Посланець - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 10

• Предыдущая
• 10/61
• Следующая

«Підкорений Ельбрус увінчає кінець падіння Кавказу!»

Омана зору, чи що? Ось він — Кавказ — стоїть стіною до неба, а танки Клейста — головна ударна сила — досі прасують Кубанську, Кумську і Сальську рівнини…

Але не звична геббельсівська «велика брехня» турбувала Хейніша — думки про берлінські переможні зойки були побіжні. Просто двоглавий, блискучий Ельбрус ніби глумився над прийшлими чужинцями, так само, як і раніше, тримаючи на своїх запанцированих кригою плечах могутні крила усього гірського пасма Кавказу. Навіть у найпотужніший цейсівський бінокль не роздивишся на ньому геббельсівської перемоги — двох альпійських прапорців…

Найбільше гнітило інше. Ламалася кар'єра, так пречудово розпочата у генерал-губернаторстві Польщі три роки тому, — ось що проймало тіло неприємним холодом. Адже зовсім недавно у Білорусії його звинувачували в м'якотілості: «Партизани пускають під укіс військові ешелони, винищують селищні гарнізони, полюють на штабних офіцерів і зв'язкових… І все під вашим носом, Хейніше! Чи не забаглося вам на Східний фронт?» Це було останнє попередження, бо того ж дня він одержав розпорядження про своє нове службове призначення.

«Кулі і шибениці! — карбував собі, коли їхав сюди, Хейніш. — Кулі і шибениці!»

І от — раптом маєш. Йому тут — диво дивне! — оце докоряли за привселюдний розстріл якихось там тридцятьох нікому не потрібних, бо непрацездатних на підприємствах фатерлянду, старих, базарних перекупок і дітей, що трапили під руку ретельного гауптмана Функеля під час блискавичної облави на ринку. Незбагненно! Тепер радів, що не нагримав тоді на пана Михальського з його «інструкційною» вихваткою, хоч і мав було такий намір. А якби ж то привселюдно розстріляли сто заложників?

… Якось Хейніш зустрівся з велемовними і зичливими колегами — двома Куртами — начальником зондеркоманди СС 10-А[20] оберштурмбанфюрером[21] Куртом Крістманом та його самовідданим заступником оберштурмбанфюрером Куртом Трімборном[22].

Попиваючи ресторанний коньяк всеосяжної марки «Тільки для німців» і недбало струшуючи цигарковий попіл просто на вологі брильця льоду, що затиснули. в сріблястому відерці пляшки шампанського, Курт Крістман вишукано пояснив своє застольне нехлюйство:

— Мені вже у печінках сидить усякий пейзаж з ламаною лінією криги.

— Не чіпай лишень Ельбрус! — захихотів другий Курт, вказуючи на срібну голівку пляшки зі специфічно товстим зеленим склом. — Ми цей пияцький вулкан ще відкоркуємо…

У заштореній на ніч і тому задушливій залі густо плив цигарковий дим, пласкими пасмами сповиваючи косі леза пальмового листя, лунав недоладний і притишений гамір, крізь який а естради ледь долинав писклявий і сентиментальний спів безголосої, імпортованої з фатерлянду повії:

— Кулі і шибениці! — висловив своє лаконічне кредо і грюкнув кулацюгою по столу Хейніш. Він міг це собі дозволити, бо пригощав колег, не шкодуючи рейхсмарок.

— Пийте, друже, і заспокойтеся, — поблажливо посміхнувся Крістман, пихкаючи цигаркою. — Я цілком з вами згоден — усякий вияв непокори необхідно безжально і суворо карати. Кулями і шибеницями. Але краще кулями, бо тоді трупи зайве не муляють очі. Це наша тутешня політика! Охоче поділюся певним набутим досвідом…

— Буду тільки щиро вдячний вам, шановні колеги, — засвідчив Хейніш.

— Так от, — дещо притишив голос оберштурмбанфюрер, — наведу лише один, але показовий приклад. Ви, Хейніше, слухайте і робіть висновки. Тільки не вголос… У Краснодарі ми взяли досить значну купу підпільників, залишених більшовиками. Взяли тихо, уночі, по всіх їхніх явках. Прихопили також усіх свідків акції, навіть випадкових, — у нашій справі свідки ні до чого. Зайвий розголос… Речових доказів — безліч! Виникає запитання: що з ними було робити?

— Під кулі, зрозуміло! — аж здивувався Хейніш з цього, як йому здавалося, геть недоречного запитання.

— Безумовно! — радо підхопив Крістман. — Ми так і зробили. Вивезли далеко за місто і постріляли всіх разом із свідками. Та знову — нишком, уночі. Тоді повантажили трупи в машини, привезли назад у місто і заштовхали в каналізаційні колодязі. Потім терпляче чекали, ноки оті трупи знайдуть самі городяни… Коли трупи завонялися — а каналізація у цьому дуже сприяє! — їх тут-таки й знайшли. А ми із свого боку одразу повідомили населення листівками, через газету і радіо, що, мовляв, знайдено закатовані «жертви більшовиків», мовляв, ці нещасні люди не хотіли брати до рук зброю проти німецької армії-визволительки. Ясно? Вийшов блискучий пропагандистський трюк! Маємо за це подяку навіть від скупого на похвалу відомства Геббельса…

— Тубільці повірили? — хрипко запитав Хейніш.

— А то вже не наш клопіт. Ми маємо чітке завдання — винищити тубільців якнайбільше. Складність лише в тому, що доводиться робити з цього таємницю. Такий наказ! Щоб на окупаційну владу не було жодних нарікань… Між іншим, оту Краснодарську акцію завершили бучним похороном «жертв більшовиків» у супроводі німецького армійського оркестру.

— І ще з п'ятьма попами! — зареготав Курт Трімборн. — Ці руські бородані-страховидла перли за трунами зі співом і корогвами. Ревли, аж у вухах закладало. Кумедне було видовисько… Сущий анекдот!.. Знаєте що, хочу якусь ляльку, хоч би оту — з півнячим голосом…

— О, бажання цілком вчасне! — весело пристав до нього й Крістман.

Хейніш теж не заперечував: одна повія завжди знайде ще двох…

… А може, штурмбанфюрера Хейніша гнітив, навіюючи кепський настрій, воістину траурний краєвид — зчорніла під попелом спаленої пшениці рівнина з білосніжною гірською смугою на обрії? Та ні. Найбільше непокоїв той паперовий мотлох, яким напхали його портфель у штабі. Хейніш лише побіжно його проглянув і заблукав, мов у хащах, у полярно протилежних настановах та інструкціях. Сам чорт зламав би у них свою цапову ногу і вкінець осатанів би, не тямлячи, куди безпомилково поткнути палець.

Досі все було ясно і прозоро, як погідного дня, особливо з недвозначної вказівки рейхсмаршала Люфтваффе Германа Герінга, який обійняв ще й посаду голови промислово-економічного штабу «Ольденбург». Рейхсмаршал, промисловець, багатій і володар гігантського всеєвропейського концерну «Герман Герінг верке», зняв з проблеми усяку словесну машкару і виставив її, мов голу-голісіньку лялечку: «Згідно з наказами фюрера необхідно вжити всіх заходів до негайного і повного використання окупованих земель в інтересах Німеччини… Одержати для Німеччини якомога більше харчових продуктів і нафти — така головна економічна мета кампанії». А звідси випливало… Нічого не випливало, бо політики з остміністерства Альфреда Розенберга бавляться в гру з солоденькими пряниками-обіцянками, водночас виляскуючи колоніальним батогом.

Як там написав у своїй відозві амтсвервальтер — завідуючий відділом землеробства на Північному Кавказі доктор Рунге? Ах, так! Зовсім тупо: «Селяни! Німецькі війська розірвали ваші ланцюги! Тепер ви справжні селяни». Навіщо ця брехня? Навіщо це загравання? Вони тільки викликають незадоволення і розплоджують силу-силенну саботажників, що завдає лише зайвий клопіт службі безпеки.

А Розенберг? Адже сам писав: «Завдання Кавказу передусім є політичним завданням і означає розширення континентальної Європи, керованої Німеччиною, від Кавказької перемички на Близький Схід». Сам писав — «керованої Німеччиною». Тоді навіщо було везти сюди аж із Берліна, за тисячі кілометрів, білогвардійських отаманів Краснова і Шкуро, колишніх адигейських князів, кабардинських землевласників і балкарських таубіїв, та ще й якогось грузинського «царя» гера Багратіоні-Мухранського? Навіщо рекламувати себе друзями «вільних козаків» і «волелюбних горців», коли кожен «вільний» козацький двір обкладено твердим податком? З кожного двору щомісяця слід взяти 50 літрів молока від корови, 20 яєць від кожної курки, м'ясо, фураж, хліб, масло та ще 300 податкових карбованців… У цій Росії принаймні йому, штурмбанфюрерові Хейнішу, ще не доводилося зустрічати жодного ідіота, який би добровільно віддав своє добро.

• Предыдущая
• 10/61
• Следующая