Сплячий лелека - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 21

• Предыдущая
• 21/38
• Следующая

— О, це було б чудово! — вихопилося у Маркова. — Звісно, якщо Майєр перейде на наш бік.

— А я? Що станеться зі мною?

— Не розумію… Що вас тут непокоїть? Як і завжди, діяти вам належить за обставинами, які складуться. Ніхто ж їх до кінця передбачити не в змозі. Коли що, порадимося, знайдемо кращі варіанти…

В неї на очах виступили сльози.

— Та що з вами, Крістіно? — стурбувався Марков.

— Обставини вже склалися, — зронила вона.

— Які? — не міг щось збагнути Марков. — Кажіть! ТІ То трапилося?

— Я вагітна… Вже на третьому…

Марков занімів. В його очах майнула гостра тривога. Міцно стиснуті щелепи немов скам’яніли. Не приховуючи збентеження, запитав:

— Чому не повідомили раніше?

Затинаючись мало не на кожному слові, вона намагалася пояснити:

— Сподівалася, що… це не так… Що не може бути… Так несподівано… Я гадала… просто нездужаю… Але це мені не завадить виконати завдання… Не хвилюйтеся… Я ж не хвора… Я хочу, щоб про це дізнався Костя!

— Та-а-ак! — аж крекнув гауптман і поліз п’ятірнею до потилиці. — Ну й діла! Костя і Маша заварили кашу…

Марков упіймав погляд Крістіни, сповнений тоскним невисловленим молінням, і заговорив:

— Ну, ось уже і сльози! Коли я щось не так бовкнув, Крістіно, вибачте мені — це так несподівано. Погодьтеся, для мене оця новина, м’яко кажучи, сюрприз, і не з кращих…

— Так уже вийшло…

— Я розумію, життя є життя. Але хто відповідає за вас і за вашу безпеку? Ось цей ваш покірний слуга, — тицьнув себе у груди. — Принаймні зараз, поки я тут, з вами…

Марков заклав руки за спину, закрокував туди-сюди. Цим виказував своє занепокоєння.

Усе складалося так, що їй необхідно буде виїхати до Німеччини. У його думках вона вже була не просто фрейлейн Крістіна Бергер, шарфюрер СС, а дружина німецького вченого і офіцера Адольфа Шеєра, мати якого живе у Берліні, і вона мусить їхати до неї. До кого ж іще? Ні, таку рідкісну можливість, вмотивовану з усіх боків, втрачати було не можна. Але ж дитина вважатиметься позашлюбною, і невідомо, як це сприйме стара Шеєр, чи визнає за дійсного спадкоємця свого роду.

Марков пригадав вказівку Центру: усі питання і труднощі вирішувати на місці. Думай Марков, мізкуй! Доля дівчини залежить від тебе!

«У чому труднощі? — подумки розплутував вузлик. — Двоє покохалися. Одружитися офіційно не встигли, оскільки наречений загинув. Це може засвідчити Хейніш! А ще слово слід підкріпити незаперечним речовим доказом…Так, на ці два моменти — свідчення словесне та речове — і слід покластися…»

Марков зупинився перед дівчиною, вийняв пласку коробочку і простягнув Крістіні.

— Візьміть.

— Що це?

— Товариш Калина передав вам обручку.

— Яку? — тремтливим голосом запитала вона. Марков приязно усміхнувся:

— Ну, яку ж? Звичайну. Від нареченого — своїй коханій. Усе робиться, як і належить, а не для годиться… Ось вона. — Він розкрив коробочку. — Тримайте свій скарб…

Так вперше перед її очі з’явився сплячий лелека, що спирався на тевтонський меч. З баронською короною над головою, що збереглася в родині Адольфа Шеєра як згадка про лицарську минувшину.

Через кілька хвилин Марков вже виважував становище по-діловому. Вголос, щоб і Крістіна мала змогу слідкувати за плином його думок.

— Не так уже все кепсько, як здавалося, — казав він, походжаючи по кімнаті. — Отже, доведеться вам, Крістіно, їхати до «тисячолітнього рейху».

Вона засмутилася:

— Ще далі від… наших. — Хотіла сказати «від Кості», але щось зупинило її. І це «щось» була священна війна усього радянського народу. І в цій титанічній борні за першу в світі Країну Рад, за життя і честь рідної Батьківщини усе особисте втрачало значення.

— Так, ще далі, — погодився Марков, — так далеко, що й мені несила буде до вас дійти… Але що інше ви запропонуєте?

— Я слухаю вас…

— Давайте разом зважимо. Що роблять німкені у вашому становищі? Ясно — їдуть до фатерлянду, у польових шпиталях дітей не народжують. Друге запитання: до кого їхати? Теж ясно: до матері Адольфа Шеєра. І тут вам стане в пригоді їхня спадкоємна обручка, яку колись батько Адольфа одягнув на палець його матері. Адже ця обручка — лише для нареченої… Є логіка? Ви були визнаною нареченою гауптмана Шеєра. Ні для кого не становить секрету, що він збирався забрати вас з собою у Берлін. Так чи ні?

— Так, але…

— Але Адольф загинув, що засвідчено офіційно. Лишилися ви з його обручкою і його дитиною під серцем… Вловили суть?..

— Вловила, однак…

— Стривайте, я ще не завершив. Між іншим, я б не здивувався, якби виявилося, що під час вінчання батьків Адольфа цю обручку тримав на таці не хто інший, як найближчий друг нареченого, добре вам відомий Хейніш… Але це лише вірогідність, а ми мусимо спиратися на точні факти. Проте, мабуть, не виникає сумніву, що Хейніш знає про цю інтимно-родинну деталь. Не може не знати! А коли так, то святий обов’язок Хейніша полягає в тому, щоб подбати про онука друга, отже, допомогти вам, Крістіно, в усьому, в дусі його найкращих уявлень про істинного лицаря та плакатного арійця.

Розмовляючи з Крістіною, Марков, власне, уже розробляв її легенду на близьке майбутнє. Ланцюг фактів був міцний, добротний, доказовий.

— Товариш Калина передбачив… Обручка — тут до місця…

«Милий, коханий, любий Костику, — думала вона, — я б хотіла подарувати тобі сина. Такого ж дужого і водночас ніжного, такого ж сміливого, розумного і мужнього. Це найбільше, що я можу тобі дати — нашого сина».

…Раптом у двері постукали. Віт погрозливо загарчав. Крістіна квапливо замкнула шухляду стола.

— Прошу!

Увійшов Віллі Майєр, дужий, по-військовому підтягнутий. На вустах привітна усмішка.

— Не запізнився на аристократичний променад? — запитав для годиться ще з порога. — Бачу, що ні. Усі готові?

— Авжеж! Тільки одягнутися…

— Дозвольте, фрейлейн, за вами хоч трохи поупадати.

Він зняв із вішалки її плащ, допоміг одягнути. Пес ткнувся вогким, холодним носом до хазяйчиних рук, вимагаючи й свою амуніцію, — намордник, ошийник, поводок.

— Є новини, Віллі?

— Потім, часу вистачить… Віт, гуляти! — гукнув заохочуюче і підняв на рівень плеча руку.

Пес радісно застрибав на повідку.

— Віт уже дозволяє мені бавитися з ним, — тішився Віллі. — Визнає за свого.

— Віт, годі! — наказала Крістіна, беручись за поводок. — А вам, пане Майєр, якщо хочеться погратися з собакою, заведіть свого.

— Чому так суворо, фрейлейн?

— Тому, що ви псуєте мого єдиного щирого захисника.

І вона повела Віта на вечірню прогулянку.

Надворі мжичило. Ніде не світилося жодне вікно. На вулиці було темно і пустельно. Дощ, світломаскування і комендантська година робили своє.

Дивне почуття нереальності охопило Віллі Майєра. Чоловік, жінка і пес… Як у допотопні часи, бракує лише печери і вогнища.

Хіба ж не дико існувати в несамовитому вирі самовинищення, коли довкола фізична і моральна смерть, коли людина мусить вбити в собі все людське, аби самій вижити в тотальному пеклі, де життя збезцінилося до бруска жовтого мила… його варять з людей — дешево. Попіл людей здобрює ниви бауерів — палити людей дешевше, аніж виробляти міндобрива. Жіночим волоссям набивають матраци. З людської шкіри майструють абажури та елегантні дамські сумочки. З дитячих черепів виготовляють попільнички і недбало кидають недопалки туди, де містився людський розум…

У цьому механічно-тупому, байдужому, безжальному світі примусово засліплений примарою світового панування народ, який ще так недавно пишався своїми мислителями, філософами, поетами та письменниками, палить їхні високі думи на фашистських кострищах. Палити ідеї — чи це не однаково, що спалити людину, яка їх проголошувала?

Нацистська інквізиція хоче штовхнути німців, а за ними і всю Європу на шлях здичавіння. Цей шлях видавався Майєрові конвейєром, на якому розкладаються людські душі, з яких обирається найбрудніше, найгидотніше, найбрутальніше, і штампуються автомати у вояцьких, ненависних уже всьому світові мундирах…

• Предыдущая
• 21/38
• Следующая