Шовковий шнурок - Малик Владимир Кириллович - Страница 56

• Предыдущая
• 56/57
• Следующая

Многогрішний раптом упав на коліна, простягнув руки, щоб обняти Арсенові ноги.

— Пробач… Я не знав… Тож проклятий Юрасько мені наказав… Хіба ж я сам? — Він таки схопив Арсенового запиленого чобота і притиснувся до нього мокрою від сліз щокою.

Арсен гидливо відштовхнув його і відступив назад.

— А тепер — останнє… Скільки тобі заплатив Яблоновський за те, що ти допоміг схопити нашого батька полковника Палія? Скільки він платить тобі за твою іудину службу?

Многогрішний стояв навколішках. Його попеляста, з пролисинами голова схилилася мало не до землі. Плечі здригалися від беззвучного ридання.

— Мовчиш? Отже, і це правда? — Арсен поглянув на козаків. — Який буде присуд, товариство?

На галявині запала тиша. Чулося тільки кінське іржання та в верховітті дерев тихо шелестів легенький вітерець.

— А що довго думати! — вигукнув Метелиця. — Цей пройдисвіт давно заслужив собі петлю на шию!

— Смерть! — коротко кинув Роман.

— На шибеницю його, харцизяку! — рубонув рукою повітря молодий Семашко.

— Скарати на горло, пся крев! — похмуро озвався Спихальський.

— А ви, батьку Семене? — Арсен повернувся до Палія. — Що скажете?

Палій зліз з коня, повагом наблизився до гурту. Многогрішний на якусь мить підвів голову, глянув на нього з надією, але відразу ж одвів погляд убік, бо вичитав у Палієвих очах зненависть і презирство.

— Що я скажу? — почав полковник. — Многогрішний сам уже виніс собі присуд своїми ганебними вчинками! У нього не знайшлося жодного розумного слова на своє виправдання… Тож хай одержує те, що заслужив!

— Хай буде так! — сказав Арсен. — Ця людина негідна ступати по нашій землі. Чуєш, Многогрішний? Вставай — і виконуй вирок козацького суду!

— Помилуйте! — пробелькотів Многогрішний. — Більше не буду!

— Пізно схаменувся, недолюдку! Справді, більше не будеш! Виконуй вирок! — Арсенів голос прозвучав жорстоко.

Многогрішний поволі підвівся. Рукавом витер мокре бліде обличчя.

— Дайте мені пістоль, — попрохав жалібно. — Як милостиню благаю!

— Ні, ти не заслужив такої честі! Від кулі вмирають воїни, а зрадники — від зашморгу… Іди і вибирай мотузку. Та міцнішу!

Обвівши затуманеним поглядом суворих, мовчазних козаків, що обступили його з усіх боків. Многогрішний поволі зробив кілька кроків до найближчого коня, довго порпався в саквах. Нарешті знайшов довгу вірьовку і почав тремтячими пальцями в'язати петлю.

Козаки стояли мовчки. Жоден — ані пари з уст.

Зробивши зашморги на обох кінцях вірьовки, так же поволі, статечно, як він робив усе до цього. Многогрішний сів на коня.

Козаки знову оточили його, щоб не втік.

Всі мовчали. Ніхто ні дією, ні словом не хотів втручатися в катівські приготування. За прадавнім запорозьким звичаєм жоден братчик не міг узяти на себе ганебного обов'язку ката. Засуджений до кари на горло запорожець сам мав приготувати петлю, сам вибрати гілляку, зав'язати на ній вірьовку, під'їхати верхи і, накинувши петлю на шию, вдарити коня ногами під боки…

Многогрішний довго приглядався до гілляки. Нарешті вибрав найміцнішу, перекинув через неї один кінець вірьовки, зашморгнув… Але тут сили зрадили йому. Він похилився на гриву коневі і зарюмсав, мов дитина.

— Братчики, милі, дорогі мої, простіть! Помилуйте!.. Або хоч застрельте!..

Вигляд у нього був жалюгідний. Здригаючись всім тілом розмазуючи брудні патьоки сліз по обличчю, скавулів, мов цуценя.

— Братчики-и-и!..

— Досить тобі скиглити, нікчемо! — гримнув Метелиця. — Сам знаєш, що ніхто не стане поганити рук об таку паскуду, як ти! Будь же хоч в останню хвилину людиною, умри як слід! А ні — влаштуємо тобі стовпову смерть! Заб'ємо киями, мов скажену собаку! Тож вибирай, що краще! Чи петля, чи киї.. Києм, як знаєш, кожен запорожець може луснути тільки один раз. Але не сподівайся на щасливий кінець. Я сам так уперіщу, що й богові душу віддаси! Ну, вибирай!

Многогрішний замовк, закляк непорушне, перелякано, зі злобою, мов загнаний звір, блимаючи з-під острішкуватих брів довкола. Потім хапливо заметушився, заспішив і почав тремтячими пальцями поправляти на собі одяг, ніби це мало зараз якесь значення. А тоді одним махом накинув на шию петлю і сильно вдарив коня ногами під боки…

У світлиці їх сиділо п'ятеро: Палій, Арсен Звенигора, Роман Воїнов, Яцько та Семашко. На столі перед полковником лежав туго згорнутий, перев'язаний синьою стьожкою сувій паперу.

Палій пригладив рукою густе волосся, обвів поглядом присутніх.

— Друзі мої, — сказав урочисто, — ви щойно почули те, ще я написав у Москву, до правительниці Софії, та в Батурин, до гетьмана Самойловича… Вважав і вважаю свої дії правильними, бо тільки звідти ми одержували й одержуємо допомогу під час лихоліття, яке впало на нашу землю. Ось і недавно, коли я сидів з милості Яблоновського в казематі, з Києва, від воєводи Шереметьева прибули у Фастів дві валки возів з харчами та зброєю… Без такої допомоги ні ми у Фастові, ні Самусь у Богуславі, ні Іскра в Корсуні та Абазин у Немирові не змогли б протриматися й року…

— Правильно, батьку, — сказав Арсен.

— Залишається допровадити ці листи за призначенням. Комусь треба їхати, сини мої..

— Кому ж? Нам з Романом доведеться… Правда, Романе? — звернувся Арсен до свого побратима.

— Безперечно, — відповів той.

Але тут підвівся молодий Семашко. Був він, як мати, чорнявий, красивий, з бистрим поглядом темних очей.

— Ні, батьку, — запально заперечив він. — На Арсенову та Романову долю випало вже чимало важких доріг. Пора й міру знати! А ми з Яцьком тільки вступаємо на одну з них… Тож хай це буде для нас першим випробуванням. Пошли нас! Запевняю — не підведемо…

Палій любив пасинка, як рідного сина. І зараз милувався його красою і рішучістю, а також чоловічою мужністю, що вже яскраво пробивалася в усій його молодецькій зовнішності. Він не сумнівався в ньому.

Потім перевів погляд на Яцька. Цей був голубоокий, білявий, більш тендітний. Чи ж витримає?

— А ти, Яцьку? Яцько твердо відповів:

— Дозволь, батьку! Не підведемо… Колись і нам треба починати! Вони стояли обидва поряд, юні красені, сповнені життєвої снаги, і з надією дивилися на полковника.

— Гаразд, — погодився Палій. — Поїдете ви! Справді, треба ж колись і вам починати!

Стояв теплий весняний день. Золоте коло сонця поволі здіймалося вгору по високому голубому небі. Линув радісний журавлиний крик — кру, кру… Гай попід горою зеленів молодим листям, пнувся вгору тугим співучим гіллям. Весело дзвенів над полями невтомний жайворонок.

Спихальський піднімався узвозом по крутій дорозі, ведучи за повід осідланого коня. Біля боку в пана Мартина — шабля, до сідла приторочені дорожні сакви. За ним, на возі з напнутою халабудою, правувала кіньми Зінька, міцно тримаючи в тугих, загорілих на весняному сонці руках ремінні віжки. За її спиною з халабуди, з-поміж небагатих домашніх пожитків, виглядали дві чорняві голівки — хлопчика й дівчинки.

Позаду пішки здиралися на гору Арсен зі Златкою та Роман зі Стехою.

На високому шпилі, звідки з одного боку відкривався широкий краєвид на красуню Унаву, що звивалася серед зелених берегів, з другого — на фастівську фортецю, що височіла на сусідній горі, Спихальський зупинився, наставив у блакитне небо гострі шпичаки вусів, розкинув руки і загукав:

— Гай-гай, най його мамі, як тутай гарно! Так гарно, що, прошу панства, схопив би всеньку землю в обійми, пригорнув до грудей та й умер би від великого щастя!

— Не вмирай, пане Мартине! Ми ж іще не раз сподіваємося бачити тебе у Фастові в гостях, — сказав, підходячи, Арсен і обняв поляка за плечі. — Знай, що тут завжди будуть тобі раді.

— Дзенькую бардзо, брате Арсене, за твоє добре серце! Коб не туга за ойчизною укоханою, то б лишився я тутай з вами, друзі мої солодкі! Але мушу їхати, бо та земля польська — рідна і теж прекрасна, як і ваша… Вона кличе мене, манить до себе, як мама. — В його голубих очах зблиснула сльоза, він почав прощатися. — Прощайте, друзі мої дорогі! Хай вам щасливо живеться-ведеться! Кохам вас, як рідних! Не забувайте пана Мартина, а він вас до останнього дня свого не забуде! Пані Зінька буде наспівувати мені вечорами ваших чудових пісень, а я уявлятиму, що знову з вами — і в радощах, і в горі… Якщо доведеться кому з вас бувати в наших краях — пам'ятайте, що там є сільце Круглик, а в ньому жиє ваш незрадливий друг і приятель Мартин Спихальський!

• Предыдущая
• 56/57
• Следующая