Блакитна лінія - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 3

• Предыдущая
• 3/33
• Следующая

— Про цей зошит, — повідомив Астан, — Крістіна сказала: він був загублений, а потім знову знайдений. Вона запевнила, що ви, товаришу генерал, знаєте, чий він.

— Цікаво, — мовив Роговцев, беручи целофановий пакет і з перших літер зрозумів: щоденник Мюллера! Того ката, якого пристрелила Студентка, рятуючи від пастки й загибелі розвідника Олексія Маркова! Про цей щоденник оповідав Калина.

— То знаєте чий? — стривожено запитав старий.

— Знаю.

— Добре, — втішився Астан. — Бо є в мене ще одна річ, про яку я нічого пояснити не зможу. Ви вже мені вибачайте. Я просив Крістіну: хоч би кілька слів написала, а вона — ех!.. Не послухалася.

Мірза-Хатагов заходився потрошити ватяник з того борта, де пришиті гудзики. Нарешті витягнув згорнутий папір. Розгорнув його, простягнув Матвію Івановичу і, ніяково вибачаючись, мовив:

— Ось бачите: цифри й цифри… Хоч би два слівця!.. Але, товаришу генерал, дівчина вона хороша, вибачити їй можна!

— Дорогий товаришу Мірза-Хатагов, усе гаразд. Навіть чудово! Ви зробили нам величезну послугу! Від імені командування фронту виголошую вам глибоку і сердечну вдячність.

— Та за що?.. — зніяковів старий. Генерал Роговцев викликав чергового.

— Товаришу лейтенант, заготуйте наказ на мій підпис про нагородження Астана Мірзи-Хатагова медаллю «Партизанові Вітчизняної війни» першого ступеня. За виявлену мужність у боротьбі з німецькими окупантами.

— Слухаю!

— І от що… Подбайте про новий одяг для товариша Хатагова. Не знайдеться цивільного, візьміть на складі військовий.

— Навіщо цивільний? — сказав старий. — Медаль личить військовому.

— Ходімо, діду, — мовив лейтенант. — Буде вам військова форма. З голочки!

Вони вийшли.

— Товаришу майор, негайно — до фотолабораторії і в шифрувальний відділ. Наказ: робота термінова.

— Я вмить! — схопився на ноги Тамбуліді.

Генерал Роговцев залишився в кімнаті один. Присунув до себе грубенький блок-зошит в обкладинці з гаптованої штучної шкіри. На першій сторінці красувалося каліграфічне — «Щоденник лейтенанта Ф.Мюллера. ГФП[2]. 1942 рік». За читанням незчувся, як минув час. Про це нагадав йому тільки майор Тамбуліді, коли повернувся, виконавши завдання.

— Готово, товаришу генерал-майор!

— От що, Анзоре, — суворо проказав Роговцев, — візьміть цей огидний щоденник і завтра ж передайте до Надзвичайної комісії як викривальний документ злочинів, що їх чинили гітлерівці проти мирного населення.

— Слухаюсь!

— Тепер доповідайте.

— У шифровці викладено дані на чотирьох агентів Хейніша: місця осідання в нашому тилу. На магнітофонній стрічці — розмови Хейніша з кожним окремо з викладом агентурних завдань. На фотоплівці — обличчя всіх чотирьох зрадників. Звукозапис передруковується на машинописний текст.

— Оце Студентка! — з професійною повагою мовив генерал. — Як їй все це вдалося зробити?

— Смілива дівчина! — розбурхався Анзор. — Шкода, що я ніколи її не бачив.

— Я теж, — заспокоїв його генерал.

Студентка… Де вона зараз? Що з нею? Чи скоро знову озоветься? Вирушаючи до Берліна, вона не мала можливості взяти з собою рацію.

Поїзд прибув на Сілезький вокзал о другій дня, проте здавалося, що вже сутеніє.

Сірі, набряклі хмари низько зависали над Берліном. Мрячило. Дими від численних заводів, причавлені важкими хмарами, розчинялися в повітрі, ніби на Берлін упав жовтаво-кислий туман.

Ешелон, до якого була причеплена платформа з двома автомашинами, службовим і запакованим у такі ж, казенного типу ящики з особистим майном оберштурмбанфюрера Хейніша, загнали на запасну колію, далеко від вокзалу. З вікна спального вагона над лискучими від дощу дашками довгих вервечок поїздів, що смугатили весь залізничний простір, було видно темне громаддя вокзалу. По його стіні згори спадав велетенський прапор, на якому в білому колі чорніла свастика. Прокисле у вогких, отруйних димах полотнище теж було мовби чорного кольору.

На фрейлейн Крістіну Бергер усе це мимоволі навіювало похмурий настрій, ворожість до цього клятого усіма мовами світу міста. Гидко було думати, що відтепер їй, певне, доведеться неоднораз висловлювати вголос захоплення столицею «улюбленого фатерланду», як це й личить зразковій, високопатріотичній, вірнопідданій фольксдойче, бо їй випало велике щастя віднині жити й працювати в найвеличнішому місті «тисячолітнього рейху».

Тому вона аж зраділа, коли виявилося, що настрій її шефа оберштурмбанфюрера Хейніша теж кепський. Відпадала необхідність уже з перших хвилин лицедіяти, удаючи із себе захоплену, веселу й щасливу провінціалочку, що вперше потрапила до міста, де «фюрер діє, творить і думає за всіх нас».

— Неподобство! — переконано проголосив Хейніш, виходячи з свого купе і втупивши бляклі очі у віконну фрамугу.

Був одягнений у бездоганний новенький мундир; щойно вмитий, акуратно зачесаний і ретельно виголений, напахчений. Зібрався мов на парад. Невже сподівався, що його зустрічатимуть з фанфарами? Скільки їх у рейху, отаких Хейнішів? На запасних коліях — ось де їхнє місце…

Однак фрейлейн Крістіна Бергер помилялася у своїх висновках.

Коли з купе вийшов так само нафранчений ад’ютант Віллі Майєр, у проході спального вагона з’явився незнайомий штурмбанфюрер у вогкому довгополому шкіряному пальті з хутряним коміром. Явно з вулиці. На лискучому козирку кашкета з високою тульєю рясно поблискували дрібні крапельки вологи.

Він впевненою ходою наблизився до них і викинув правицю:

— Хайль Гітлер!

Йому дружно відповіли звичними, доведеними до автоматизму жестами і вигуками.

Штурмбанфюрер був порівняно молодий. Але який безвиразний! Очі — мов безбарвне скло, обличчя — ніби назавжди заморожене.

— Пане Хейніш? — запитав він для годиться, бо не чекав на відповідь. — Мені випала приємна честь зустріти вас і першим повідомити про присвоєння вам звання штандартенфюрера. Відповідно до нової посади.

Він перекинув свої скляні очі на ад’ютанта.

— Ви; пане Майєр, також підвищені у званні. Віднині ви — гауптштурмфюрер. Окрім того, за знешкодження небезпечного російського шпигуна вас нагороджено орденом «За хоробрість» з мечами.

«За паршивого запроданця Жору-Шмота, — уточнила подумки фрейлейн Крістіна Бергер, — якого я власноручно пристрелила, мов шолудивого пса».

По її обличчю заморожений штурмбанфюрер тільки шаснув очима, немов дряпонув холодним склом. І все те, безумовно, втішне для новоприбулих, проголошувалося абсолютно байдужим, навіть дещо знудьгованим голосом, немовби йшлося про якусь нікчемну дещицю.

— Пане штандартенфюрер, — знову звернувся він до Хейніша з сухою, хрусткою інтонацією, — дозвольте відрекомендуватися — Пауль Шенк, особистий дорученець пана обергрупенфюрера.

— О! — здивувався Хейніш наданій йому честі. — Дуже приємно! Надзвичайно радий нашому, сподіваюся, доброму знайомству.

— До ваших послуг! — клацнув закаблуками Шенк.

Хейніш із вдячністю потиснув йому руку. Приємні новини схвилювали його, обличчя порожевіло, очі радісно блищали, що вражаюче контрастувало з поведінкою одерев’янілого посланця Кальтенбруннера.

Правду кажучи, все це не було такою вже повною несподіванкою. Недаремно ж він у свій попередній візит до Берліна не шкодував по ресторанах рейхсмарок, влаштовуючи «дружні вечірки» з певними впливовими особами, і ті особи поверталися додому не з порожніми руками. Хміль забудеться — річ нагадає. Атож, різні там «східні сувеніри» і «фронтові дарунки на добру згадку», подеколи досить рідкісні і коштовні, принесли тепер відчутні дивіденди. Штандартенфюрер СС — це не жарт! Дуже високе й вагоме звання в імперії. Перед срібним шитвом есесівського полковника гнуть шию загальновійськові генерали…

— Дозвольте доповісти! — звернувся до нього Шенк.

• Предыдущая
• 3/33
• Следующая