Сплячий лелека - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 37

• Предыдущая
• 37/38
• Следующая

Нарешті за весь час розмови Цейтцлер вперше заклопотано запитав по-службовому:

— Завтра робитимуть повідомлення про події в Сталінграді для нашої і зарубіжної преси. Чи не скасувати?

— Ні… Але я хочу ще повернутися до попередньої думки. Румунський генерал Ласкар загинув зі своїми людьми[22]. Я задоволений тим, що встиг нагородити його за життя Залізним хрестом з дубовим листям. Тож як могло скоїтися таке? Коли я сьогодні о пів на третю ночі дізнався про це — я рано ліг спати, я одразу викликав Путткамера і звелів йому… Весь штаб його у полоні! Відтепер червоні підуть навально…

— Я також так гадаю, — погодився Цейтцлер.

Гітлер витріщив на нього очі мов несамовитий і прошепотів:

— Він найближчим часом патякатиме по радіо, ось побачите. І Шмідт з Зейдліцом репетуватимуть перед мікрофоном. Росіяни зачинять їх у підвалі з пацюками, і за якихось дві доби їхні язики розв’яжуться…

Мешканців бетонованих бункерів «Вовчого лігва» лихоманило.

Новий наступ Червоної Армії під Сталінградом створив реальну загрозу повного оточення всього південного флангу гітлерівського вермахту, що діяв на Східному фронті,— від Дону до Кавказу та Чорноморського узбережжя і від приволзького степу до Азовського моря. На підступах до Головного Кавказького хребта безнадійно загрузла 1-а танкова армія на чолі з фон Клейстом. На узбережжі Чорного моря безсило тупцювала на місці 17-та польова армія Руоффа. І це не рахуючи румунських, угорських і словацьких дивізій, а також окремих корпусів (в тому числі спецкорпус «Ф»), частин, зондеркоманд і «національних легіонів»… У такому «котлі» зварилася б гарна юшка! І тому зловісна примара нової катастрофи породила нове лячне визначення: «Супер-Сталінград». Воно увійшло в офіційну штабну термінологію і задокументовано. А генерал-полковникові фон Клейсту з того ляку було присвоєно звання генерал-фельдмаршала, про яке він не мріяв навіть в пору своїх найбільших успіхів. Панувала тверда певність, що прусський юнкер фон Клейст на випадок чого таки застрелиться! Про забезпечення його сім’ї фюрер подбав наперед — разом з маршальським жезлом він вручив йому 250 тисяч рейхсмарок. Дарунок на купівлю баронського маєтку…

То що ж виходить? Аби отримати маршальський жезл, слід потрапити в залізне кільце повального винищення або сторчголов тікати, гублячи людей і втрачаючи воєнну техніку? Отак переможне слово «Сталінград» почало породжувати битих дойче-фельдмаршалів. Парадоксально, але факт…

Краснодар — столиця кубанського краю, місто козачої слави. Генерал Роговцев знався з цим містом добре і здавна — ще з часів громадянської війни. Потім, у довоєнні часи, неоднораз навідувався до Краснодара в службових справах. Щоразу помічав зміни: нові будови, нові житла, санаторії, будинки відпочинку.

А зараз, коли разом з військами увійшов до нього, то спершу і не впізнав. Краснодар був зруйнований, скалічений, спалений, розстріляний… На кожному кроці — сліди кривавих злочинів.

Місто планомірно зруйнували винищувальні зондеркоманди. Дерева палили з вогнеметів. Будинки здіймали у повітря вибухівкою. В’язнів розстрілювали прямо в камерах. У кожному карцері знайшли по трупу — в них стріляли крізь вічко у дверях. Попелища, руїни, трупи… Підірвано будівлі геть усіх інститутів, технікумів, шкіл, бібліотек, лікарень, будинків культури і відпочинку, кінотеатрів і клубів. Зруйнування були такі «тотальні», що центральні вулиці Красна і Пролетарська виявилися похованими під руїнами. Довелося танками таранити купи битої цегли, щоб прокласти придатні для проїзду шляхи. А на вцілілих деревах досі ввижалися повішені.

Майор Анзор Тамбуліді ледь спромігся знайти хатинку для розміщення служб генерала Роговцева. Але що в хаті з двох кімнат І кухні розмістиш? Довелося у присадибному садочку поставити палатки і спішно рити землянки, обладнуючи їх необхідним у розвідці лабораторним спорядженням.

Уцілілі городяни ще не встигли отямитись від страхіть шестимісячного кошмару фашистської окупації. По заміських ярах вони шукали загиблих родичів серед тисяч трупів. Оповідали про масові розстріли, про навмисні отруєння населення, про душогубки, про систематичні акції проти дітей, яких вбивали, починаючи з немовлят. І всі ці злочини називалися з офіційною буденністю — «обезлюднення життєвого простору».

Черговий зустрів Матвія Івановича рапортом:

— Товаришу генерал-майор, розміщення всіх служб завершено. Налагоджено зв’язок зі штабом фронту.

— Добре, — відповів Роговцев і пройшов у прочинені лейтенантом двері.

Тут, у кімнаті, обладнаній під кабінет, Роговцев утомлено скинув шинель, всівся на стілець і з полегшенням простягнув під столом натруджені за день ноги.

Однак спочити не випало й хвилини — у двері постукали:

— Прошу!

— Товаришу генерал-майор, — з порога доповів усе той же черговий лейтенант, — зі штабу фронту доставили до нас якогось старигана. Запевняє, що має важливі вісті. Каже, що вони адресовані вам особисто.

— Де він?

— Тут, за дверима.

— Передайте майорові Тамбуліді — хай розпитає.

— Слухаюсь!

Двері тихо, але щільно зачинилися.

…Старий був нічим не примітний, хіба що плетивом зморщок. У старому, заяложеному до лиску кожусі, з-під якого ще виглядав і ватяник, у волохатій папасі, насунутій на самі очі, у невизначеного кольору штанях і забрьоханих кирзових чоботях.

— Вам до кого? — запитав майор Тамбуліді, хоч йому це було відомо. Анзор любив «танцювати від печі».

— До генерала Роговцева, — повагом відповів старий.

— У якій справі?

— Секрет.

— Як вас звати?

— Я Астан Мірза-Хатагов.

— Генерал Роговцев доручив розібратися в вашій справі мені.

— А де він сам?

— Отут, за дверима.

— Отуди, за двері, — старий вказав заскорузлим пальцем, — мені й треба!

— Зрозумійте, громадянине Хатагов, генерал хоче знати, з чим ви прийшли.

— Я й скажу йому! А прийшов я із Ставрополя. З дорученням особисто до генерала Роговцева.

З того, як він це виголосив, відчувалося, що ці лаконічні речення лунали неоднораз.

— Далеченько йшли…

— Треба! — статечно пояснив старий.

«Із Ставрополя, — замислився Анзор. — До генерала. Значить — недарма. Але ж не скаже! Впертий…»

— Зачекайте, — сказав він, — я доповім генералові.

Він зник за дверима, щоб негайно з’явитися знову.

— Заходьте, шановний, заходьте! — У дверях з’явився генерал Роговцев. Він приязно всміхався до старого Астана.

Мірза-Хатагов гордовито поглянув на Анзора, мовляв: «Ну то що, юначе? Чи бачиш ти, з якою повагою мене зустрічає сам товариш бойовий генерал? Подивися, скільки орденів у нього? А у тебе що? Дві медальки!

— Роздягайтеся і сідайте, — запропонував Роговцев.

Мірза-Хатагов зняв кожуха, але повісити його поверх генералової шинелі не наважився. Поклав його на тапчан і сів поряд.

Він знову осудливо позирнув на майора Тамбуліді і з гідністю мовив:

— Товаришу генерал, мої слова тільки для вас, більше ні для кого. Так мені було наказано.

Матвій Іванович з веселою іскринкою в очах поглянув на розчервонілого майора.

— Майор — мій ад’ютант, довірений працівник. Наші секрети — спільні. Тому я й наказав спершу розібратися у вашій справі йому. Правда, він дещо запільний, з цим я згоден. Але хлопець добрий, справжній джигіт.

— Ну, коли так, — пом’якшав Астан, — то слухайте.

Старий почав здалеку:

— Важко було вас наздогнати. Шляхів нема — зруйновані. Мостів через ріки нема — підірвані. Залізниць нема — рейки зі шпалами, мов сходинки, задерті до неба… Доберуся до одного міста, а фронт уже пересунувся далі. От і дійшов аж до Краснодара. Тут вас наздогнав.

«Тут нас наздогнав, — помислив генерал Роговцев, — бо наступ загальмувався…»

— Дуже швидко наші наступали, — повагом провадив старий своєї. — Дуже швидко німці тікали. А я — що? Я машини не маю, я на своїх двох.

• Предыдущая
• 37/38
• Следующая