Посланець - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 27

• Предыдущая
• 27/61
• Следующая

— Слухаюсь!

— До речі, пане комендант, куди ви поділи арештованого поліцая?

— Я взяв його під нашу варту, — вклинцювався у розмову сумлінний щодо своїх обов'язків Віллі Майєр.

— Чудово! — враз пожвавішав Хейніш. — Тоді не зволікатимемо. Нехай його зараз же приведуть до мене. І ще — запросіть для перекладу фрейлейн Бергер. Адже, гауптмане, ваш поліцай напевне не тямить німецької?

— Лише у межах найпростіших наказів — «Стій! Увага!» — точно окреслив мовні знання поліцая Функель.

Двійко дужих есесівців недбалими, але відчутними поштовхами запровадили Зазроєва до кабінету. Крістіна Бергер гидливо поглянула на нього, на людину, що зрадила свій народ, що свідомо погодилася бути підошвою, яка перша ступає в бруд і чавкає в ньому, на плюндруючому рідну землю чоботі окупанта.

— Зазрой? — мовив штурмбанфюрер.

— Зазроєв, з вашого дозволу, ласкавий пане, — поліцай схилився в низькому, догідливому уклоні.

— У який час і де саме ти помітив машину обер-лейтенанта Мюллера? — запитав Хейніш. — Фрейлейн Бергер, прошу перекладати.

— Приблизно опівночі, — замислено відповів поліцай. — З'явилася вона з провулка на Станичнаштрассє і зупинилася трохи віддалік перехрестя з Владєй-Кауказштрассе.

— Хто був за кермом?

— Гер обер-лейтенант Мюллер! Кому ж іще? Я на власні очі бачив, як вони виходили з машини. — Зазроєв скоса розпачливо згіркнув на Функеля.

— Расказивайт, Зазрой, всьо расказивайт, — поблажливо заохотив його комендант.

— З того, як їх хитало з боку на бік, я зробив висновок, що пан обер-лейтенант, вибачте, надужили, і я з обережності вирішив без потреби не трапляти їм на очі.

— Чому?

— У такому стані, звиняюсь, вони завсігда всім поліцаям, які лишень на око трапляли, полюбляли зуби рахувати. А кулацюга у них була — не приведи господи!

— Куди він прямував? — зупинив ліричний слововилив поліцая Хейніш.

— Прямісінько на заднє сидіння. Щоб, значить, перепочити…

Хейніш пограв олівцем і запитав мало не приязно:

— Він звалився до чи після того, як ти стріляв?

Зазроєв сполотнів. Це було дивовижне видовище — нажахана блідість, що світилася крізь щетинну паранджу.

— Я не стріляв, пане штурмбанфюрер. Можна ж перевірити — я звечора почистив гвинтівку й не зробив з неї жодного пострілу.

— Тоді хто ж стріляв?

— Взагалі ніхто не стріляв, — знизав плечима поліцай. — Ніч минулася спокійно…

— Ті опьять отшень любішь шютка шютіль, Зазрой, — не стримався Функель. — Ті нє стріляйт, нікто не стріляйт, а Мюллер застріляйт. На твой пост застріляйт, Зазрой!

Гострі думки нуртували Крістіну Бергер. Не виникало жодних сумнівів, що ось зараз Хейніш хвилина за хвилиною, крок за кроком вивірятиме маршрут та дії Мюллера, і неодмінно дізнається, що обер-лейтенант виявив до неї, так би мовити, автогалантність. Одразу спливе запитання: чому сама не розповіла? А не розповіла — отже, приховала. Чому приховала? Чи не підозріло, якщо вона приховує, здавалося б, безневинний факт? Адже залицяння для бабія Мюллера — норма поведінки, річ така ж природна, як щовечора перехилити кілька келихів шнапсу… І Крістіна поклала собі випередити дізнання штурмбанфюрера.

— Пане Хейніш, дозвольте мені мовити. Можливо, це важитиме для перебігу слідства.

— О. безумовно, фрейлейн! — начальник СД весь перетворився на увагу.

— Учора ввечері, коли я, ідучи зі служби, минала офіцерську їдальню, мене перестрів обер-лейтенант Мюллер і запропонував підвезти додому.

— І що ж?..

— Я погодилася з вдячністю. Отже, коли він повертався…

— Коли ви пішли зі служби?

— На початку одинадцятої. Хвилин п'ятнадцять, не більше…

— І коли прибули додому?

— Коли я увійшла до кімнати, годинник саме показував одинадцяту.

— Мюллер до вас завітав?

— О ні! Він добряче набрався, а мені не бажано ускладнювати стосунки з панами офіцерами… Він провів мене трохи і одразу ж поїхав.

Хейніш замислено кинув олівець до мармурового конуса, що їжачився нагостреним віялом. «Якщо їй вірити, то Мюллера забито поміж одинадцятою і дванадцятою. Але поліцай твердить, що бачив його живим ще опівночі!..»

— Зазрой, ти переконаний, що в машині за кермом був Мюллер? — наполіг штурмбанфюрер.

— Їхнього обличчя я, звісно, не бачив. Але ж бачив усе інше! Мюллер ліг спати і от, — поліцай безпорадно похнюпився, — не піднявся…

— Ти робив спробу розбудити його?

— Ні… Однак зазирнув до машини. Вони вкрилися з головою, проте на рукаві шинелі я розпізнав металевий знак, який з усіх офіцерів носили тільки вони. На світанку я подзвонив панові коменданту…

— До камери! — змахнув Хейніш рукою в бік Зазроєва. — Ви теж, фрейлейн, можете йти, однак не залишайте свого службового місця. — Він провів її поглядом і лише тоді узяв телефонну трубку. — Кеслер? Уже впоралися?

— Так, пане штурмбанфюрер!

— Чому ж зволікаєте з доповіддю?

— Щойно вбирався… Доповідаю: експертиза підтверджує попередні дані. Мюллера вбито близько опівночі. Убивство сталося не в машині. Найвірогідніше — в приміщенні, бо стріляли зі спини, а кульового отвору на шинелі нема.

— Цікаво… Дякую, Кеслере! — Хейніш поклав трубку. — Майєре?

— Слухаю, пане штурмбанфюрер.

— Отже, увечері він проводжав її додому…

— Ви гадаєте, що Крістіна Бергер… — обережно мовив Віллі.

— Я нічого не гадаю. Я з'ясовую лише факти, які незаперечно мали місце. От що, Віллі, їдьте по «Есмеральду». Вона живе поряд з Бергер. Виходить, мусила дещо зауважити, якщо сумлінно виконує свій обов'язок…

У квартирі «Есмеральди», таємної агентки СД, панував типово пияцький розгардіяш, коли від початкової застольної краси лишається брудний хаос неконтрольованої й безсоромної оргії. На ніжках перекинутого стільця неохайно зависла зіжмакана сукня, до того ж рясно просякнута вином. Поливали господарку з пляшки, чи що? Із чарки отак не обіллєшся… На підлозі — розбита тарілка, розчавлені чобітьми недокурки і навіть цукерки, на стіл краще й не дивитися… Сама вона, розкуйовджена, з розмазаною на обличчі помадою, тулилася під ковдрою і задурено лупала на Майєра опухлими від нічної пиятики очима, що досі блищали алкогольним туманом.

— Дуже перепрошую, пане Майєр, — силкувалася вона щось пояснити ламаною німецькою мовою, — тут все такне до ладу… незатишно… Пробачте, я не чекала такого вранішнього візиту…

— То мені байдуже, — поблажливо мовив Віллі. — Скажіть-но краще, яке це стихійне лихо вас спіткало? На мій погляд, стався щонайменше високобальний землетрус.

— Не зовсім, пане Майєр, просто життєвий вихор заніс до мене увечері одразу аж двох красунчиків, до краю спраглих по жіночому теплу… Ой голівонька моя!.. Як її скласти докупи… Не голова, а суцільні уламки…

— Хто вони, якщо не секрет?

— Від вас, Віллі? Секрету нема, але біс їх знає… Їхали на передову і ось — перепочили…

— Звання? Хоч знаки розпізнали?

— Здається, гауптман та лейтенант…

— Може, обер-лейтенант?

— Можливо, ви ж знаєте, я на цьому не вельми розуміюся…

— Проте в іншому…

— О, Віллі! Погляньте, я досі в ліжку…

— Чи не здається вам, що ви надто широко розумієте свої обов'язки перед рейхом?

— Ну, хоч почастуйте даму чарочкою… Голівонька ж бо розвалюється…

Майєр посунув до столу. Спиною до Есмеральди, не знімаючи рукавичок, почав поратися, піднімаючи зі столу пляшку за пляшкою.

— І французький коньяк пили?

— Пили все, що на столі… Невже ви гадаєте, що я встигла вивчити геть усі європейські мови? Й німецької задосить на всю Європу…

— Слушно, — погодився Віллі. — Ви розумна жінка. — Він непомітним рухом виставив з кишені шинелі порожню пляшку з-під коньяку. — Проте іноді варто й знати, чим розкошували… Наприклад, чи знаєте ви, яка насолода чаїлася в цій плящині? — він підняв щойно виставлену з кишені пляшку. — «Мартель» найвищого гатунку!

— Був би добрий, якби хоч на денці лишився…

— Такий ніколи не лишається. Ану, візьміть пляшку, хоч знатимете, що пили…

• Предыдущая
• 27/61
• Следующая