»Володар Всесвіту» - Дашкиев Николай Александрович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/42
• Следующая

Для нормальної здорової людини пройти за годину п'ять-шість кілометрів зовсім не важко. А тут Михайло Лимар, володіючи неабиякою фізичною силою, за півдня просунувся хіба що на кілька сот метрів і знемігся. Правда, непролазна смуга була вже позаду. Поступово зникали кущі та повзучі рослини: їм тут невистачало світла й повітря, — все п'ялося вгору, на величезну висоту.

Чим далі від річки, тим страшнішими ставали джунглі. Сонце ще не сіло на вечірній пруг, а тут уже панував присмерк. Жодної квітки, жодної травинки. Лише зеленавосірий мох укривав товстим килимом вологу землю, звисав брудними пасмами із стовбурів дерев, з ліан. А покручені ліани скидалися на велетенських полозів, що ось-ось кинуться на свою жертву. Лимар мимохіть здригався, проходячи повз них.

Це був справжній мертвий ліс. Життя вирувало десь там, угорі; де сяяло сонце, а сюди осипалися рештки органічних частинок, щоб перетліти й знову вступити в безперервний обіг речовин.

Лимар спочатку радів з того, що зникли кровожерні москіти та кущі, які так гальмували рух. Та ця радість була передчасною: він не знав, що «рімба», — малайські джунглі, — безжалісна. Лихо тому, хто заблукає в ній, — вона прирече необачного на голодну смерть.

Трудно йти людині по прямій лінії вночі, коли не видно орієнтирів. Кроки лівої й правої ноги неоднакові довжиною, і, кажуть, той, хто заблудив, кружляє та й кружляє серед поля, аж доки розвидниться. В «рімбі» орієнтирів аж надто багато, і саме через це заблудити тут ще легше.

Лимареві почало здаватися, що він іде вже пройденим шляхом. Так, так: ось той велетенський трухлявий стовбур, біля якого у мох прослизнула срібляста гадюка. Але то було недалеко від річки… То невже заблудив?

Шукаючи правильного шляху, Лимар пішов спочатку в один бік, потім повернув назад і не знайшов навіть пам'ятного стовбура. Тепер йому остаточно запаморочилася голова.

А тут, як на те, почалася страшенна злива. Дощ лив суцільними потоками, і ніде не можна було сховатися від нього. Раз у раз прорізували темряву блискавиці, безперервно гуркотів грім.

Отак проминув перший день Лимаревих мандрів. Вночі він майже не спав, побоюючись нападу якогось хижака, а зранку пішов далі. І знову повторилося те саме: місцевість щоразу здавалася знайомою, уже перейденою. Та Лимар тепер не звірявся на свої почуття, а просувався далі й далі. Що завгодно, аби не стояти на місці у цьому гнітючому лісі.

Ранком третього дня десь далеко почувся приглушений крик, схожий на ричання пантери: «Куау-куау».

Хижак — то хай хижак. Лимар був такий знесилений і пригнічений страшною «рімбою», що зрадів би навіть, почувши рикання тигра: у всякому разі, воно допомогло б вибратися з джунглів.

Оце «Куау» чулося ще кілька разів, — щораз голосніше. І ось, нарешті, знову поміж дерев почали з'являтися кущі й повзучі рослини, стало знову трудніше продиратися крізь зарості.

Останнім зусиллям волі Лимар примусив себе забути про втому, про голод, про численні болючі подряпини на його тілі. «Рімба» була страшніша за все!

Ще кілька десятків метрів… Ще кілька кроків… І, нарешті, Лимар вирвався з хащів.

Це не був берег річки. Джунглями тяглася добре втоптана, але зовсім пустельна дорога, — вірніше, широка стежка.

— Куау-куау! — пролунало просто перед Лимарем.

Він простягнув вперед руку з пістолетом, але зразу ж опустив її і зітхнув з полегшенням: на стежку з оцим криком вискочила красива птиця. Кожне з її пухнастих ніжнобілих пер було розмальоване чорними лініями і крапками, що разом створювали складний чудовий візерунок.

То був лісовий фазан аргус.

Хто і коли проклав дороги через «рімбу» — невідомо. Може, люди, а може — тварини. Але протоптана стежка ніколи не заростає: її день у день поновлюють кабани,

Мені, тапіри, ведмеді, тигри й багато інших, найдрібніших і найбільших, аж до слона й носорога, тварин. І люди теж користуються цими лісовими дорогами.

Кожна з таких стежок скидається навіть не на ущелину, а скоріше на тунель у суцільному зеленому масиві. Проте світло сюди пробивається, і цього досить для існування живого.

Найдрібніші проміжки між стовбурами обабіч стежки заповнені рослинами їхні листки, надзвичайно різноманітні за величиною й формою, мають спільну прикмету: кожен з них — темнозелений, товстий, цупкий і блискучий, наче полакований.

Красиві дороги в «рімбі», — тільки оця красота якась неприродна, сахаринна і швидко надокучає.

Поснідавши якимись кислуватими, проте досить смачними, ягодами, Лимар ішов стежкою, байдужий до принад «рімби», але сторожкий щодо її небезпек. Зустріч з будь-ким зараз його не приваблювала, тому він, коли десь попереду почувся постріл, сховався у зарості.

Донісся ще один постріл, а потім десь загуркотів потужний мотор.

— Танк? — прошепотів Лимар, — Чи, може, літак? Він висунув голову із своєї схованки, щоб стежити за дорогою; і відчув, як на його плече лягла холодна слизька смуга. Перед очима мигнуло щось коричневочорне, звивисте, довге…

— Гадюка!!

Лимар інстинктивно сіпнувся назад, схопив плазуна, щоб одкинути його геть… Але то була не гадюка, а величезна, сантиметрів тридцять завдовжки і з палець завтовшки, п'явка. Він тяг її щосили, а вона вп'ялася йому в плече, звивалася, пручалася, — потворна, сильна, зажерлива. Щоб звільнитися від неї, довеося вдатися до ножа.

Та це був тільки початок. Приваблені запахом свіжої крові, до цього місця невідомо звідки посунули вже дрібніші, з сірник завдовжки, п'явки. Вони миттю присмоктувалися до Лимаревого тіла, і одірвати їх було неможливо.

Охоплений просто-таки панічним страхом, Лимар кинувся навтіки. Він забув навіть про постріли, які почув недавно.

Щойно він зупинився, щоб звести подих, як знову, почув гуркіт моторів і стрілянину. Це вже скидалося на справжній бій: торохтіли кулемети й автомати, брязкали міномети, а ось, наростаючи, пролунали гучні бомбові удари… Ближче, ближнє… І раптом над лісовою дорогою з оглушливим свистом промчав реактивний літак, розсипаючи дрібні бомби.

— Х-ху!.. От тобі й джунглі!.. От тобі й романтика!.. — сердито пирхаючи, Лимар підвівся з землі й витер пістолет.

Сторожко озираючись, прислухаючись до звуків, він пішов уперед. Тепер йому стало цілком ясно, що треба шукати людей. Якщо реактивний літак бомбардував ці джунглі — значить, тут звільнена від окупантів територія.

Витриманим, шанобливим, уважним постав перед професором Вагнером його новий сусід Петер Фогель. Він засвідчив свою повагу геніальному винахідникові інтегратора й вийшов, навіть не позирнувши на захаращений паперами стіл. До кабінету Вагнера він більше не зайшов ні того, ні наступного дня.

Вагнер поступово сповнювався почуттям незадоволеної помсти, невилитого гніву.

О, хай тільки з'явиться отой Фогель, — він йому покаже!.. Не вперше засилає Харвуд своїх шпигунів, але всі вони були дурні й клювали на першу-ліпшу принаду. А цей — підступний, лукавий… Бач, не йде, грає на нервах!

І старий таки не витримав. Він викликав свого сусіда внутрішнім телефоном, і коли Фогель прийшов, сказав йому з єхидною посмішкою:

— Ви — шпигун. Я це знаю. То знайте й ви: нічого вивідати не вдасться. Оці папірці, — він недбало змів з стола кілька змережаних формулами аркушів, — для таких дурнів, як Харвуд. За те, що ви не набридали, дарую їх вам. А решта — ось тут! — він поляскав себе по опуклому лобі. — І звідти їх не видере ніхто й ніколи.

Фогель-ІЦеглов шанобливо схилив голову:

— Дозвольте сісти, гер професор?

— Сідайте! — незадоволено буркнув Вагнер. — Тільки не брешіть. Краще признайтесь, що ви шпигун, і я, шануючи свою батьківщину, подарую вам незначний секрет, за який Харвуд заплатить готівкою.

• Предыдущая
• 18/42
• Следующая