Посол Урус-Шайтана - Малик Владимир Кириллович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/60
• Следующая

Хоч іслам забороняв правовірним пити вино, в таборі було багато п'яних. Повстанці пили, горланили пісень і розповідали нескінченні байки про вдатного на вигадки Ходжу Насреддіна.

Це не подобалося Звенигорі. Люди розбещувалися і, замість військового навчання, займалися хто чим хотів.

— Ми погано закінчимо, — ремствував козак, коли Мустафа зібрав усіх ватажків загонів на раду. — Крім ближніх дозорів, ми не маємо іншої охорони, не слідкуємо за дорогами і за ворогом. Та й ближні дозорці п'яні. В таборі крик і співи, немов це не військовий загін, а зборище ошаленілих віслюків! І потім — чого ми сидимо склавши руки? Треба нападати, поки не пізно!

— Ти забагато береш на себе, урусе, — незадоволено промовив Мустафа. — Люди заробили в бою відпочинок і хай використовують його, як їм бажається. А заведемо в загоні муштру, як у яничарів, усі розбіжаться...

— Військова справа — це важка наука, — не здавався Арсен, пригадуючи, як навчали запорожці молодих козаків. — А наші люди не вміють зброї тримати в руках... Порядку немає.

— Замовкни, урусе! — гаркнув Чорнобородий. — Не твоє діло! Дякуй аллахові, що лишився живий!..

Це була неприхована погроза, і Арсен замовк. Сидів насупившись, склавши під собою по-турецькому ноги, і неуважно слухав повільну мову турків.

Радилися про підготовку нового нападу на маєток якогось спагії, сперечались, де можна більше поживитися. Арсенові здалося, що коли б не загроза голоду, ніхто б із них не подумав про новий збройний похід. Це настроювало козака на невеселий лад.

Нараду перервав шум і галас, що рантом зчинився по той бік намету.

— Що там? — роздратовано спитав Мустафа вартового.

— Дозорці захопили якогось гяура. Він такий побитий, що ледве тримається на ногах.

— Давай його сюди, — наказав Мустафа. — Коли це спагія, що видає себе за безсловесного гяура, ми швидко розв'яжемо йому язика, клянусь аллахом!

Два спітнілі дозорці ввели до намету обірваного, закривавленого чоловіка, що майже повис у них на руках.

— Ой боже, що вони зі мною зробили! Ой горенько моє нерозважнеє! — приказував чоловік, розмазуючи шкарубкою долонею кров на обличчі. — Не жилець я на білому світі!.. Ой помалу, хай вам чорт! Не тягніть так, іродові душі!

Дозорці поставили незнайомця перед ватажком загону і відійшли вбік.

Арсен стримав себе, щоб не скрикнути від несподіванки: перед ним стояв Многогрішний. Крізь драні лахи просвічувалося спо-лосоване батогами тіло. Під лівим оком красувався великий припухлий синець. З розбитої губи стікала на бороду густа, аж чорна кров.

— Хто ти? — спитав його Мустафа.

— Я раб спагії Енвера Ісхак-бея, хай буде прокляте його ім'я і ім'я його сина Ферхада! — вигукнув Многогрішний каліченою турецькою мовою. — Це він із сином, якого я на свою погибель вихаючив од смерті, мало не вбив мене в долині Трьох баранів...

— Чому в долині Трьох баранів! І звідки ти знаєш цю долину, гяуре?

— Як? Хіба ваша милість не знає, що там стоїть військо Гамід-бея і Ферхад-бея? — вигукнув вражений Многогрішний.

— Гамід живий! Пощастило втекти собаці! — заговорили навколо.

Арсен схопився на ноги і став перед Многогрішним, той враз упізнав запорожця, і його очі блиснули злобою.

— А, це ти, шибенику! — закричав він. — Бодай я з тобою не зустрічався!.. Бачиш до чого привела ота зустріч? На мені живого місця немає...

— Не про це зараз мова, — перебив його запорожець. — Скільки у Гаміда й Ферхада війська, і з кого воно складається?

— Ферхад має тридцять воїнів, своїх слуг... Та ще Гамід привів півсотні чи, може, трохи більше... У нього теж наволоч різна. Звенигора переклав Мустафі відповідь і знову спитав:

— Чому вони стоять у долині Трьох баранів?

— Вони чекають підкріплення від санджак-бея, який обіцяв через кілька днів підійти з великим загоном яничарів...

— Які їхні наміри?

— А хто зна!.. Та, мабуть, не для розваги смажаться на сонці в цих богом проклятих міжгір'ях! Особливо лютий Гамід.. Такий лютий, що ладен без допомоги санджак-бея напасти на вас...

— А як же ти, дядьку Свириде, опинився серед них?

— Після того як я одволав Ферхада, він проникся до мене повагою і зробив своїм слугою. Тягав мене всюди за собою. Годував як на убій. Одягнув, узув, дав коня. Здавалося, кращої долі для невільника і бажати не треба...

— Чому ж ти втік від нього?

Многогрішний плямкнув розбитою губою, спохмурнів, маленькі жовтаві очиці люто заблищали.

— Посилав мене вивідачем до вас. А я відмовився. За це Ферхад зацідив мені в зуби, а Гамід звелів приготувати з мене шашлик... Мало й справді не зробили, шайтанові діти, та я вночі втік. Ледве живого підібрали мене ваші люди.

Арсен переказав розмову з Многогрішним Мустафі.

— Він приніс важливі вісті, якщо все це правда, — роздумливо обізвався Чорнобородий. — Безперечно, Гамід зробить усе, щоб розгромити нас. Але ми будемо хитріші. Треба ще сьогодні напасти на Ферхада і Гаміда, поки до них не підійшов санджак-бей. До долини Трьох баранів — два фарсахи. Якщо ми виступимо через годину, то надвечір будемо там і схопимо обох ворогів разом з їхніми людьми.

— А якщо Гамід заманює нас у пастку?

— Ти підозріваєш цю людину у зраді? — швидко спитав Мустафа. — Він твій земляк. Тобі видніше.

— Я не підозріваю, я просто не відкидаю й такої можливості.

— Пошлемо попереду розвідників. Якщо вони виявлять більші сили, ніж сказав цей старий, ми заметемо сліди. Піднімайте людей! Через півгодини виступаємо... А цього перекинчика візьмемо з собою. Якщо обдурив — гнів аллаха на його голову! До загонів, друзі! Поспішайте! На цей раз Гамід не вислизне з моїх рук!

Сонце швидко спускалося за далекі узгір'я. В долинах згущалися прохолодні сутінки і наливали силою притомлені ходьбою тіла ковстанціь.

Дозорці донесли, що в долині Трьох баранів, названій так, напевно, тому, що ті обрамляли скелі, чимось схожі на диких жителів цих пустельних місць — баранів, стояв невеликий загін ворога. Мустафа Чорнобородий наказав з ходу напасти на нього і винищити всіх до ноги. Лише Гаміда хотів піймати живцем.

— Слухай, урусе, — звернувся він до Звенигори, коли вони зупинилися на перевалі, з якого відкрився краєвид на глибоку долину, порослу рідким чагарником. — Ти бачиш ущелину, що праворуч прилягає до долини Трьох баранів? Вона веде до Кизил-Ірмаку. Візьми свій загін урусів і частину людей Бекіра, обійди в тил Гамідові тією ущелиною і перетни йому шлях відступу, щоб жоден собака не втік. Іди, і хай береже тебе аллах!

Бекір дав Арсенові частину своїх воїнів на чолі з Ісметом. Серед них був і меддах Якуб. Меддах за ці дні відпочив і хоча роки, проведені в підземеллі, наклали на його обличчя важкий відбиток, жваво ходив по землі. Голуба чалма красиво гармонувала з білим, аж срібним волоссям, а крива, інкрустована перламутром шабля надавала йому войовничого вигляду.

Підходячи до Арсенового загону, Мустафа Чорнобородий усміхнувся:

— Собака Гамід і не підозріває, що за чверть фарсаха стоять люди, які бажають йому найлютішої смерті. Але, друзі, в ім'я пророка, якщо він потрапить вам до рук, збережіть його живимі Я хочу побачити його очі, коли мої пальці ввіп'ються в товсту шию, хочу почути його белькотання, передсмертний хрипі Збережіть його живим !

— Гаразд, отамане, — відповів Арсен і звелів рушати.

Загони пішли кожен своєю дорогою. З пагорба було довго видно згорблену постать дядька Свирида, якого невідлучно чатував Ахмед Змія. Мустафа Чорнобородий наказав ковалеві пильнувати гяура і при спробі втекти — перерізати ятаганом горло.

Серед чагарників загін Чорнобородого наткнувся на ворожу засаду. Пролунав тривожний крик. І хоч обидва дозорці впали під шаблями, долина враз сповнилася брязкотом зброї, тупотом, криками.

Мустафа Чорнобородий перший ринувся вперед. За ним пішов у наступ увесь загін. Назустріч повстанцям з-за скель ударив залп із самопалів і пістолів. Просвистіли в повітрі співучі стріли. Хтось зашпортнувся, хтось скрикнув від болю.

• Предыдущая
• 31/60
• Следующая