Сплячий лелека - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 16

• Предыдущая
• 16/38
• Следующая

— Нарешті! — вихопилося в Калини. — Жива? — запитав те, про що хотів запитати найперше, але не наважувався.

— Коли вийшла в ефір, то ясно, що жива… Зараз відступає разом з військами Клейста. Зібрала надзвичайно важливі дані про оборонні споруди і розташування військ противника.

— Як же вона зуміла передати? Адже залишилась без рації!

— Знайшла стару. До речі, вона передала цікаві відомості про твого знайомого.

— Про кого це?

— Про Віллі Майєра.

— Що?

— Власне, я тому й приїхав.

— Оповідай!

— Виявляється, цей Майєр, почуваючи до Крістіни особливу симпатію…

— Про його симпатію мені відомо. У старі часи він би викликав мене на дуель! Такий…

— Зажди, — заблагав Анзор, — бо ти стаєш і моїм конкурентом.

— Чому?

— Тому, що Матвій Іванович каже, що серед усіх балакучих людей я — рекордсмен. А за тобою мені й слова не мовити.

— Мовчу! — Костя підняв руки.

— Тоді слухай. Цей Віллі Майєр врятував Студентку від викриття, коли велося розслідування справи про вбивство Мюллера. Він спромігся повернути діло так, що винною в смерті карателя визнали Несмітську, агентку СД під кличкою Есмеральда. Марія вважає за можливе скористатися діями Майєра і залучити його до співробітництва з нами.

Анзор вийняв з бокової кишені невеличкий пакет і подав Калині.

— Ось лист генерала Роговцева керівництву управління. Тут усе викладено до найменших подробиць. Окрім того, генерал вважає не зайвою твою думку, оскільки ти особисто знайомий з Майєром і вивчив середовище, в якому діє Студентка.

— Ясно! — Калина підняв трубку і комусь наказав: — Негайно принесіть мені всі матеріали перевірки на Арійця.

— Арієць — це хто? — поцікавився майор Тамбуліді, бо цю кличку почув уперше.

— Той, про кого ми говоримо.

— Майєр?

— Він.

— Виходить, ви теж…

— Виходить, Анзоре.

— Ну й дива?

— Чому ж? Висновок простий.

— Який же?

— А такий, що Марія в тилу ворога, а ми тут, у Москві, одну думу думаємо.

— Ви мене, Костянтине Васильовичу, просто приголомшили. Ніколи не сподівався…

— Ну, зваж сам, Анзоре: Марія — не професійний розвідник. Одній їй там важко. Чи знаєш ти, що таке самотність? І досвіду в неї малувато. Ти мав підготовку, а вона з студентської лави — в пекло, до вишколених вовків контррозвідки. Чи легко їй? Крім того ж, до найважливіших документів доступу у неї нема.

— Нічого, Костянтине Васильовичу, казка про Червону Шапочку має щасливий кінець.

— Ех, Анзоре, якби ж то ми могли казочками втішатися, — з явним жалем зітхнув Костя.

Цієї миті двері відчинилися, і до кабінету увійшов стрункий, по-військовому підтягнутий старший лейтенант.

— Товаришу підполковник, — відрапортував, — матеріали на Арійця!

— Давайте!

Старший лейтенант, чітко карбуючи крок, підійшов до столу і простяг Калині досить пухку папку.

Підполковник взяв зі столу пакет, привезений майором, і мовив:

— Цей пакет — від генерала Роговцева, з Кавказу. Передайте його через секретаріат начальникові управління товаришу Сербулову. Негайно! Про дальше не турбуйтеся: він викличе мене на доповідь сам. Все! Можете йти.

Старший лейтенант вийшов, а Калина, поляскуючи по принесеній папці, задумливо сказав:

— Знаєш, Анзоре, я весь час пригадую слова Марії: «Мені мовби хтось допомагає, ніби відводить від мене Удар…»

— І нам про це повідомляла! — підхопив Анзор. — Це він — Майєр!

— Ось тому й було заведено папку на Арійця. Ти приїхав дуже вчасно. Влучив прямісінько в «яблучко».

— А що ж тут дивного? — Анзор ніколи не ліз по слово до кишені. — Я ж відомий «Ворошиловський стрілець». Ще з шкільних років значок маю.

— А тепер для початку прочитай ось цю сторінку. Текст її тобі багато що з’ясує, а мене врятує від твоїх запитань.

— Читати уголос? — запитав Анзор.

— Краще уголос! Щоб і я знав, про що ти дізнався.

— Ясно! Щоб не балакати двічі.

— Точно, Анзоре, бо часу у нас мало — Григорій Іванович довго теревенити нам не дасть.

— Хто це?

— Товариш Сербулов.

— Читаю! «…Його справжній батько Генріх Крамер — комуніст-тельманівець, учасник героїчного повстання гамбурзьких робітників. Арешт і ув’язнення завадили його шлюбові з нареченою Лізелоттою Рюлле. Вона змушена була побратися з Паулем Майєром, сином заможного власника бакалійної крамниці в Гамбурзі. Пауль Майєр вважав новонародженого за власного сина, дійсний стан речей був від нього прихований. По виході Крамера з в’язниці мати познайомила сина з «дядьком Генріхом», який кілька років мав значний вплив на формування свідомості підлітка. З приходом гітлерівців до влади Крамер емігрував до Швейцарії, де увійшов до групи антифашистів, діяльність якої особливо активізувалася після віроломного нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Група підтримує регулярний радіозв’язок з німецькими антифашистами, що перебувають на території СРСР. Вона повністю солідаризується і поділяє ідеї революційних емігрантів».

— Солідно! — резюмував майор Тамбуліді, коли закінчив читати. — Ця папка містить відповіді на багато запитань.

— Крім головного, — сказав Калина.

— Ти думаєш, що Майєр…

Папка не дає відповіді на головне запитання: чи захоче він співробітничати з нами? Але нам необхідно виходити з одного: потрібен не примус, а свідомий перехід на наш бік, ми розраховуємо на його тривалу роботу в тилу ворога, до кінця війни. От і виникає запитання: хто в його душі переможе — Крамер чи Майєр?

— Це — точно! — погодився Анзор.

Калині знову пригадувалися слова Марії: «Він не такий, як інші німці… Він засуджує війну, яку веде рейх… Уникає від участі в каральних акціях, не катує арештованих…» Справді, цей Майєр серед чорних мундирів — біла ворона. І Калина це знав не лише з вуст Марії, а й з власних вражень.

— Іншого шляху для Майєра не бачу — тільки до нас! — розмірковував уголос й Анзор. — А яка твоя думка? — почав було Анзор, але розмову урвав телефонний дзвінок.

Калина підняв трубку, вислухав і відповів одним словом:

— Слухаюсь!

Потім акуратно згорнув папку і покликав Анзора:

— Ходімо до Григорія Івановича.

— Я — теж? — підхопився Анзор, поправляючи гімнастерку.

— Запрошує обох.

— А який він?

— Побачиш. Начальник управління вже ознайомився з листом Роговцева і хоче, щоб ти вислухав його міркування особисто, для доповіді Матвію Івановичу.

Григорій Іванович був одягнений в скромний сірий костюм з сірою, у тон, краваткою. Майор Тамбуліді подумки картав себе, що забув запитати у підполковника про військове звання Сербулова, і тепер не знав, як до нього звертатися. На ім’я та по батькові для першого разу звучало б фамільярно.

— Майор Тамбуліді? — привітно спитав Сербулов.

— Так точно! — одним духом випалив Анзор.

Григорій Іванович був людиною показною, високою на зріст. Його овальне обличчя увінчував короткий присивілий чуб. Сірі, великі очі були поставлені широко. Власне, очі надавали виразу усьому обличчю. Від Григорія Івановича повівало стриманою енергією, якоюсь мобілізуючою силою.

Григорій Іванович, переглядаючи принесену Калиною папку, теж вивчав Анзора, кидаючи мимохідь швидкі погляди.

— Сідайте ближче до мене, — буденно запросив він. — Чого тулитесь до стіни?

Сіли до столу.

Сербулову майор Тамбуліді сподобався. «Типовий горянин!» У швидких поглядах Григорія Івановича проглядалася стримана симпатія. Сербулов знав про розумно ризиковану вдачу веселого майора… Оптимістичне сприймання світу в роботі розвідника риса безцінна. Інакше він може бути просто розчавлений складністю завдань і відповідальністю, за якою стоїть життя стількох людей. Іноді в таких випадках розвідник, побоюючись помилок, мимоволі втрачає дійову ініціативу і стає невиправдано обережним. І дуже добре, що майорові Тамбуліді безініціативність і обережність од страху десь помилитися були чужими.

— Перейдемо до діла, — поклав край взаємним оглядинам Сербулов. — Товаришу підполковник, ваша думка щодо пропозиції Студентки? — звернувся він до Калини.

• Предыдущая
• 16/38
• Следующая