По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович - Страница 59

• Предыдущая
• 59/103
• Следующая

З-за рогу вулиці, назустріч їм, неквапною, рівною ходою вийшов високий офіцер. Оксана відразу ж упізнала його — той самий гауптман, якого вона бачила день тому в своєму будинку. Він підійшов до машини, легенько постукав носком чобота в покришку колеса, перевіряючи, чи не спустила камера, сказав солдатові:

— Ернст! Треба заправити машину, але спершу — на вулицю Симона Петлюри. Візьмемо обер-лейтенанта. І обережно на цих вибоїнах, душу можна витрусити.

Сідаючи поруч з шофером, гауптман мимохідь глянув на тих, що проходили повз машину, затримав погляд на дівчині, але, здається, не впізнав її, або якщо й упізнав, то не міг пригадати, де бачив.

Машина м’яко рушила з місця.

Хауссер і Оксана вийшли на ріг вулиці. Радник повернув було праворуч, але поблизу залунали вигуки, жіночий плач. Оксана оглянулась. Неподалік від особняка стояла вантажна автомашина з солдатами, які здивовано дивилися на відчинене вікно на другому поверсі. У вікні появилася голова офіцера. Він гукнув униз:

— Всім — з машини! Бурфельг — у гестапо! Тут убивство! Швидко!

Голова офіцера зникла у вікні. Солдати почали вистрибувати на бруківку. Фельдфебель скочив на підніжок, і машина промчала повз радника й Оксану.

Хауссер, нічого не пояснюючи, швидко попрямував до особняка.

— Куди ви? — наздогнала його дівчина.

— Ходімо! — з великим хвилюванням вигукнув Хауссер. — Там… Невже?..

Вони пройшли повз солдат, які юрмилися на бруківці й тротуарі. Із вікна долинало голосіння жінки. Радник, виявляючи несподівану для його комплекції спритність, побіг нагору по східцях. Оксана ледве встигала за ним. Услід, важко гупаючи чобітьми, бігли солдати.

У коридорі другого поверху Оксана побачила перелякану, заплакану жінку в білому фартусі. Вона з жахом дивилася на розчинені двері в якусь кімнату і, судорожно дихаючи, бурмотіла щось незрозуміле.

Хауссер добіг до порогу кімнати з розчиненими дверима й зупинився. Оксана подивилася через його плече й побачила чоловіка в мундирі судді, який лежав на килимі біля письмового столу. Над ним схилився розгублений лейтенант.

— Пане лейтенанте, — почулося за спиною Оксани. — Подивіться, що ми знайшли на сходах.

Єфрейтор протиснувся вперед і простяг офіцерові записну книжечку в голубуватій обкладинці. Лейтенант поспішно погортав книжечку й закричав люто й радісно:

— Ось тут по-російському! Це він загубив. Убивця! Свою записну книжку!..

— Покладіть на місце! — фальцетом вигукнув радник, і його випещена, без зморщок, шия, що перевисала через комір, почервоніла. — Зараз же покладіть! Нехай гестапо! Вони знають…

— Це він… — голосила жінка у фартусі. — Як я могла подумати… Такий галантний… Це він убив!

— Покладіть усе на місце! — знову закричав Хауссер. — Нічого не зачіпайте, лейтенанте. Оточіть своїми людьми квартал. Зараз же! Заспокойтеся, фрау Марто! Боже! Серед білого дня… — Він торкнувся до руки Оксани. — Ходімте, пані Єво. Я не хочу зустрічатися з тими панами. Я їх не можу бачити…

По східцях Хауссер ішов, тримаючись за руку своєї помічниці, немовби сліпий чи п’яний. Його обличчя блищало від поту. На вулиці радник зупинився, зняв окуляри, почав протирати хустинкою спітнілі скельця. Оксана вперше побачила його очі, вони були великі, банькаті і чомусь нагадували дівчині двох сліпих, безпорадних кошенят, хоч це порівняння ніяк не підходило до очей.

— Який жах! — Хауссер задихався. — Ходімте!.. Щось неймовірне. Під самим носом штурмбаннфюрера… Серед білого дня!

… Гауптман, записна книжечка в голубуватій обкладинці… Перекошене від напруги обличчя молоденького шофера… Знову гауптман. Він ішов спокійно, цілком спокійно. Так, він не поспішав. І в машину сідав не поспішаючи, спершу постукав ногою в покришку колеса. «Обережніше на цих вибоїнах…» Невже він стріляв у суддю? Безперечно. Книжечка в голубуватій обкладинці загублена або підкинута. І це книжечка Петра, нареченого Марії — лейтенант, очевидно, помилився, записи в ній зроблені не російською, а українською мовою.

— Пане раднику! Вам погано? — в голосі Оксани бриніло щире співчуття.

Хауссер легенько здригнувся і, ніби прокинувшись, здивовано подивився на помічницю.

— Скажіть, пані. Єво… Ми проходили повз якусь автомашину. Ви не звернули уваги на офіцера? Як він виглядав, у якому званні?

— Н-ні…

— І номера автомашини не помітили?

— Навіть не подивилася. А чому ви запитуєте? Може, ви все ж таки поясните мені, що тут сталося? Хто вбитий?

— Радник юстиції…

— Не розумію… Хто його застрілив?

— Тихіше… — Хауссер підозріло оглянувся на всі боки. — Відразу видно, що ви з неба впали. Партизани, звичайно. Можливо навіть, що це зробив отой офіцер, який на наших очах чкурнув на автомашині в невідомому напрямку.

— Ви… ви це серйозно? — Оксана навіть зупинилася від здивування. — Партизан у німецькій формі, на машині, вдень, у центрі столиці України?..

— Вас це не повинно дивувати.

— Неймовірно!

— Вони викидають коники ще кращі! Нещодавно так само серед білого дня було викрадено і вивезено з міста полковника. І все це відбувається під носом у Герца.

— Ви маєте на увазі штурмбаннфюрера, начальника…

Сердитий Хауссер не дав Оксані договорити.

— Так, саме цього пана я маю на увазі. Якщо так буде продовжуватися… Давайте зайдемо в яке-небудь подвір’я. Я повинен сісти. Щось із серцем.

«Не вистачало ще, щоб з ним трапився удар…» — подумала Оксана, поспішно відчиняючи першу ж хвіртку. На щастя, біля веранди будинку була лавка. Оксана посадила радника, розстебнула гаплик на комірі мундира. З глибини заскленої веранди на неї злякано дивилася якась жінка, мабуть, господиня. Оксана показала їй жестом: «Води!» По зблідлому обличчі радника котилися краплі поту. Оксана скинула з нього кашкета й, немов віялом, почала обмахувати ним голову шефа. Вийшла господиня з великою квартою води. Дівчина набрала в рот води й декілька разів, як кроплять білизну перед прасуванням, бризнула на голову радника, потім витерла мокрою хустинкою його обличчя, лисину, шию.

— Випийте води. Мокру хустинку покладіть на груди біля серця. Отак! І ні про що не думайте. Перейде Просто ви перехвилювались.

Хауссер сидів, трохи відкинувши голову назад. Мундир був розстебнутий на грудях, і з-під нього визирала жовта шовкова сорочка. «Звичайно, це від перевтоми, — думав радник, пройнявшись жалем до себе. — Ще б пак, не спати дві ночі підряд. Ця історія з ешелоном… Увесь час у напрузі. А тут безглузда загибель радника юстиції, невиправдана, безглузда втрата, якої можна було уникнути. Не треба було заходити й дивитися на труп…»

Він відчув, як дівчина взяла його за руку, намацала пальцем пульс. «Уважна… Але всі його хвилювання почалися з її візиту. Нехай би біс забрав того Прістлі, марки, Гітлера й усе на світі. Так можна загнати себе в домовину раніше, ніж упаде Третій рейх і знадобиться допомога Прістлі».

Блідість щезла з обличчя радника, й воно набуло попереднього кольору. Він підвів голову, глибоко й полегшено зітхнув.

— Усе гаразд. Дякую, пані Єво. Пробачте.

— Чому ви не носите з собою якихось таблеток чи крапель?

— Це вперше зі мною. Очевидно, на грунті перевтоми, — Хауссер повернув хустинку дівчині, старанно обтрусив мундир, застебнув на всі гудзики.

Вони вийшли на вулицю.

Мабуть, за цей час звістка про вбивство якогось, видного гітлерівця встигла поширитися по місту. Перехожих на вулицях майже не було видно, а ті, що появлялись, ішли поспішно, мовчки, боязко оглядаючись. На Гітлерштрасе стояв патруль з офіцером на чолі, перевіряв документи у всіх, хто проходив вулицею або проїжджав на машинах. Як помітила Оксана, особливо старанно перевірялися документи офіцерів і солдатів. Радника й дівчину лейтенант пропустив відразу ж, мигцем глянувши на їх перепустки.

В міській управі також відчувалася пригнічена й тривожна атмосфера. Співробітники управи з особливою поспішністю й підлесливістю підхоплювались зі своїх місць, кланяючись радникові. Догідливість, собача готовність угадати наперед бажання хазяїна, переляк… Начальник статистичного відділу, до якого вони зайшли, поспішаючи назустріч Хауссеру, мало не скинув зі столу арифмометр…

• Предыдущая
• 59/103
• Следующая