По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович - Страница 56

• Предыдущая
• 56/103
• Следующая

— Але ти… дограєшся. Я ж тебе по-дружньому питаю.

— То що я повинен відповідати? — продовжував наступати Тарас. — Сказати, що спеціально посланий до вас радянським командуванням за шкурою чотового Довбні? Будь ласка! Між іншим, наплутав Могила: не на онучі використовують дикі чеченці шкіру, здерту зі свідомих українців, а парашути шиють з неї замість шовку. Міцні парашути виходять…

— Не кричи, — кивнув на двері Богдан, — Я й сам у ті байки не вірю. Пропаганда…

— Добре, що хоч де зрозумів!

Богдан зітхнув, поправив гнотик на каганці, взявся за свою філіжанку.

— Не пий, прошу тебе, — промовив Тарас. — Не треба, Богдане, ти й так уже п’яний.

Богдан не послухав, випив, труснув головою.

— За що я полюбив тебе, Карасю, скажи? Немовби ти брат мені. Слово честі!

— Ми й є брати, українці.

— Розвесели мене, друже… Серце болить… Давай заспіваємо?

— Не треба, Богдане. Почують. Краще я вірші прочитаю.

— Давай! Шевченка?

— Можна. Але для початку…

Тарас на мить заплющив очі, пригадуючи перші рядки, і почав урочисто, сумуючи й радіючи від кожного слова.

Давно Тарас не читав отак уголос цих улюблених віршів. Все лихо відійшло набік, і він відчув щастя. Чудові слова, здавалось, самі виривалися з його грудей, і перед очима поставали немов живі картини — роздягнуті до пояса люди лупають кайлами, б’ють молотами в. гранітну скелю, прокладаючи для себе й для інших шлях у майбутнє.

Богдан слухав захоплено, трохи відкривши рота, і на його обличчі застигла радісно-придуркувата посмішка.

А Тарас дав собі волю! За «Каменярами» Франка пішли «Думи мої, думи» Шевченка, вірші Лесі Українки, Сосюри, Тичини. І коли на закінчення прочитав «Заповіт», то побачив, що по щоках Богдана течуть сльози.

Сотенний підійшов до Тараса, схопив руками його голову, стиснув її у своїх долонях.

— Але й голова в тебе, друже, але й пам’ять, — сказав він і раптом додав — Що мені з тобою робити, не придумаю…

— Давай будемо разом думати.

Богдан труснув головою, опустив руки, в очах його заблищала ворожість.

— Не можна нам разом, — сказав він, зітхнувши. — І ти загинеш, і я загину. Знаєш, що, Карасю, здається, треба відпустити тебе. Йди собі до бісової матері на всі чотири сторони. Так буде краще. Від гріха подалі… Ти сам розумієш.

Тепер усе було ясно. Так, вони були друзями і ворогами. Вони немовби стояли на вістрі леза — між ворожнечею і дружбою, і кожний з них знав, що довго втриматися на цій межі не можна, обов’язково впадеш на якийсь бік.

— Якщо без жартів, — промовив тихо Тарас, — то можу піти. — Потім додав: — Коли накажеш?

— Не поспішай, устигнеш, — спокійно відповів Богдан і заплющив очі. — Мені з тобою поговорити треба. Висловишся на прощання.

— Це я можу, — посміхнувся Тарас. — Відносно головного ворога? Це можна.

Богдан стояв з заплющеними очима, кусав губи. Похитнувся, глянув на Тараса з осудом.

— Дурень ти, Карасю. Дивлюсь на тебе й дивуюся… Ти розумієш, з чим граєшся? Мені досить одне тільки слово сказати, й нема тебе. Був Карась, і нема його.

— Чому, я все розумію… Що ж тут хитрого для такої щуки — зжерти карася!?

П’яна каламуть вийшла з очей Богдана. В них відбився подив, засвітилася сердита цікавість.

— Не боїшся, дрочишся? Відчайдушний!..

— Не в хоробрості справа. Я вірю, що ти — людина, Богдане, хороша, чесна людина. А хорошої людини мені боятись нема чого.

— Хитруєш, козаче. Злякався все ж таки… На добрі почуття розраховуєш.

— Тьху на тебе, Богдане! Та ми ж з тобою відверто…

— Хитруєш, хитруєш…

— Знову! У тебе всі козирі, а в мене один — правда. Це ти боїшся. Не мене — правди.

— Брешеш, — запалився Богдан. — Я правди не боюсь. Я нічого не боюсь. Бачив, як я германа періщив?

— А чим ти вихваляєшся? Що Могила говорив?

— Наплював я на Могилу. Поки живу — бив германа й буду бити!

— Ой, Богдане, не в те ти товариство попав.

— Кажи до кінця, раз відверто говоримо, — підвів голову Богдан. — Яке товариство ти мені порадиш?

— Те, яке знає, хто справжній ворог України.

— Ясніше…

— Думаю, що й так ясно.

— Ясно, — погодився сотенний і посміхнувся одним куточком рота. — Ти мене до совітів — партизанити запрошуєш. Дякую. — Богдан подивився на Карася скаламутнілими очима й повільно підніс до самого носа хлопця складеного в дулю кулака. — Ось! Бачив? Зараз як трахну!..

— Бий… — знизав плечима Тарас. — Мені не звикати. Мене німці не так пригощали — прикладами!

— Холера, а не хлопець! — засміявся Богдан, опускаючи кулак. — Не бійся, волосини з твоєї голови не впаде. Слово честі! Ми — побратими. Побратима я не зраджу. Ти Олю врятував, а я, дурень, занапастив.

— Не ти! — раптом люто вигукнув Тарас. — Як ти не розумієш, Богдане? Фашисти її занапастили, твою сестру. Фашисти! І не її одну — тисячі, сотні тисяч українців занапастили вони. І весь наш народ хотіли б занапастити.

— Це я знаю… — Богдан немов обм’як. — У них така політика. Німці тільки себе люблять. — Подумав і мовив сумно. — А до совітів я не піду. І не натякай, бо буду бити. Слово честі!

Сотенний здригнувся, провів рукою по обличчю, здивовано закліпав очима. Горілка, нарешті, розібрала його. Тарас вирішив, що час іти. Цього разу було сказано досить. Нехай Богдан проспиться, подумає.

Попрощались по-дружньому. Богдан довго тряс руку Тараса, плескав його по плечу, сміявся й повторював: «А пам’ятаєш, як ми того германа-єфрейтора? Га? Як сніп вилетів з вагона! Я люблю тебе, Карасю, ти — веселий. Тільки ти негідник і дурень. Шляк би тебе трафив, холеру таку… Ясно? І щоб нікому жодного слова! Чуєш? То все байка!..» Нарешті, він схопив Тараса за вухо, притяг його голову до себе і цмокнув мокрими губами в щоку.

Це була остання розмова Тараса з молодецьким сотенним. Через два дні сотню прийняв Довбня. Богдан зник, ні з ким не попрощавшись.

За ним прийшли вночі.

Єва Фальк, помічниця радника Хауссера, була легалізована. Вона одержала маленьку кімнату в тому ж будинку, де жив радник, продовольчі картки, перепустку на право ходити по місту вночі. Скористатися з цієї перепустки Оксані ще не довелось, але вдень вона появлялася на вулицях міста досить часто. Офіцери й солдати заглядалися на вродливу струнку дівчину, яка діловито йшла поруч з низеньким цивільним чиновником в окулярах. Рівний, упевнений крок молодої німкені, яка вміє марширувати, голова гордо піднесена, права рука засунута в кишеню жакета… А дивиться — тільки поперед себе.

Навіщо знадобився союзникам оцей експерт у східних питаннях? Які нові задуми зріють у голові загадкового й небезпечного майстра провокацій? Відповідь на перше питання повинні були дати радіограми, але тільки в тому випадку, якщо їх пощастить розшифрувати… Чим займається радник тепер, яку чергову провокацію він готує — про це Оксана повинна була довідатись сама.

Треба було поспішати, може статися, що часу буде обмаль. Перший день нічого не дав. Всі обережні спроби Оксани вивідати що-небудь ні до чого не привели. Хауссер навіть близько не підпускав «помічницю» до своєї таємниці. Він погодився, що повинна бути створена видимість, ніби Єва Фальк займається чимось серйозним, посилено допомагає йому.

Оксані було запропоновано читати окупаційні газети, що видавалися українською і польською мовами, й робити з них виписки. «Що саме виписувати?» — запитала Оксана. «Не має значення, — знизав плечима радник. — Виписуйте все, що вас цікавить. Адже це для форми».

Ту зброю, якою хотіла скористатися Оксана, Хауссер намагався обернути проти неї ж. Він, мабуть, хотів мати точніше уявлення про її розум, обізнаність, інтереси. По виписках з газет це було б неважко зробити. Є мудре прислів’я: покажи мені твої книги, і я скажу, хто ти…

• Предыдущая
• 56/103
• Следующая