Блакитна лінія - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 15

• Предыдущая
• 15/33
• Следующая

— Особисто Мюллера чи агент гестапо взагалі?

— Мюллера! Я до цього навіть не знав, що шеф гестапо має особистих агентів!

— Ви певні цього? — заклопотано перепитав ще раз Кальтенбруннер.

— Так точно! Його номер — двадцять п’ять.

— Ім’я? Прізвище?

— Хорст Гейліген.

— Цікаво! Це змальовує справу дещо в іншому світлі, аніж мені повідомив Мюллер. Доповідайте далі. Докладно.

— Агент вказав нам будинок, де, за його словами, в даний момент перебуває російський шпигун.

— Як про це дізнався агент?

— Впізнав на вулиці перед тим, як той увійшов до будинку.

— Звідки він знав росіянина? Ви розпитали агента?

— Так. Цей Хорст Гейліген походить із німців Поволжя. Навесні сорок першого року брав участь у диверсії — підпал нафтосховища. Серед чекістів, які провадили слідство, був і той, кого він упізнав тут.

— Чому Гейлігена не засудили і він лишився на волі?

— За браком доказів. Окрім того, росіяни вживали всіх заходів, щоб нічим не загострювати своїх стосунків із рейхом. Тоді й відбувалася масова репатріація фольксдойче з Росії на фатерланд. Прямих доказів не було, міг спалахнути політичний скандал.

— І що ж?

— Гейліген був у списках репатріантів і прибув до Великонімеччини у травні сорок першого.

— Ясно. Що відбулося далі на Кетеллерштрассе?

— Агент Мюллсра наполягав, щоб я зі своєю командою допоміг йому затримати росіянина — Хейніш вирішив трохи прибрехати, ледь-ледь, щоб усі «заслуги» збути з своїх рук.

— Йому? — підняв брову Кальтенбруннер.

— Так. Але я завагався. Чого це справді мене змушують під час виконання службового завдання займатися непевною справою, до якої я зовсім не причетний?

Хейніш замовк і уважно глянув на шефа.

Обергрупенфюрер схвально хитнув головою.

Хейніш упевнився, що обрав правильну, рятівну лінію. Це надало йому натхнення:

— Спершу я категорично відмовився!

— Чудово, — зронив шеф.

— Але він настирно наполягав. Оскільки мене не полишали певні сумніви, він почав мені погрожувати.

— Навіть? Це обурливо.

— Саме так!

— Чим же він погрожував?

— Тим, що, на випадок моєї відмови, він зупинить будь-яку іншу машину з військовими. Водночас обов’язково доповість шефові гестапо про мою нібито злочинну байдужість до знешкодження ворогів рейху.

— Більше нічого?

Хейніш збагнув, що необхідно підсилити «примусовий» характер своїх дій.

— Цей Гейліген прямо сказав: якщо російський шпигун втече внаслідок мого недбальства, мені не зносити голови.

— А ви на це що?

Хейніш похнюпився:

— Визнаю: на вимогу агента Мюллера я почав діяти, як він того жадав.

— Гейліген знав про «піаністку»?

— Ні, — відповів Хейніш твердо. Він уже заспокоївся.

— Виходить, і вам нічого не було відомо про неї?

— Так точно!

— Як дізналися?

— Я звернув увагу на те, що затриманий занадто гучно кричить. Не питає, чому його затримали, як це в подібних випадках трапляється, а криком кричить. Щосили. Причому зміст його слів носить явно інформативний характер.

— Тобто? Що він кричав?

— Приблизно таке: «Це що — арешт? Гестапівське свавілля! Чого ви мене хапаєте?» І таке інше, поки йому не затулили пельку.

— Попереджав…

— Так точно, мій обергрупенфюрер.

— І ви здогадалися…

— Що в будинку ще хтось ховається…

— Відтак, якби ви зволікали, від «піаністки» і слід би прохолов.

— Саме так!

— За логікою подій випливає: в тому, що сталося, винні не ви, а цей, гестапівський бовдур…

— Хорст Гейліген! — з полегшенням підхопив Хейніш.

— Особистий агент Мюллера, — замислено мовив Кальтенбруннер. — Для шефа гестапо ця звістка буде надзвичайно прикрою.

Хейніш вважав за краще промовчати.

— Якщо Мюллер цінує свого агента, — провадив далі шеф СД, — він його витягне з біди. Зрештою, вирішальну роль тут відіграв ніким не передбачений збіг обставин, рідкісний випадок.

Хейніш чув інше: «Мюллер врятує свого агента, як я врятував тебе».

Він дивився на шефа захоплено, віддано, готовий виконати будь-який наказ.

— От що, Хейніше! — знову набрав діловитого тону Кальтенбруннер. — Ідіть до приймальні й напишіть на моє ім’я найдокладніший звіт. Про весь перебіг подій. Від початку до кінця. Не мішаючи ніяких подробиць. Особливо наголосіть на моментах, які фігурували в нашій бесіді.

— Слухаюсь!

— Після того негайно передайте затриманого під особисту розписку кримінальному раднику пану Йону Патцігу із зондеркоманди «Червона капела». Знаєте таку?

— На жаль…

— Її особовий склад розміщено в казармі в’язниці на Плетцензеє.

— Де відбуваються страти?

— Так. Ви все зрозуміли? Тільки пану Патцігу під особисту розписку. Якщо його не виявиться на місці, розшукайте. Але — тільки йому!

— Слухаюсь, пане обергрупенфюрер! — виструнчився Хейніш. — І… і дякую! — додав непевно.

Але влучив точно.

— Отож! Надалі будьте обережніші.

— Цей випадок я запам’ятаю на все життя.

— Ще б пак! Інакше ви його собі одразу вкоротите. Виконуйте наказ!

«Ну що, Мюллере? — зловтішно подумав шеф СД, коли за Хейнішем зачинилися двері. — Чи не добрячу ломаку я встромив тобі в колеса? А ти хотів встромити її мені…»

Того вечора генерал Сербулов був далекий від почуття гострого неспокою, що виникло буквально за кілька хвилин. Він сидів за своїм широким письмовим столом, уважно — аркуш за аркушиком — переглядав папери і розмірковував. Про характер його роздумів можна легко дізнатися по копіях коротких повідомлень, давніх і свіжих, які він аналізував, беручи до уваги всі факти.

Папка, що лежала перед ним на столі, була досить грубенька. Папери всі до одного мали позначку найвищої секретності. Це були розшифровані повідомлення, що надійшли до Центру дуже здалеку, і щоразу— з ризиком для життя відправника.

• Предыдущая
• 15/33
• Следующая