Сплячий лелека - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 33

• Предыдущая
• 33/38
• Следующая

І хоч усе це Крістіні Бергер було ще невідоме, вона вловила головне в повчальній балаканині пана обер-штурмбанфюрера: завдяки офіційному ставленню до дітонародження виконання її завдання набагато спрощується. Дальший перебіг розмови довів їй, що далекі товариші, ретельно готуючи передумови її перебазування до Берліна, не помилялися в можливості ускладнень і намагалися врахувати все до дрібниць. Мусить виїхати не просто до Німеччини, а закріпитися в Берліні, у матері Адольфа Шеєра.

І про це їй нагадав оберштурмбанфюрер Хейніш:

— Отже, не хвилюйтеся, фрейлейн, все буде гаразд. Питання лише в тому, де вам зупинитися, — адже у рейху, як і поза ним, рідних у вас нема.

— Нема, — згаслою луною озвалася Крістіна.

— Оберштурмфюрер Майєр пропонує відправити вас до родини батька вашої дитини.

— Конкретно — до фрау Патріції Шеєр, — втрутився Біллі.

— Це ж мене і хвилює! Я добре знаю Патріцію — свавільна жінка, що надто прямолінійно трактує деякі застарілі релігійні догми…

— Вона не прийме мене! — розпачливо мовила Крістіна.

— Примусимо! — рішуче мовив Майєр.

— Не так це просто, — остудив його запал Хейніш. — Ця пані досі не усвідомила, як нестерпно, коли німецьким дітям проповідують буцім їхні патріархи — брудні єврейські свині Авраам, Ісаак та Іаков. Вона не розуміє, що німецькими героями не можуть бути Мойсей, Давид і Соломон. А тим самим вона відкидає істинних героїв німецького духу — Зігфріда і Брунгільду, Армінія і Верцінгеторікса, Фрідріха Великого і Бісмарка.

Це було важливо для Крістіни: Патріція Шеєр вимальовувалась у цікавому освітленні.

— Гадаю, — гримів далі Хейніш, — після сказаного вже нікого не здивує, що вона висповідує біблійно-пацифістську догму «не убий». — І люто додав: — А їй же кілька разів намагалися втовкмачити, що отака уява про світ межує з нелояльним ставленням до расової науки, до історичних дороговказів фюрера! Жахлива жінка, пойнята зрадницькими настроями… Тільки й рятують її впливові зв’язки і те, що вона сидить, мов миша, вдома і за стіни свого варнякання не виносить. Ясно?

— Кепські справи! — замислено мовив Майєр.

— Ви знову поспішаєте з висновками, Віллі, — зупинив його Хейніш. — Вони були б кепські, якби фрейлейн не носила на пальчику обручку Шеєрів. І будьте певні, через цю річ пані Патріція переполохає пів-Берліна, щоб обернути фрейлейн Бергер на повноправну фрау Шеєр! Фрейлейн, чи зможете ви колись сказати, що працівники служби безпеки не приділили вам максимальної уваги?

Хейніш явно хизувався своєю зичливістю. Як і кожен кат, він полюбляв виставляти себе добряком. Чекає подяки… Ну, що ж!

— Ніколи, пане оберштурмбанфюрер! — гаряче запевнила Крістіна. — Я незмірно вдячна вам! Це щастя, що доля нагородила мене таким людяним шефом!

Хейніш похитував у такт головою з неприхованим задоволенням. Мовив повчально:

— У рейху, фрейлейн, немає сиріт. Кожен німець має батька — великого фюрера. І тому було б небажано і навіть прикро, якби на вас хоч найменшою мірою вплинули мерзенні пацифістські марення фрау Шеєр… Будьте обережні у поводженні з нею!

Останніми днями оберштурмфюрер Віллі Майєр ранками та вечорами ходив із Крістіною прогулювати пса. Це нікого не дивувало. Посилений інтерес Майєра до чарівної фрейлейн був очевидним і природним.

Їм було зручно отак зустрічатися і розмовляти, не викликаючи підозр.

Погода теж сприяла їхньому усамітненню — вона різко погіршала. Температура впала на двадцять градусів нижче нуля, що траплялося рідко у цьому краю. Різкий, шквальний, крижаний вітер проганяв з вулиць всіх, окрім зіщулених патрулів.

Нав’язливо впадало в око безліч об’яв німецької комендатури, уже стемнілих або пожовклих, наклеєних на стовпах і стінах будинків. їх легко було впізнавати по завжди жирно і крупно видрукуваному РОЗСТРІЛ.

Ставрополь доживав свої останні дні «під німцем». Під натиском успішно наступаючих радянських військ ворог відступав. Деякі органи німецької влади і тилові військові підрозділи уже покинули місто, інші військові частини спішно готувались до від’їзду.

«Привиди» оберштурмбанфюрера Хейніша… Ті, що мов отруйні змії, принишкли в сейфі… Як до них дістатися, щоб потім, коли вони виповзуть на люди, впізнати і знешкодити? Практично — неможливо. Сейф був неприступний. Марков забезпечив Крістіну мініатюрним фотоапаратом «Мінокс» і надчутливою плівкою… Цієї ночі все мусить вирішитися. Іншої нагоди не буде…

Шансів на успіх було чимало. Стався щасливий для неї випадок. Але чи так? Хіба вона весь час не шукала найменшої можливості для виконання завдання?

А сприяв Крістіні, сам того не відаючи, власник складського приміщення, утвореного з номера 74-го, зондерфюрер доктор Конрад-Уго фон Готенхауз, радник з економічних питань адміністративно-територіального штабу «К» («Кавказ»).

Це сталося вчора.

Як завжди несподівано, він нагрянув з цілою пакувальною бригадою з полонених. Звісно, під есесівською охороною. За якихось дві години численні «сувеніри», «дарунки на згадку про…» і «вияви щирої вдячності» були дбайливо запаковані до контейнерних ящиків, залишалося їх тільки повантажити, що, безумовно, й буде зроблено, коли гер Готенхауз тікатиме: в ешелонах з награбованим, краденим і демонтованим, які він гнав до Німеччини, знайдеться місце і для його «дріб’язку»…

Над контейнерами цвірінькала єдина жива істота, що постійно мешкала в номері, канарка, яку за наказом гера Готенхауза регулярно годував і напував старший адміністратор Горг Альвель, колишній Жора Алієв з базарним прізвиськом Шмот.

Проте, судячи з усього, гера доктора непокоїла чорна підозра, що тьмарила його райдужні перспективи: а чи не відвантажить його скарби хтось інший, скориставшися евакуаційною завірюхою? У цьому ганебному злодійському світі все можливе. І, щоб не сталася така прикрість, пан зондерфюрер власноручно вибив з дверей стандартний готельний замок і припасував новий, автоматичний. Запасний ключ, зубчастий, мов пилка, вручив Жорі Шмоту, щоб і надалі годував пташку.

— Якщо пропаде хоч цвях, — суворо попередив базарного колегу, — повішу на гаку замість люстри!

А гак був справді голий, бо люстру пан зондерфюрер теж благополучно впакував.

Назустріч ішов патруль.

Порівнявшись з Майєром і Крістіною, офіцер подивився на собаку і засміявся, щось сказав своїм солдатам і, не зупиняючись, пішов далі.

Почекавши, поки патруль не заверне за ріг вулиці, Майєр непомітно передав Крістіні маленький фотоапарат.

— «Мінокс». Плівкою заряджено.

— Дякую, Віллі.

Вона не призналася Майєрові. що вже має один. Навіщо? Другий не зашкодить — дублювати можна.

— Чи не буде затримки з ключем? — спитав Віллі.

Крістіна витягла з кишені і показала Майєрові. Він здивувався:

— І коли ви встигли?

Вона не відповіла. На хвильку задумалась, згадала, як це було. Скориставшись необачністю старшого адміністратора готелю, який залишив у дверях ключ під час свого перебування в номері Гогенхауза, Віллі Майєр відтиснув його на воску і повернув Крістіні.

Того ж дня, коли стемніло, вона повела прогулювати Віта. Прогулювати собаку — це для сторонніх очей, а насправді пішла на зустріч з підпільником Астаном Мірзою-Хатаговим, яка повинна відбутися позачергово, непередбачено і тому надто ризикована. Коли вийшла на вулицю, де жив Хатагов, побачила військового патруля — офіцера і двох солдатів. Що б це могло бути? До цього патрулів тут не було. Вона прогулювала собаку в іншому місці, не зводячи очей з патруля, — чекала, коли німці покинуть вулицю, але вони не збиралися це робити, повільно розмовляючи між собою, ходили з кінця в кінець вулиці. А час не ждав, примушував Крістіну діяти, бо зустріч повинна відбутися. Відкласти її — значить зірвати виконання завдання. Дочекавшись, коли патруль пішов у протилежний бік вулиці, підійшла до паркану, за яким був дім Хатагова. Відчинила хвіртку. Пропустила поперед себе собаку.

• Предыдущая
• 33/38
• Следующая