Посланець - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 41

• Предыдущая
• 41/61
• Следующая

— Відкуплюся, Шютце, обов'язково відкуплюся від вашого цілком виправданого жалю. Сьогодні ж! Але погодьтеся, тепер мені конче необхідно побувати на передовій, щоб побачити все на власні очі.

— Хочете податися в самісіньке пекло? Ну, Шеєре, ви мене вдруге дивуєте — ніколи не вважав військкорів сміливцями… А відтак я вас сам проведу. Просто в командний пункт Траугота Герра.

— Дякую, Шютце.

— Даремно. Я піду з вами із егоїстичних міркувань: ви дещо обіцяли, і я волію, щоб ви повернулися живим. А тут росіяни кожен клапоть простріляли. Підемо лісом, схилами гір…

Машину лишили на хутірці під опікою водія Шютце. Ганс Хютке не покинув свого гауптмана, пішов слідом, чим заслугував схвальне слово обер-лейтенанта.

У штабі танкового батальйону, куди перемістилися дивізійні штабісти, зустріли їх непривітно. Начальник штабу, з короткою сивою стрижкою, довгим носом і гострякуватим підборіддям, навіть зневажливо процідив:

— Тільки писак нам бракувало…

Однак посвідчення Шеєра, як і завжди, вплинуло навіть на цього дзьобатого підполковника магічно.

— О! — мовив він. — Це інша справа! Я гадав — знову з газети «Панцер форан»…

— Ну, Адольфе, я повертаюся, — сказав Шютце, коли все владналося. — Не забувай — чекатиму. А для гарантії твою машину беру в заклад.

— Щастить машинам, — розсміявся Шеєр.

— Чому? — не второпав обер-лейтенант.

— Бо завдяки твоїй гостинності вона першою наковтається палива.

— Абсолютно точно! — заяснів і Шютце.

Коли Шеєр лишився удвох з Лютке, що тримав напоготові фотоапаратуру гауптмана, Шеєр підійшов до бійниці бруствера і підняв бінокль. Видовище для німця було не з привабливих. З близької відстані, та ще й в бінокль, наочно можна було пересвідчитися, що Ельхотові ворота недаремно заслугували свою другу фатальну назву. Здалеку було видно лише підбиті танки, з бінокля — трупи, безліч трупів полеглого вояцтва.

Нараз історик нашорошив вуха: раптом він почув притишені, але виразні голоси.

— Я зробив усе, що міг, — почувся неприязний, сухий голос, — але…

— Ніяких «але», генерале, — урвав його інший. — Ви зриваєте план загального наступу! Хіба не розумієте? Штаб змушений перекидати війська на іншу ділянку фронту… Сьогодні, пане Герр, ми конче мусимо зробити фюрерові — нашому командуючому — гідний німецького вояки дарунок: взяти нарешті ці кляті ворота і вийти на оперативний простір.

— Пане Хольман, росіяни тут стоять на смерть. Окрім того, їхні вогневі точки — вкопані в землю танки, гармати, міномети — розташовані на схилах гір з обох боків улоговини. Це справжня мишоловка.

— Скільки тривають бої?

— Десять днів.

— Будемо вважати їх десятиденною розвідкою боем. Як мені доповідали, за всі десять днів з-поза цієї межі не пролунало жодного пострілу. Так?

— Цілком вірно.

— Отже, який висновок? Тут край оборонних мереж росіян. Відтак, якщо ми проскочимо якихось шість-сім кілометрів, нам уже ніщо не стоятиме на перепоні. Шляхи на Грозний та Орджонікідзе будуть відкриті. Який план атаки?

— Підемо двома танковими колонами. В лівій — п'ятдесят машин, у правій — сімдесят.

— Тривалість артпідготовки?

— Півгодини. З повітря атаку підтримуватимуть літаки штурмової авіації.

— Хто за танками?

— «Вікінги» генерал-майора Штейнера.

— Блискуче! Такого навального удару росіяни не витримають. Особливо після десятиденних виснажливих боїв. Сто двадцять танків на якихось п'ять кілометрів фронту — невідпорна сила. От що, пане Герр, пропоную для підняття вояцького духу сьогодні повести в бій дивізію нам особисто. Ви очолите ліву групу, я — праву. Згода?

— Чудова думка, пане Хольман! Фюрер, що надихає нас на звитяжні подвиги, буде задоволений.

— Що ж, тоді — до наших бравих танкістів. Час!

«По танку на кожні тридцять — сорок метрів атаки. Потуга! — з неспокоєм підрахував Шеєр. — Чи вистоять наші? Та ще підбиті танки заважатимуть вести вогонь прямою наводкою. Під їхнім, прикриттям німці можуть підійти дуже близько до передових позицій… Скрутно буде нашим. Пекельно скрутно!»

Він тоді ще не знав, як і не відали про це німці, що на далеких, порослих лісом схилах, звідки досі не пролунало жодного пострілу, завбачливо було створено мережу ПТОПів — протитанкових опорних пунктів, здатних до самостійної оборони. Вони були роз'єднані, не мали суцільної лінії оборони, бо Ельхотові ворота проти всієї німецької танкової армади захищали лише танкова бригада майора Б. Філіппова, артилеристи майора Ф. Долинського і тільки один мотострілецький батальйон. Тому кожен ПТОП концентровано складався з танкової засідки, посиленої на флангах протитанковими гарматами та автоматниками. Проте розташування ПТОПів було так точно математично вирахувано, що вони всі разом мали створити суцільну завісу винищувального вогню.

Коли німці під завісою артвогню підійшли впритул до першої лінії оборони, все почалося, як і протягом останньої десятиденки. Першого удару було завдано по лівій, слабшій групі, яку вів генерал Хольман. Танки спалахували чорними смолоскипами. Один, другий, третій, четвертий…

— Так їм, так, хлопці! — шепотів Лютке.

Шеєр клацав фотоапаратом.

— Пане гауптман, дивіться, підбито танк Хольмана! — раптом загорлав єфрейтор.

І справді, зі слизькими клаптями полум'я на броні танк Хольмана мчав на повній швидкості назад, до своїх позицій. За ним, мов по команді, повернула уся ліва група. Коли танк генерала досяг позицій, до нього вмить підскочили санітари, але зусилля їхні були марні — на санітарні ноші поклали закривавлений труп.

Шеєр знову перевів очі туди, де гримів з невщухаючою силою бій. Група Траугота Герра рвалася уперед, намагаючись будь-що, з будь-якими втратами проскочити лінію вогню. Танки спалахували, безсило зупинялися, але інші вперто йшли вперед. І ось близько двадцяти машин таки проскочило, вихопилося на простір, який ще не прасували німецькі гусениці, де не затуляли кругозір згорілі машини. І враз досі мовчазні схили вибухнули шаленим вогнем, від якого тієї ж миті одразу запалало сім танків. Вогонь був ще щільніший, ніж на передньому краї. Запалало ще дві машини, інші кинулися навтікача. Та їх бив стрічний вогонь передньої лінії, яку вони було проскочили. Це була вогняна пастка без жодного шансу на рятунок, без надії на життя. Того дня в «долині Смерті» згоріло п'ятдесят три німецьких танки. В одному з них — ударний генерал Траугот Герр.

Шеєр вже не дивився туди, де йшов бій, він думав про те, що казав представник штабу групи армій «А»: «Штаб вимушений перекидати війська на іншу ділянку фронту».

Він уявляв собі ті військові частини, які зустрічались йому на шляху до Ельхотового. «На відпочинок. До повного укомплектування», — згадав він молодого згорбленого лейтенанта з дивізії генерала Штофа. «На поповнення… А потім куди? Для нанесення нового удару? Де? На якій ділянці фронту?» — одне за одним виникали питання. Шеєр подумав про Шютце: «Тоді з його появою війська йшли сюди, а тепер…»

… Обер-лейтенант зустрів Шеєра похмуро. Від вранішніх бадьорих веселощів, від переможно-радісного збудження не лишилося й сліду.

— Від учорашнього голова тріщить, — спробував було пояснити свій пригнічений настрій, але не втримався: — Це ж треба — в одному бою загинули два генерали…

— І півтори сотні танкових асів, — так само похнюплено озвався Шеєр. — Гарні хлопці були, справжні герої. Але врата Танатоса поглинають і героїв…

— Нічого, ще помстимося, — серйозно мовив Шютце. — Клейст ніколи не поділяв думки про необхідність штурмувати Ельхотові ворота. Він з самого початку передбачав величезні і невиправдані втрати. У Клейста був свій особистий план, та заважав фельдмаршал Ліст. Тепер, опісля сьогоденної жахливої поразки, генерал-полковникові фон Клейсту ніхто не заважатиме… Я вірю, що й на це буде нагальний фюрербефель!

«План Клейста? — зацікавився Шеєр. — Однак розпитувати в лоб не варто… Не слід виявляти завчасної і зайвої допитливості, бо це ризиковано».

• Предыдущая
• 41/61
• Следующая