»Володар Всесвіту» - Дашкиев Николай Александрович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/42
• Следующая

Коли він скінчив свою розповідь, Вагнер довгий час сидів мовчки, потім сказав:

— Ага, я пригадав: кав'ярня «Золоте Руно» в двадцять п'ятому році була не поруч з вашим будинком, а на розі. Пам'ятаєте, той будинок згорів у тридцять восьмому році?

— Ні, не пам'ятаю, — твердо відповів Щеглов. — Адже я тоді вже був у Росії.

— Ах, так, так! Це вірно, вірно. Ну, гаразд. Погляд Щеглова зустрівся з пронизливим поглядом

Вагнера, і інженер зрозумів, що гру програно.

Сміт прокинувся в дуже поганому настрої. Йому снилося щось кошмарне: він борсався уві сні, намагаючись звільнитися від чогось безформного, мокрого і важкого, що навалилося йому на груди, не давало звести подиху. Тепер він лежав на ліжкові пітний, знесилений, пригнічений.

З недавнього часу Сміт взагалі почував себе негаразд. У нього значно погіршився зір, притупився слух, зник апетит. А головне — важко було зосередитися на чомусь, щось пригадати. Щоранку на нього нападала дивна кволість — не хотілося робити жодного зайвого руху.

Ось і зараз він знехотя підвівся з ліжка, мимохідь зазирнув у дзеркало і, провівши долонею по густій рудуватій щетині на підборідді, махнув рукою: ат, чи не все одно!

В самій тільки піжамі він вийшов на балкон, обвів поглядом купу незграбних залізобетонних будов, байдуже позирнув на залиту яскравим промінням буйну рослинність парку за лабораторним корпусом. Сьогодні був напрочуд гарний ранок. Але Сміт незадоволено промимрив:

— Клята Малайя! Як вона мені остобісіла!

Парком до фонтана йшло двоє. Сміт напружив зір і таки впізнав: це — Харвуд і Бетсі Кніпс. Дівчина йшла легкою ходою, наче аж пританцьовувала, розмахуючи чимось яскравим, — чи сумочкою, чи, може, букетом квітів. Сміт крутнув за ручку настройки — червона стрілка не зрушила з місця. Зате в протилежний бік вона попливла вільно. Отже, на цьому періоді досягнуто межі посилення?

Сміт ввімкнув наступний період і занепокоєно глянув на прилади: ні, це йому не подобалось. Ще два періоди, а тоді?

Ну, то доведеться прилаштувати ще кілька ступенів посилення, та й годі.

Сміт заспокоївся і, виключивши увагу від усього стороннього, поринув у напівзабуття. Перед ним пропливало побачене, відчуте, почуте, а він переживав усе заново, обминаючи неприємне, затримуючись на хорошому.

Його ніхто не турбував: Харвуд з приїздом Бетсі Кніпс заходив до лабораторії вряди-годи. Отже, можна було робити все, що заманеться.

По обіді Сміт не ліг спати, а знову подався в лабораторію.

Довелося ще збільшити посилення, — цього разу червона стрілка пересунулась аж на дві поділки. Певно, давалася взнаки перевтома.

Минула і десята, і одинадцята вечора, а Сміт усе ще не вимикав головного інтегратора: йому не хотілося розлучатися з енергійністю та піднесеністю. Але час уже й спочити.

Як завжди, перед тим як піти з лабораторії, Сміт старанно прослухав увесь діапазон звуків.

Щебетання Бетсі… Хворобливе кахикання Гаррі Блек-вела, — цей скоро помре, ясно… Громохке хропіння Кніпса… Кроки вартового на північній башті…

Стоп! А що це за шепіт?.. Брязкає зброя чи взагалі щось металеве… Чвакає грязюка у когось під ногами… Це на болоті з півночі…

— Поглянь сюди, Мі-Ха-Ло! — шепоче хтось досить чистою англійською мовою. — Бронетранспортери в'їжджають в оті он ворота. А отам, біля крайнього ліхтаря, — майстерня…

Сміт кинувся до пульта захисту Грінхауза. Ввімкнув мікрофони розшуку на сторожових баштах, настроїв їх на шепіт. Тепер куди б не пішла оця дівчина, чи хто там, мікрофони вестимуть за нею свої довгі хоботи, а разом з тим пересуватимуться й удосконалені кулемети, цілячи їй просто в серце. Треба тільки натиснути на кнопку, і…

Він з насолодою натиснув на кнопку. Пролунали постріли.

— Тікай, Мі-Ха-Ло! — зойкнула дівчина. — Я ж казала, що тут дуже небезпечної

Під чиїмись ногами захлюпало болото. Бігли двоє, а може й більше, поступово притишуючи ходу. Ось замовкли кулемети, — певно, втікачі вийшли за межі встановленої дистанції вогню. Чийсь басовитий голос промовив:

— Нічого, Парімо, це була тільки розвідка! Сміт роздратовано сплюнув:

— Утекли, кляті! Ну, то зачекайте!

…З того вечора головний інтегратор Грінхауза працював безперервно. Але мікрофони розшуку на сторожових баштах не рухалися, а кулемети мовчали.

Інженер Щеглов лежав з розплющеними очима. Заснути не давали думки.

Більш як півмісяця тому потрапив він до цієї комфортабельної в'язниці, познайомився з професором Вагнером, але до своєї мети не наблизився ані на крок. Не вдалося роздобути схему інтегратора. І досі лишалося незрозумілим, як саме відбувається посилення електромагнітних коливань мозку.

Харвуд, здавалося, зовсім забув про Щеглова. Професор Вагнер його не турбував. І тільки Петерсон з недавнього часу почав надокучати йому своєю настирливою доброзичливістю. Посилаючись на одвічні принципи гуманності, Джек раз у раз прозоро натякав на необхідність видрати у Вагнера всі секрети.

Щеглов уникав бесід на такі теми, а сьогодні, нарешті, не витримав:

— Послухайте, любий: мені остогидло ваше патякання. Вам доручено шпигувати — шпигуйте. Але не так настирливо, прошу. Навіть підлість має певні межі.

Петерсон схопився, почервонів:

— Я не підлий! Я чесніший у тисячу разів за вас… — він пронизливо подивився на Щеглова і докінчив з притиском, зловтішно: — За вас… товаришу Чеклофф!

Почувши з уст Джека своє справжнє ім'я, Щеглов не здивувався, а тільки впевнився у тому, що має справу дійсно з шпигуном Харвуда.

— Не будьте дурнем, Джек! — Щеглов презирливо знизав плечем. — Ваше щастя, що інтегратор не працює і Вагнер не підслухає нашу розмову. А коли старий дізнається, що я зовсім не Фогель, Харвуд вам цього не подарує.

Петерсон ухопився за голову, одбіг у протилежний куток лабораторії, зненависно зиркнув на Щеглова:

— Мерзотник! Подвійний шпигун!.. Фогель, Чеклофф… чи як там ще вас!.. Згадайте день, коли ви в одному з фіордів північної Норвегії вдавали з себе сталевого радянського офіцера!.. О, ви чудовий артист!.. Але тепер я розкусив вас!.. Я міг би вас забити, так. Але я помщуся інакше: ви станете чесною людиною!

Він розлючено вибіг з кабінету. Щеглов провів його здивованим поглядом: цей шпигун з'їхав з глузду, чи що?.. До чого тут Норвегія? І що за «страшна» погроза?

Щеглов намагався пригадати, коли це він вдавав з себе «сталевого офіцера». Але спогади про норвезьку кампанію були тільки неприємними: саме там союзники вперше показали своє непривабливе обличчя на повну силу, — вони докладали всіх зусиль, щоб загальмувати просування наших військ у напрямі до заводів «важкої води» і навмисне перебріхували розвідувальні дані. А тепер з наказу американців там поглумилися з могил радянських воїнів.

Щеглов не стикався у Норвегії з союзниками безпосередньо. То де ж міг його бачити Петерсон?..

Перебираючи в своїй пам'яті англійців та американців, з якими доводилося зустрічатися під час другої світової війни, Щеглов лише на якусь мить у довгій шерензі військових помітив обличчя, трохи схоже на Петерсонове. Але то, певно, була випадкова схожість. Отже, знову йдеться про якусь провокацію. З якою метою?

Ця пригода не сходила з думки протягом цілого дня. Ще й зараз Щеглов марно бився, шукаючи справжніх причин дивацтва людини, яку він вважав за харвудівського шпигуна.

Мелодійно задзеленчав дзвоник внутрішнього телефона.

«Ага, не витримав!», зловтішно подумав Щеглов. Він зняв трубку, промовив недбало:

— Слухаю, Джек!

А у відповідь почувся незадоволений, різкий голос:

— Не Джек, а Вагнер. Отто Вагнер… шановний товаришу Чеклофф!.. Негайно зайдіть до мене. Хочете?

• Предыдущая
• 20/42
• Следующая