Сплячий лелека - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 24

• Предыдущая
• 24/38
• Следующая

— Ні, не забув… Я пам’ятаю батька… — глибоко зітхнув Майєр і понурив голову. — І все-таки, звідки вам відомо? — запитав.

— Річ у тім, що Крамер разом з іншими антифашистами веде нелегку боротьбу з гітлерівцями. Група має передавач і радіозв’язок з революційними емігрантами, що тимчасово перебувають в СРСР. Оце і є відповідь на запитання, звідки ми так докладно про вас обізнані. Вас це засмучує?

— Навпаки! Я радий дізнатися про батька хоча б у такий спосіб. Від початку війни я не мав про нього жодної вістки.

— Зрозуміло, він вас оберігав… Він все робив, щоб виховати з вас гуманну людину, яка захищала б інтереси німецького народу, і ви поділяли погляди батька… І зараз ви своїми поглядами і поведінкою не такий, як всі інші есесівці, — не берете, наприклад, участі в каральних акціях, коротко кажучи, намагаєтесь стати осторонь…

— Для вас це має якесь значення? — спитав Майєр.

— Безумовно. Інакше ми б з вами не розмовляли. З катами у нас інша мова.

Віллі, глянувши у вічі Маркову, мовив з гіркотою:

— Ближче до діла, пане гауптман! Хочете зробити з мене російського шпигуна?

— «Зробити шпигуна», — повторив за ним Марков. — Невже ви нічого не зрозуміли? Ми хочемо мати в вашій особі ще одного соратника у боротьбі з фашизмом. Не з німецьким народом, а з фашизмом, який перетворив вашу країну у найбільшу в світі катівню, в душогубку, в яких би аспектах це поняття не брати. Отак буде точніше! Ваш батько це давно збагнув. А ви?..

Марков усвідомлював, що мусить переживати людина в такі критичні хвилини, на зламі свого життя. Може злякатися і погодитись на все. Але ляк — поганий помічник у розвідницькій праці… Або замкнутися в собі, мовчки ідучи до фатального кінця. Може вдатися до відчайдушної спроби вирватися з пастки і впасти трупом у нерівній борні.

А Віллі Майєр розмовляв, до того ж порівняно спокійно, тримався сміливо, правда, деяка пригніченість вчувалася.

Хоча, якщо вдуматися, все це непогано лягло в той психологічний малюнок, який склався про нього, в той малюнок, що випливає з подвійності його внутрішнього існування, — Майєра і Крамера, двох непримиренних антагоністів. Майєр — ретельний служака СД, Крамер — син антифашиста, німецького революціонера. І зараз настала в його житті та година, коли мусило вирішитись, хто в його душі переможе — ворог Майєр чи соратник Крамер?

— Ви певні, що я працюватиму на вас? — визивно запитав Віллі.

— Знову за своє! — з легким докором мовив Марков. — Не на нас, а з нами! В ім’я перемоги над фашизмом, в ім’я майбутнього Німеччини, в ім’я звільнення з неволі народів Європи! Хіба цього мало?

Майєр підняв голову і твердо мовив, звертаючись до Маркова:

— Буду з вами відвертим.

— Іншого й не чекаємо, — сказав той. — Інше зайве.

— Так от! Всі мої помисли і поведінка, про які ви знаєте, свідомі, а не були під впливом якогось випадкового настрою.

— Це ми зрозуміли, — зазначив Марков.

— Мене з відомих вам причин не могла задурманити націонал-соціалістська демагогія, а зараз, в ході війни, я ще більше зрозумів, яку біду несе людству фашизм. Миролюбиві німці не підтримують Гітлера, і я переконався, що фюрер веде Німеччину до катастрофи. Тому тривалий час я шукав спільників для можливої боротьби з фашистською пошестю. Однак розшукував їх виключно серед співвітчизників. І не знаходив. У тому середовищі, в якому я служу, мені жодного разу не зустрілася гідна довіри людина. Що ж вийшло? Таку людину я знайшов у вашій особі. Це дуже важливо — відчувати, що ти не один. Тому я — з вами!

Він на мить замовк і по хвильці додав:

— Моє рішення виважене і остаточне. Маю прохання: чи можете ви повідомити про це мого батька?

Марков теж на мить завагався, але відповів щиро:

— На жаль, робити такі обіцянки не маю повноважень. Але передати кому слід ваше прохання зможу.

— Дякую й за це! — зронив Віллі Майєр. — А тепер як мені бути далі? — спитав.

— Ви повернетесь до Хейніша з нашим завданням…

— З завданням боротися проти фашизму? — не втримався Майєр.

— Так, з завданням боротися за вільну Німеччину, без Гітлера.

— Для однієї людини це завдання — непосильне…

— Отож! Коли йдеться про одну людину… А ви не один… І коли вже так нуртує це питання, то можу сказати, що ви вже з півроку плідно допомагаєте нам у боротьбі проти гітлерівської Німеччини.

— Якщо це жарт, то невдалий.

— А мені не до жартів! У розмові з вами я оперую виключно доказовими фактами.

— Тоді я вас не розумію…

Марков звернувся до вартового, що стояв у дверях:

— Покличте фрейлейн.

Віллі подумав про те, що трапилось цього вечора, і почав аналізувати. Його охопив якийсь химерний стан. Ніби все було або принаймні видавалося штучним, нереальним. Він зрозумів, що мав би злякатися чи хоч розгубитися, але не відчув у собі ні ляку, ані бентеги. Ніби всі вечірні пригоди трапилися не з ним, а він тільки дізнався про них і виявив цікавість. Звідки у нього ця байдужість до самого себе? Втомила війна? Мабуть, так. Втомила смерть, що обезцінила людські емоції і саме життя людини. Смерть щодня, як щось звичайне і буденне, збирала з людей свою жахну данину…

І все ж щось у всій ситуації відбулося не так, як би належало. Десь зіграла фальшива нота, що досі бриніла у підсвідомості бентежним дисонансом. Якась деталь, зафіксована почуттями і ще не зловлена думкою. Щось таке, що, з’явися воно одразу, надало б картині її довершеності. І лише тепер, коли почав думати про це, намагаючись зафіксувати неясний чуттєвий спогад, його раптом осяяло: Віт не гавкав!

Авжеж, Віт не подав голосу, коли хапали його і тягли. Але ж, за логікою подій, мусили схопити й фрейлейн Бергер! А Віт не гавкав! Не боронив нікого. Не пустив у хід ікла і пазурі навіть на захист хазяйки. Безпрецедентний випадок, особливо коли йдеться про німецьку вівчарку. Отже…

Так ось звідки виникло оте почуття штучності і нереальності, що не полишає його від самого початку! І цей гауптман… Чи не він підходив до неї, коли Віллі запримітив фрейлейн? Схоже на те…

«Виходить, я добряче посприяв російській розвідці. Точніше — розвідниці!.. Господи, якби не я, її давно викрили б! Кеслер на вірному шляху…»

Коли Крістіна зайшла, Віллі глянув на неї так, ніби угледів це золотоволосе, блакитнооке диво вперше. Якоюсь мірою це відповідало істині, бо вона розкрилася перед ним по-новому, і все, що він знав про неї, набрало глибшого, вагомішого і суворішого змісту.

А вона мило всміхнулася йому і мовила про дрібничку, не варту ніякої уваги, ніби нічого значного сьогодні взагалі не відбулося:

— Віллі! Ви загубили свою запальничку. Ось вона. Прошу…

Майєр автоматично взяв запальничку. Поклав її до кишені.

Фрейлейн Бергер пройшла кімнатою і присіла на грубій дерев’яній лаві попід стіною. У кутку, над її золотою голівкою, темніла ікона. Під нею жовтим світлячком жевріла лампадка. І того непевного світла вистачало, щоб волосся дівчини освітилося прозорим сяйним німбом.

«Ну й жінка! — Він навіть струсонув головою, ніби змагаючись з чаклунськими чарами. — Фатальна для мене жінка, — помислив. — Та чому ж фатальна? Може, навпаки, — рятівна?»

— Як бачите, пане Майєр, у тому середовищі, в якому ви служите, була гідна довіри людина, — не без іронії мовив Марков.

— Я це збагнув.

— Наша зустріч відбулася з її ініціативи. Крістіна впевнилася у вашій порядності, обгрунтувала і довела необхідність вступити з вами у відкритий контакт. Вона вірить вам як людині.

— Дякую, — відповів Майєр і повеселішав.

— Тепер конкретно про фрейлейн Бергер, — продовжував розмову Марков. — З цього часу вона — ваш безпосередній керівник. Її слово — закон! Її накази підлягають безумовному виконанню.

— Тобто завдання мені ставитиме фрейлейн Крістіна, а не ви? — уточнив Віллі.

— Так. Але про ваше перше завдання скажу я. Фрейлейн Бергер необхідно виїхати до Німеччини як нареченій Адольфа Шеєра, берлінського історика, що героїчно загинув на Північному Кавказі…

• Предыдущая
• 24/38
• Следующая