А най же вас, — каже, — бог має! Десь також щось — грозити, а не знати, пощо i за що. А вам хто набрехав, що я щось злого гадаю? Не бiйтеся, Матiю, — каже вiдтак поважливо, — я хоть молодий, а знаю потроха, як що повинно бути. Ми нинi з Мартою мали умовитися, як i що робити, а тодi вже й до вас, як до опiкуна, удатися по пораду i благословенство.

— Ну, вважай же ми! — промовив я, але сам iючув, що щось ми так гий запаморочилося в головi, i сльози бризнули з очей… Ет, дурень чоловiк, та й по всьому!..

Ну, нiчо. Зробили ми умову — пiбралися вони. У Iвана по батьковi якимось чудом лишився отсей кусник грунту. Досить того, що вiн таки тої весни виставив, — уже то нiби ми оба, — тоту ось хату, та й ту й обоє зачали жити. Правда, господарства ту нiякого не мож було заводити на тiй голотечi, але Марта зразу заробляла по-давньому то шиттям, то пряденням, а далi, як того почало не ставати, то мусила й вона, бiдна, йти на роботу до воску. Що було дiяти?.. Я вiддiлився вiд них, жив осiбно, а коли тiлько що мiг, то доносив їм, — звичайне, чоловiк уже привик, зжився…

Аж от якось так в пару мiсяцiв здибає мене Iїван та й каже:

— А знаєте, — каже, — Матiю, яка у нас з Мартою рада стала? Я цiкавий, що ви на то скажете?

— Ну, яка рада? — кажу. — Говори, яка?

— А така. Ми хочемо вiдтепер зачати дещо складати набiк iз зароблених грошей. Знаєте, лiто йде, чень троха лiпше будуть платити. То ми так урадили, що коби дещо троха прискладати грошей, уже хоть би чоловiк i тiснiше за той час жив, гий той каже, хоть би ремiнь на великопiстну пряжку пiдтягнув, але чень би то мож було… А знаете, в Тустановичах оден там продав би кусень грунту з хатою, — я вже говорив з ним. «Продам», — каже. Тре дати 250 ринських. Грунт гарний, дало би ся виторгувати на 200. А я би свою оде псю буду з тим клаптиком землi продав, — може би, було хоть 50 ринських. Чи як ви гадаєте?

• Предыдущая
• 26/56
• Следующая