Посланець - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 2

• Предыдущая
• 2/61
• Следующая

Гіммлер клацнув замочком, розкриваючи свою неодмінну теку «на доповідь».

— Поки фон Клюге ще тільки збирався підписувати «Наказ про наступ на Москву», з Берліна в Москву було надіслано кодовану радіограму. Днями її розшифровано. Ось її зміст: «Джерело «Хоро». План Ш (мета — Кавказ) вступає в дію навесні 1942 року. Розгортання військ має бути завершено до 1 травня. Усе постачання з 1 лютого підпорядковано пій меті. Район зосередження військ для наступу на Кавказ: Лозова — Балаклея — Чугуїв — Бєлгород — Ахтирськ — Красноград». Інші радіограми джерела «Хоро» повідомляють з усіма технічними подробицями про нові типи бомб, нові навігаційні авіаприлади, про двигуни, що працюють на перекису водню, про торпеди з дистанційним керуванням і надсекретні замовлення заводові «Ауерфабрік» в Оранієнберзі… Мій фюрере, як це не сумно, але таємниці операції «Кремль», як і багатьох інших наших таємниць, для росіян не існує…

— Що це? — заволав фюрер. — Чистісінька зрада! Ніж у спину! Канаріс, цей лис Канаріс! Нікчема! Негідник! Куди він дивиться і що робить? — У куточках його рота почала збиратися піна. — Я знищу Канаріса! Я знищу всіх зрадників, скільки б їх не було! — Він несамовито тупотів ногами. — Якби не мій геній, Німеччина вже загинула б! Лише моя месіанська особа рятує становище! Хіба не доказ — оця натхненна ніч? Я розтрощу росіян і весь світ попри будь-яку зраду! — Нараз цей бурхливий потік несподівано вщух, і фюрер зовсім буденно запитав: — «Джерело «Хоро» — це так звана «Червона капела»?

Гіммлер гордовито випростався:

— Вона! І я вже знаю її склад…

— Генріху, хто вони?

— Навіть побіжний аналіз повідомлень свідчить, що в них переважають дані про Люфтваффе[3]. Отже…

— Я питаю, хто вони?

— Обер-лейтенант Харо Шульце-Бойзен, керівник… З міністерства рейхсмаршала авіації…

— То це Герінг пригрів цю змію? — зловісно прошепотів Гітлер. — Що ж! Хай сам знищить цю більшовицьку Горгону в наших сталевих шерегах! На гільйотину! Ні, на ганебну кару — на шибеницю! Пригрів змію… А цей йолоп Канаріс…

Того дня знервований Франц Гальдер відвів душу — занотував до потаємного щоденника свій власний, глибоко затамований розпач, повну зневіру в будь-яку перемогу на Сході: «Недооцінка можливостей супротивника, що й надалі триває, набирає поступово потворних. форм і починає являти небезпеку. Це стає все нестерпнішим. Про серйозну працю неможлива навіть мова. Хворобливе реагування на речі під впливом моменту і повна відсутність розуміння механіки управління військами та її можливостей — ось що характеризує це так зване керівництво».

Прозріння Гальдера, як на ту пору, було запізнілим. Цілий світ уже знав: нелюдська колісниця мілітаристів не має гальм і зупину не знає. Її конче слід зупинити!

Писана, мов з гарної вітальної листівки, фрейлейн Крістіна Бергер, що з'явилася тут чи не з першими запилюженими моточастинами вермахту, не стомлювалася милуватися дивовижною і щодня мінливою величчю білого, мов найчистіші хмарки, і вищого за найвищі хмарини велетенського кам'яного громаддя Кавказького пасма. Це було справді вражаюче, дивне творіння природи, що, як здавалося з низини, здійнялося піднебесною стіною просто з рівного, неозорого степу Кубані, Куми і Тереку. Звісно (Крістіна усвідомлювала це), все було далеко не так, як ввижалося їй, але кам'яні велети заступали весь краєвид, і зачароване людське око просто оминало передгірки. Бо найперше бачиш Гуллівера навіть у найбільшому товпищі ліліпутів. Але як приворожує очі благородна сивина вічних снігів!..

Гарненька юнка з чутливою і сентиментально-вразливою душею, як і належить справжній німкені, фрейлейн Крістіна Бергер уже знала своїх сивих улюбленців на ймення. Циклопічним, могутнім чудовиськом грізно зависає білосніжний Дих-Тау; мов кришталь, зблискує гранчастими кригами стрімкий Кашкаташ; наче зіткані з тремтливого іскристого інею п'ятикілометрові гіганти Шхара і Джангі-Тау. Трохи праворуч і осторонь, ніби заглиблений у німу самотність, застиг у закрижанілому панцирі із сімдесяти семи льодовиків найвищий серед занімілих нартів-велетів блискотливий, сліпучий у сонячних променях двоглавий Ельбрус, що на сотні кілометрів, аж до упокореного на рівнині Тереку, світить м'яким перламутровим сяйвом, надаючи прозорому кришталевому повітрю невловимої чарівності. Усе це треба побачити на власні очі і відчути усім своїм єством, якщо воно щиро відкрите до мінливих нюансів приголомшливої і разом з тим витонченої краси. Крістіні тут добре і легко почувалося, бо гори-велети завжди дихали на рівнину кавказького степу цілющою свіжістю, якою, звитяжно змагали південну спеку.

Та вже другий день Крістіна Бергер не милується крізь навстіж розчинене вікно своїми сивопасмими улюбленцями, хоч саме з цього її кабінетного вікна одноповерхової управи найкраще видно двоглавого красеня, запанцированого в сліпучу кригу. Ельбрус — то не місцева назва. Для кабардинців він Ошхамако — Гора щастя, для балкарців Мінгітау — Гора тисячі гір, або Цар гірських духів, як хто це слово розуміє і що кому більше до серця. Але позаминулого дня цю Гору тисячі гір, цього величного Царя гірських духів, цю Гору щастя перекреслили за вікном дві потворні шибениці, що постали за одну ніч. Трупи повішених чорно темніли на святково сяючому тлі Гори щастя, ніби страхітливий символ жорстокого насильства над гордою людиною і величною природою. Коли Крістіна по роботі виходила з бургомістрату під розгойдану тінь прапора зі свастикою, очі її найперше натикалися на фанерні таблички, що висіли на грудях закатованих, — «Комісар» і «Партизан». Хто вони насправді були, ці люди? Адже фанера мала стандартні написи. Про це ніхто, навіть в їхній управі, не відає, і, мабуть, уже ніхто і ніколи» не дізнається: на допиті в гестапо вони не назвали себе… І ніхто з місцевих городян не назвав їх… Вона щоразу мимоволі прочитувала ці таблички — «Комісар» і «Партизан», — і світлу блакить її очей заступав потьмянілий синій смуток. Коли ж нарешті познімають з шибениць закатованих? Крістіна знала коли… Коли поведуть на страту інших… Не для того збито шибениці, щоб страхати людей порожніми зашморгами…

Другий день Крістіна не дивилася у широке вікно, прочинене навстіж до прохолодного повітря і сонячного тепла, а вперто й зосереджено тупила очі у повчальні інструкції для місцевої влади, розіслані по всіх новоутворених управах чи то гестапівцями, чи то працівниками СД[4]. Зрештою, айн тойфель — один чорт…

«Майн гот![5] — враз схаменулася вона, мило морщачи лоба. — Адже для мене отакі думки абсолютно неприпустимі і навіть більше того — небезпечні. Я мушу хоча б на очах у інших радіти з того, що ліквідовано ще двох ворогів рейку. Коли я бачу трупи, мені слід негайно згадувати Гітлера, це надасть мені сил витримувати страхіття і гамувати нерви… Дер фюрер махт ес! Фюрер діє…» І, щоб відігнати ці вкрай шкідливі в її становищі і, безумовно, нелояльні до рідного фатерлянду думки, вродлива арійка заходилась ретельно студіювати нову інструкцію з ранкової пошти: «Необхідно пам'ятати, що службовці місцевої управи — то не є службовці тубільного населення, а тільки слухняні слуги німецького командування. Будь-яка самостійна дія забороняється».

Крістіна чула, як за її вікном зупинилося двійко солдатів, мабуть, за поширеною вояцькою модою, із закачаними по лікоть рукавами і застромленою за вухо цигаркою. Вони галасливо ґерґотіли і, мов жеребці, іржали, ніби перебували не на вулиці, а в казармі. Крістіна мимовільно прислухалася до їхньої мови.

— … Признатися, Франце, я від самого Ростова розмовляю з тубільцями виключно кулеметом. Як полосну по шибках з мотоцикла, тут тобі й без словника несуть усе, що тільки забагнеться.

• Предыдущая
• 2/61
• Следующая