Посланець - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 38
- Предыдущая
- 38/61
- Следующая
— Як це так? — здивувався Шеєр.
— Річ у тім, що у неї на квартирі, а мешкала вона ось тут — за парканом, абверівці знайшли рукавичку і пляшку з відбитками пальців Мюллера. Нібито вони — Мюллер і Краузе — у неї пиячили. Як усе це сталося, уяви не маю. Несмітську розстріляли. Є такий слідчий Кеслер, садист, поставив її на коліна і лоскотав пістолетом за вухами, поки не збив пострілом у потилицю… Загинула Варвара Іванівна. Ані порухом нічого не виказала… Убивця — Хейніш власною особою… Усе дужче бентежить мене Віллі Майєр, я казала про нього Маркову…
— Щось нове?
— Так. Учора він чистив мій пістолет. Власне, перевіряв, чи стріляла з нього. У присутності Кеслера, а відтак — за дорученням Хейніша…
— Не біда!
— Якби… Сьогодні завів зі мною поразницьку помовку, робив небезпечні натяки…
— Слухай, Крістіно, а чи не закохався він у тебе…
— Не залицяється, поводиться ґречно, скидається на щирого… Застерігав щодо тебе: «Птах! Поводьтеся з ним обережно!» Твоє поселення тут — зумисний наказ Хейніша… Для чого? Яка в нього мета?
Адольф щиро розсміявся:
— Суто фрейдівська, Крістіно! Виходить, це про тебе мені Хейніш казав: «Чудова квартира з чудовою господаркою вам забезпечені». І навіть цинічно освідчився, що квартиру а чарівною хазяйкою спеціально для мене зберіг. Мовляв, на тебе тут уся чоловіча стать ласа. Тепер стає зрозумілою уся його награна шляхетність.
— Дивно…
— Що саме?
— Що Хейніш про мене для тебе дбав… На нього це не схоже.
— Ти просто не знаєш суттєвого, Крістіно: Хейніш приятелював з батьком твого покірного лицаря… А з Майєром будь максимально обережною. Можлива витончена провокація. У розвідці таке трапляється… Однак придивляйся: раптом — він справді…
— Зневірився?
— Хто зна… Проте доповімо в Центр. Нові відомості маєш?
— Навіть занотувала.
— Небезпечно.
— Багато, боялася забути…
— Мусиш запам'ятовувати. Розумієш? Мусиш! Треба думати про наслідки своїх дій. Передбачення в нашій роботі — це головне. Не передбачив що-небудь — і потім воно може повернутися провалом.
Він подумав про собаку Крістіни, яка впізнала його, коли побачила у коридорі.
— Та уявляєш собі, чим могло закінчитися це для мене з твоїм Вітерцем, якщо при цьому був би хтось з СД або абверу?.. Я повинен був передбачати це!.. Повинен!.. Роби висновок… Прошу тебе — будь обережна. Де ховаєш?
— У погребі.
— Ясно. Тож ходімо туди. І про справи — досить!
У погребі, щільно обшитому сосновими дошками, було сухо і тьмяно. Шеєр посвічував кишеньковим ліхтариком.
— Отут, пане гауптман, — знову зацвірінькала провінційною німкенею Крістіна, бо вони вже не могли спостерігати за вартовим, — чудові огірочки, маленькі і смачні, як мої пальчики. Посвітіть, будь ласка! — вона занурила руку в діжку і виловила маленьку, міцно закорковану пляшечку з-під ліків, засипану для ваги сухим піском. — Ось тут вони, пане гауптман! Ну, як?
— Ви чудова господиня, фрейлейн. — Він сховав пляшечку до кишені. — А що у цій звабливій скляній посудині?
— Місцеве виноградне вино. Найвищого гатунку.
— Невже справді гарне?
— Розкішне! От спробуєте — самі переконаєтеся… А ще… Ви полюбляєте мед?
— Особливо вранці, натщесерце…
— То беремо?
— Безумовно!
Згори на них впала тінь.
— Вам допомогти, пане гауптман?
— Геть! — не на жарт розлютився Шеєр. — Ти що собі дозволяєш, свиното? Марш на місце з очей моїх!
Вартовий злякано відсахнувся.
Шеєр вмить видряпався драбиною нагору. Вартовий поспішно віддалявся.
— Стій! — гаркнув Шеєр. — Ану, йди сюди!
Солдат чітко, мов на плацу, карбував крок.
— Стій! Як звати?
— Карлюдвіг Бьоме, гер гауптман.
— От що, Карлюдвіг Бьоме, якщо ще хоч раз сунеш куди не слід носа, то ритимеш своїм довгим носом окопи на фронті. Досить мені мовити хоч слівце штурмбанфюрерові Хейнішу…
— Я прагнув тільки допомогти вам, гер гауптман, і нічого іншого! — заблагав вояк.
— Затям собі, покидьок, у стосунках з жінками я нічиєї допомоги не потребую…
— Слухаюсь!
— І передай це своєму наступникові на посту…
— Слухаюсь!
— Твоє місце — біля хвіртки і більше ніде! Збагнув?
— Слухаюсь!
— Кругом! На пост — кроком руш! Раз, два, три!.. Фрейлейн Бергер, а як це отакі хвацькі вартові ще не порозтягали і не зжерли ці харчеві поклади?
— Бо тут живу, по-перше, я, а по-друге, до мене. навідуються панове офіцери з СД. Чого вартий хоча б унтершгурмбанфюрер Майєр, офіцер для доручень самого пана Хейніша!..
Вояк Бьоме прискорив крок.
— Фрейлейн, але ж ходімо нарешті до покоїв.
— Вибачте, пане Шеєр, якщо вечірка вийде надто провінційною. Я жила серед унтерменшів, а не в культурному Берліні, як ви…
— Ну що ви, фрейлейн! Ваша краса з найрафінованішого товариства зробить отару здичавілих троглодитів. У вас від природи щедро закладено вибухову, руйнівну силу. Геббельс нищить спорохнявілу культуру пістолетом, ви — красою… Як на мій погляд, ваша зброя набагато небезпечніша.
Вони поверталися до будинку, і Шеєр, несучи у кошику наїдки, зумисне продовжував:
— Зігмунд Фрейд звеличував цю зброю — Ерос і Танатос, життя і смерть — в одвічній борні. Зараз на всій земній кулі панує Танатос, і я, фрейлейн, усе більше схиляюся до логічної думки, що сутність жорстокого від природи Агресора, тобто чоловіка-винищувача, може пом'якшити лише лібідо жіночого Ероса. Таке містичне призначення Жінки в історії людського самовинищення.
— Боже мій, ви геніальний вчений, пане гауптман! — захоплено цвірінькала підкорена фрейлейн. — Я вже навіть боюся за себе…
— Не хвилюйтеся, фрейлейн, ви поза усякою конкуренцією. Навіть на всесвітньому конкурсі найчарівніших жриць вас би обрали богинею.
Інтимна вечірка удвох, яку, власне, благословив сам штурмбанфюрер Хейніш, вийшла на славу. Ніхто не заважав, навпаки — вартівник увесь час стовбичив на чатах, оберігаючи абсолютний спокій гера історика. Єфрейтор Лютке мав наказ обладнати у комірчині фотолабораторію, і то — на ранок. З комірчини слід було винести все зайве, вичистити й вимити, розташувати раціонально і зручно необхідну апаратуру.
Стіл виглядав гарно. Дерев'яний національний посуд, саморобний майстерно оздоблений орнаментом, дерев'яні ложки і виделки, з широкими, пласкими ручками, теж зі смаком різьбленими колоритними візерунками, створювали якийсь затишний, хатній антураж. Горіли свічки, сповнюючи кімнату тихим, живим світлом і духмяними восковими пахощами, неголосно лунала музика з невеличкого «Телефункена», видобутого з ошатної валізи гауптмана. У келихах прозоро гепліло вино.
— Це не Берлін, мила фрейлейн, — просторікував Адольф Шеєр, — це куточок раю…
За дим столом, у гойдливому світлі, під тиху музику і хвацьку мову, він зосереджено працював — зашифровував у стовпчики чисел зібрані Крістіною відомості: «Квадрат 17–23, селище, південніше п'ять, фальшивий аеродром. Квадрат… головний склад боєприпасів. Бензозапасів… Цистерни з нафтою… Майстерня по ремонту танків… Квадрат… 12 дотів. Найголовніше: квадрат… почато спорудження пускових майданів для керованих реактивних снарядів «Фау-1» і «Фау-2». Всі підступи міновані. Знищення можливе тільки з повітря. На місце будівництва прибула перша зенітна батарея…»
— Чому засумували, фрейлейн?
— Розмріялася, пане гауптман…
— Про що?
— Не про що, а про кого…
— Про кого, якщо не секрет?
— Про одного дурника, якого навчив цілуватися з коханою лише службовий обов'язок…
Вони розмовляли і писали.
Вона: «Ти надовго?»
Він: «По виконанню — назад».
Вона: «А я?»
Він: «Лишаєшся».
Вона засмутилася, спалила листок на хиткому вогнику свічки. На тому ж вогнику він спалив її записи, уже зашифровані у цифрові стовпчики. Шифровку скатав у тоненький валик, сховав у мініатюрний тайник у фотоапараті.
Потім був вечір і ще довша ніч, години відкриття і цнотливого звірення, пекучого щастя злиття і ніжних пестощів. І обох не полишала журба, яка тінню сповила їхню першу ніч. Вени могла лише мріяти про звичайне людське щастя. Бонн боялися сказати одне одному ласкаве слово, щоб не додати гіркоти Слово довго тримається в пам'яті і довго крає серце: всі спогади живуть у словах. А їхнє щастя — спогад про цю, поки що єдину, ніч, і вони боялися, жаліючи одне одного, перелити почуття в ласкаві слова, які потім у спогадах завдають болю.
- Предыдущая
- 38/61
- Следующая
