По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/103
• Следующая

— Я його, дурня, від смерті врятував, — раптом, наче продовжуючи розмову, із злістю сказав Богдан, наливаючи в свою чашку самогону. — А він? Замість вдячності… Сам пропаде й мені влетить.

— В голові не всі дома, — змахуючи ребром долоні краплі поту з лоба, співчутливо зауважив Тарас і відразу ж зачерпнув ложкою з миски.

— Не такий він дурний, — сердито заперечив сотенний, — радянську гімназію закінчив. Грамотний…

Тарас промовчав. Він жадібно їв, не міг зупинити одноманітних, ритмічних рухів руки з ложкою. Голодний, ненаситний звір у ньому вимагав їжі. Така жадібність до їжі була, мабуть, непристойною, принизливою, але хлопець не міг нічого вдіяти з собою, не міг навіть зупинитися, щоб перевести подих.

— Чому я його, чорта, тримаю? — ніби відповідаючи на запитання Тараса, продовжував Богдан, — Військову справу знає. Тактику… Тримаю як спеціаліста. Надіюся прищепити національну свідомість. Українець усе-таки… З Чернігівської області.

Тепер портрет старшини Сидоренка вималювався повністю. Оточення, полон, втеча. Пристав до якоїсь жалісливої молодиці, думав, обійдеться якось, а його ес-бе знайшло, хапнуло. І заплутався хлопець, пішов служити до бандерівців військовим спеціалістом. Совість мучить, запив гірку. Невесела доля. Пропала людина…

— Дозвольте запитання, друже Богдане…

— Кажи, — насторожився сотник, думаючи, що хлопець питатиме про старшину Сидоренка.

Але Тарас розумів, що йому не можна виявляти надмірну цікавість до такого ж, як і він, «совіта». Та й цікавило його в цей момент інше — причина, що спонукала Богдана покинути сотню й вирушити в ризиковану поїздку.

— Ким вам доводиться Оля? Дружиною?

Богдан випив самогону, витер рукою губи.

— Сестра… В Німеччину хотіли забрати. Ховалася… От я й вирішив узяти її до себе, медсестрою буде. У матері двоє лишилося. Маленькі. І надало ж мені поїхати поїздом. Поспішав. Сотню лишив. За це по голівці не гладять…

— У кого ж ви Олю лишили? Родичі?

— Ні, наші люди, волиняни, — з відтінком гордості сказав Богдан. — То останнє волинське село, а тут уже Галичина. Тут колись російсько-австрійський кордон проходив.

Сотенний помовчав і додав переконано, самовдоволено:

— Волиняни люди хороші, не те, що галичани.

Такий примітивний місцевий патріотизм здивував Тараса.

— А хіба не все одно?

— Ого! Наші волиняни люди прості, відверті, що на серці, те й на язиці, а галичанин тобі ніколи правди не скаже — у вічі одне, поза очі — інше. Я їх знаю…

Тарас з сумнівом хитнув головою.

— Як же так? Такі ж самі українці…

— Кажу тобі — тут російський і австрійський кордон проходив. Вони й говорять трохи не так, і віра в них інша: ми — православні, вони — греко-католики. В першу світову вони воювали за цісаря Франца-Йосифа, а наші — за царя-батенька.

Богдан раптом хитро примружився, подививсь на Тараса. З того, як блищали очі сотенного й злегка здригалися в стримуваній усмішці, можна було здогадатися, що він хоче сказати щось особливе, відкрити якусь свою таємницю, але не знає, чи варто це робити. Не витримав, сказав:

— А ти знаєш, що я двічі Волгу перепливав? Пароплавом. Зовсім маленьким був, а пам’ятаю… Ми ж біженцями тоді були, жили в Самарській губернії. Батько воював, до унтера дослужився. Георгіївський хрест одержав. Он як!

Це було кумедно — сотенний УПА хвалився тим, що його батько — колишній російський солдат, георгіївський кавалер… Нові деталі біографії. Тарас вирішив зіграти на самолюбстві Богдана і вивідати в нього більше.

— Ну, що цар-батенько, георгіївський хрест… заявив він зневажливо, відрізаючи шматок сала. — Така давнина! От якби твій батько орден Червоного Прапора одержав…

Стріла влучила в ціль. Богдан спалахнув, тут же засміявся й озирнувся на двері.

— Якщо хочеш знати, то мого батька козаки мало не зарубали. — Сказав, знижуючи голос. — Батько в вашій революції брав участь, був у якомусь комітеті. Я тобі колись про нього розкажу, ми ще поговоримо. А зараз…

Сотенний подививсь на ручного годинника, нахмурився.

— Доїдай, друже. А краще візьми з собою хліб, сало. Підеш до каптенармуса, тобі видадуть обмундирування. Сьогодні від навчання ти вільний. Виспись. А завтра як усі. Пам’ятай: потурання з мого боку тобі не буде, — у мене нема й не буде в сотні улюбленців. Але й скривдити тебе не дам. Дякую за юшку!

І Богдан сяйнув білозубою, лукавою, дружньою усмішкою.

Каптенармусом виявився той самий пикатий вояка, якому Тарас доручив зварити юшку для сотенного. Він відімкнув, свою каптьорку, пропустив хлопця вперед, сказав, показуючи рукою в куток:

— Прошу. Вибирай на свій смак і зріст. — І поквапно вийшов, залишивши Тараса самого.

Від купи зваленого в кут одягу та взуття йшов якийсь жахливий, задушливий запах цвілі, застарілого поту і ще чогось нудотного. «Награбоване, — здогадався Тарас, — а може, з убитих здіймали…» Йому схотілося вибігти з каптьорки, але він утримався й, переборюючи огиду, почав копатися в купі, вишукуючи що було новішого та чистішого. Як на гріх, під руку потрапляли речі, що не підходили йому за розміром. Нарешті, він знайшов пристойні штани, джемпер, добротний сукняний френч. Однак комір френча виявився брудним, заяложеним до блиску, й Тарас хотів було відкинути його вбік, — але тут щось тверде й важке легенько стукнуло його по коліні. Хлопець засунув руку в кишеню й обмер — граната! Він злодійкувато озирнувся на напівпричинені двері й затамувавши подих обмацав кругле, ребристе тіло гранати, кільце. Лимонка… Як її ніхто не знайшов раніше? Адже френч, напевне, побував не в одних руках. Очевидно, шукали у внутрішніх кишенях, де зберігається найцінніше, а. в цю ніхто не засунув руки. Як би там не було, а несподівана знахідка може стати в пригоді.

— Розпишись, — сказав нудьгуючий каптенармус, коли Тарас вийшов до нього з вузлом відібраного обмундирування й парою старих, але ще міцних лижних черевиків.

Тарас розписався у відомості — «Карась». Пикатий простяг йому шматок алюмінієвої каструлі.

— Це нащо?

— А що я вам — слюсар, чи що? — раптом чомусь розсердився каптенармус. — Кожен сам собі тризуб повинен зробити.

Казарма була поруч, у великій клуні. По дорозі до неї Тарас побачив вартового, що стояв біля льоху з дубовими дверима, на яких висів великий замок.

— Води! — долетіло до слуху хлопця. — Дай води, наволоч. Паразити, бандити нещасні! Руки розв’яжи, гад!

Це кричав старшина Сидоренко. Вартовий стояв поважно, не звертаючи уваги на крики. Він тільки блимнув очима, проводячи поглядом нового вояку.

В казармі було порожньо. Тарас вибрав місце в кутку, гарненько підбив і розрівняв солом’яну постіль. Черевики, штани й джемпер поклав до стіни замість подушки, прикрив соломою, френч одяг поверх свого піджака. Коли приліг, обережно дістав гранату, оглянув її. Запал на місці, кінчики дроту біля кільця надійно загнуті. Хлопець підвівся на лікоть, озирнувся й опустив гранату у внутрішню кишеню. Так надійніше… Тепер вагу і твердість лимонки він відчував біля серця. Хай лежить собі, гріється… Чудеса! Неждано-негадано знесла йому курочка золоте яєчко… Треба берегти. Як би там не обернулося, тепер його голими руками не візьмеш.

Хлопець уклався, але, незважаючи на втому, відразу заснути не зміг. Гіркі й тривожні думки не йшли з голови. Що його чекає? Навряд чи варто надіятися, що він зможе перетягти Богдана на свій бік. Жаль, звичайно… Залишиться, дурень, ворогом, а міг би бути другом. Втікати треба звідси, втікати. Якомога швидше. При першій же можливості. Інакше пропадеш, заплутають, як того нещасного старшину.

Уже засинаючи, Тарас намацав під сукном гранату, притис її долонею до грудей. Чийсь тихий голос зашепотів йому у вухо слова дитячої казки: «Курочка ряба…..

Не просте, а золоте. Дід бив, бив, не розбив, баба била, била…» І він заснув під цей шепіт, притискаючи долонею до грудей свою знахідку.

У загоні було чоловік з п’ятдесят. Озброєні автоматами, гвинтівками, мисливськими рушницями, вони стояли нерухомо, в напруженому чеканні, і в темряві могли здатися кущами, що росли край дороги. Ні тихого слова, ні вогника цигарки.

• Предыдущая
• 31/103
• Следующая