»Володар Всесвіту» - Дашкиев Николай Александрович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/42
• Следующая

Минула година, друга, третя — Харвуд не заходив до лабораторії, сигналу початку роботи не було.

Проклинаючи вимушене неробство, Джек Петерсон тинявся по кімнаті. Він не міг сидіти без діла — у нього свербіли руки щось стругати, паяти, свердлувати або хоч робити якісь складні розрахунки. І може саме тому, порушуючи найсуворіші накази та застереження, Джек Петерсон почав конструювати щось подібне до «радіошолома» професора Харвуда.

Того дня бос до лабораторії не заходив зовсім, тому Джек міг працювати спокійно. В результаті найскладніших обчислень йому вдалося визначити розмір і форму антени. Але виходило зовсім не те, що слід: споруда за своїми розмірами годилася б хіба на слона, — лише на обід «радіошолома» довелося б витратити понад сто двадцять кілограмів срібла.

Джек, мабуть, не врахував якоїсь незначної обставини. Якась мікроскопічна похибка, повторена багато разів, призводила до нісенітниці. Але хоч як він напружував свій мозок — нічого не виходило.

Інженер відчув наближення того обтяжливого стану отупіння, який так часто охоплював його з наближенням вечора. Тіло, змучене нестерпною спекою тропічного дня, чекало на нічну прохолоду. Проте й ніч не приносила полегшення: задуха ставала просто нестерпною; на землю спускався густий, насичений гнилими випарами туман; небо прошивали блискавиці, раз у раз гуркотів грім; низькі хмари вивергали суцільні потоки дощу, але скидалося на те, що це тільки пролог справжньої грози. Природа тоскно чекала на свіжу прохолоду, а її не було.

Джек сидів край стола, схиливши велику лису голову на свої жилаві руки. У такі безрадісні хвилини, коли здавалося, що життя пропало марно, він звик втішати себе спогадами про колишні мрії. Свого часу йому пророкували блискуче майбутнє. Він працював над створенням одного з перших типів радіолокаторів, сконструював кілька оригінальних радіоприладів. Але потім…

Перед очима інженера виникла усміхнена Меггі. П'ятнадцять років тому вони зустрілися й покохалися. Вона була завжди весела й безтурботна; Джек, перебуваючи на посаді консультанта лондонського відділу фірми «Дженераль-Електрик», одержував понад триста доларів на тиждень і мав широкі можливості експериментувати в спеціальній лабораторії… О, то були чудові часи!.. Меггі, правда, не подобалася похмура й манірна Англія, та вони мріяли про невелику затишну віллу десь у Каліфорнії, і Джек запевняв, що віллу купить, як тільки скінчиться термін контракту.

Але Меггі довелося залишити Англію далеко раніше. Коли, спалахнула друга світова війна і німецькі бомбардувальники почали рватися до Лондона, Джек примусив Меггі виїхати на батьківщину, до Америки. Він завбачливо вибрав для дружини місце на пароплаві нейтральної країни, однак лайнер «Уругвай», вийшовши з Лондона, зник без сліду. Біля Азорських островів було знайдено тільки шлюпку з цього судна. Меггі, безперечно, загинула.

Відтоді щастя зрадило Джека Петерсона. Не тямлячи себе від тоскноти й ненависті до гітлерівців, він вирішив піти до діючої армії; зазнав страхіть Дюнкерка, воював з фашистами в Африці, керував звукометричним судном у Північному морі і там потрапив у полон, його запроторили до одного з найстрашніших гітлерівських концтаборів на півночі Норвегії.

О, цей табір!.. Джек там посивів, облисів і втратив три чверті свого здоров'я!..

Захопившись спогадами, інженер непомітно для самого себе заснув біля лабораторного стола. Перехід до сну не дав спочинку збудженому мозкові: минуле виникало знов і знов, набувши яскравіших форм.

Петерсонові снився ранок у таборі. Він починався з пронизливого верещання електричних дзвоників. Як хотілося тоді, втягнувши голову в плечі, не чути нічого, дати хоча б ще на кілька хвилин спокій виснаженому, знесиленому тілу…

Джек аж зіщулився, чекаючи уві сні, що ось-ось на його плечі з посвистом впаде нагай…

…А над дверима лабораторії дзеленчав та й дзеленчав дзвінок. Це був сигнал закінчення роботи. Через п'ять хвилин у лабораторному корпусі не мав права перебувати жоден працівник.

Джек не почув і другого дзвінка. Зате, як це часто буває, ледве-но запала абсолютна тиша, він прокинувся і одразу ж позирнув на світний циферблат годинника.

«П'ять хвилин на одинадцяту! — злякано подумав інженер. — Що ж робити?»

Він навшпиньки пішов до дверей, чекаючи, що ось-ось блисне спалах і струм високої напруги прониже йому груди. О, Джек Петерсон чудово пам'ятав перший пункт наказу про охорону лабораторного корпусу!

Але нічого надзвичайного не трапилось. Добре змащені двері відчинилися без шуму, і Джек після короткочасного роздуму висунув голову до коридора. Він одразу ж сіпнувся назад і швидко замкнув двері на ключ. У коридорі інженер побачив Сміта, помічника Харвуда.

Сміт ішов скрадаючись. Він дивно нагадував хижака на полюванні: похила спина, здавалося, була готова в першу-ліпшу мить випростатися, немов сталева пружина; руки, з притиснутими до боків ліктями висіли посмикуючись, ніби ладні вп'ястися в обрану жертву; його обличчя з рисами, неприємними й дрібними, як у тхора, безперервно рухалося. Навряд чи можна було знайти потворнішу зовнішність, і навряд чи можна було б менше скидатися на інженера. Але працівники Грінхауза, цієї секретної лабораторії, першого ж дня попередили Петерсона і Блеквела, що Сміт дуже розумний, хитрий і жорстокий. З ним треба бути насторожі. Харвуд його любить і в усьому покладається на нього.

Джек відсахнувся напівсвідомо: він не любив і побоювався Сміта. Та як би там не було, тільки Сміт міг допомогти йому вирватися з неприємного стану випадкового арестанта. Тепер уже рішуче інженер одчинив двері й вийшов до коридора.

Сміт копирсався у якійсь ніші проти дверей кабінету Харвуда. Джек міг би заприсягнутися, що ні заглиблення, ані-будь-яких дверцят раніше там не було. За візерунчастим лінолеумом стіни, певно, містився старанно замаскований тайник.

Звертатися до Сміта в цю хвилину було більш аніж нерозумно. Помічник Харвуда ніколи не подарує розкриття однієї з таємниць лабораторії. Вилаявшись пошепки, Джек знову причинив двері, продовжуючи спостереження через вузьку щілину.

Сміт, мабуть, ремонтував обладнання якогось електричного пристрою. Він з'єднував кольорові проводи, коли-не-коли позираючи на великий аркуш паперу, — певно, монтажну схему. Чи то йому знадобився якийсь інструмент, чи, може, виникла потреба перевірити електричне обладнання в іншому місці, але Сміт пошкандибав до виходу. Джек вирішив, що видався якнайзручніший момент вибратися з лабораторії, поки цілий.

Лабораторний корпус мав форму дуги, і коридор, повторюючи обрис будинку, тягнувся на всю його довжину. Лабораторія Петерсона і Блеквела містилась майже в центрі корпусу, поруч з кабінетом професора Харвуда. До сходів, що ведуть на перший поверх, було не більш як двадцять метрів.

Старанно замкнувши лабораторію, Джек швидкими кроками подався до виходу. Та ледве він порівнявся з кабінетом Харвуда, як попереду, за рогом, почувся натужний кашель Сміта.

Джек завмер на місці. Повертатися — пізно. Сховатися — нікуди. Ніша, в якій копирсався Сміт, виявилась незначним заглибленням, повним дротів та апаратури.

Погляд інженера упав на двері кабінета Харвуда. Вони були нещільно причинені. Ключ стирчав у замку.

Можливо, коли б Джек мав час поміркувати, він ніколи б не рискнув забратися до кабінету шефа: з неприємного становища він потрапляв таким чином в аж надто небезпечне. Але здатність до аналізу відновилась у інженера лише тоді, коли він шугнув у заповітну кімнату і припав очима до щілини в замку.

Сміт неквапно докінчив монтаж, зробив якийсь жест рукою, і плита, яка піднялася з вирізу в підлозі, надійно закрила нішу. Після цього Сміт попрямував до кабінету Харвуда.

Джек Петерсон поквапно стрибнув убік. В абсолютній темряві не знайдеш навіть місця для схованки, — він ударився об якийсь масивний предмет, чортихнувся й почув, як замок клацнув двічі. Запала тиша.

— От так історія! — зажурено свиснув Джек. — Ну, голубе, спіймався ти, як миша до пастки!.. З Грінхаузом, безперечно, доведеться розпрощатися… І з доларами теж.

• Предыдущая
• 4/42
• Следующая