Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" - Страница 55

• Предыдущая
• 55/76
• Следующая

— У нас патіо називають господарчими двориками, — поправив дружину Грицько. — І пускати туди чужих не заведено.

Борис Павлович зрозумів тактовність і чуйність Тетяни. Він спочатку примовк, а потім запропонував:

— Ви, справді, повертайтеся назад, щоб тітка на вас не чекала. А я ще поброджу тут, — він з удячністю глянув на Тетяну: — Ти не хвилюйся, це добре, що вона молоденька. Значить, грамотна, не втомлена од життя, енергійна.

Раптом закувала зозуля — он вона пролетіла низько над землею. Борис Павлович зупинився, підняв голову й провів її поглядом. Всі його рухи були такими природними і звичайними, що, не знаючи чому, Тетяна перейнялася симпатією до нього — зрештою, може, якраз тому, що він у всьому був живим і щирим, а не лукавим чоловіком, яких тепер розвелося багато. Ось вболіває за землею, розуміючи, звичайно, що ті втікачі від безробіття покинули не просто клаптик суші, а оголили частину Батьківщини, ніби втекли з чергування на її кордонах.

Тетяна озирнулася в бік Дніпра, куди вони збиралися піти, а не пішли. Вздовж вулиці, аж вниз до берега з обох боків тяглися живоплоти, тільки зрідка де доглянуті, а то здебільшого перетворені на суцільні зелені стіни. Деінде за ними в глибині стояли незруйновані хати — з-за дерев виглядали верхівки дахів. Поза городами тієї шеренги будівель, де стояла хата Огнєвих, прямо від колишнього причалу, також тепер покинутого, вилася доріжка, а від неї були протоптані стежки у жилі двори. На протилежному боці вулиці за городами виднівся схил у невеличкий видолинок, де, очевидно, протікає мілка притока Дніпра. Той схил весь поріс густим підліском, хоч ще вгадувалося, що колись тут був луг і пасовисько для домашньої худоби.

Грицько спостерігав за дружиною, не заважаючи їй відпочивати від важких вражень, яких останнім часом чомусь не меншало. Вона тільки вчора ввечері повернулася з поїздки і не встигла нічого йому розповісти, а він не хотів розпитувати — бачив, що у неї не кращий для того настрій.

Вчора й позавчора тут ішли рясні дощі, а цей день обіцяв бути сонячним і спекотним, благо, що від води повівав свіжий вітерець. Земля залишалася ще вологою, тому стежки, по яких вони ходили, здавалися прибраними й виметеними.

— Як ти, не втомилася? — порушив мовчання Грицько, коли вони з Тетяною залишилися вдвох.

— Взагалі чи саме зараз? — засміялася дівчина.

— Ти мовчиш, а я не знаю, що й думати, — буркнув Грицько. — У нас же були якісь плани. Ти, здається, збиралася купувати машину, потім ми хотіли їхати на море. То як тепер, щось міняється чи ні?

— Все у нас, Гришо, чудово, — з цими словами Тетяна взяла його за руку. — Плани наші ніщо не порушить. Я ось поговорю з твоєю цілителькою, а потім найближчими днями ми поїдемо й купимо нову машину — я заходила в банк і домовилася про кредит. Та трохи заощаджень у мене є. Зрештою, можна мою хату продати. На якусь «шевролє», гадаю, вистачить.

— А як же Давид?

— Твого Давида… — вона не готова була сказати чоловікові правду, але не знала, як і чим її замінити. — Гришо, Давид загинув. Це сталося на моїх очах.

— Як!? — ойкнув Грицько.

— Він ішов на зустріч зі мною, очевидно, хвилювався і квапився. Йому залишалося перейти трамвайну колію. Але він не побачив зустрічного трамвая, який виходив з-за повороту, і потрапив під нього. Це було жахливо.

— Ти казала, що збираєшся його знейтралізувати…

— Так, я хотіла посадити його в каталажку. Не хвилюйся, його було за що гарненько провчити. Чи ти так не вважаєш?

— Він був не ангел, ти права, — погодився Грицько, все ще не отямившись від страшної звістки.

— Далеко не ангел, не сумнівайся, я дещо про нього взнала. Але тепер про це немає сенсу говорити. Нехай спочиває на тім світі.

Грицько перехрестився, щось нечутно прошепотівши.

— У мене, якщо дозволиш, на твою хату є інші плани, — раптом сказав Грицько.

— Навіть так?

— Я сказав, якщо дозволиш.

— Кардинальні?

— Не надто. Нехай поки що стоїть, вона їсти не просить. А пізніше я тобі скажу про свої плани.

Любов Петрівна вже ждала своїх пацієнтів. Поряд з нею на лаві сидів Ігор Свиридович. Зараз він був без окулярів і мав вигляд людини, яка чудово бачить, хіба що трохи незвичним було те, що він на всілякі звуки повертав голову не як зрячі, А я к глухі — спрямовуючи в той бік вухо. Його очі виявилися чудовими — були великими й мали на рідкість чистий темно-синій колір.

Поряд з господарями вже стояло три стільці, приготовлені для гостей.

Огляд хворої продовжувався недовго. Потім була розмова, в якій згадувалася автоаварія й операції, перенесені Тетяною після неї.

— Чим тебе лікували? — запитала Любов Петрівна, і Тетяна подала їй папірець, куди ретельно записала назви ліків, якими лікувалася в стаціонарі. Жінка прочитала й підняла на Тетяну очі: — А твій чоловік казав, що ти до цього робила ще й пластичну операцію. Як вона протікала, без ускладнень?

Тетяна невдоволено нахмурилася — от не змовчав її старанний Грицько. Але він надає таке велике значення тій операції, бо вважає себе її винуватцем. О, відзначила Тетяна, подивившись в його бік, — знову нашорошив вушка.

— Я про неї й думати забула. Там все було гаразд.

— Не було отаких рубців?

— Ні, звичайно. Мені ж тоді не здирали шкіру торцем труби, а акуратно різали скальпелем, — Тетяна засміялася. — Якщо ви мені допоможете, то я більше не робитиму операцій. А в іншому разі буду змушена ще раз звертатися до хірургів.

— Ходімо, подивишся наше господарство, — раптом запропонувала хазяйка. Ї Я, доню, не чародійка, — зітхнула Любов Петрівна, коли вони вже стояли на городі і роздивлялися овочеві грядки. — І чим можу тобі допомогти? Ось чим: зараз твої рани ще не загоїлися, вони тільки затяглися на шкірі. Я залікую тобі їх на всю глибину, зміцню імунітет, проведу превентивне протиалергійне лікування, нормалізую тиск. Ну і якщо є проблеми з нервами, то допоможу заспокоїтися. Підходить? Психіка, бачу, в тебе нормальна.

— Та в мене й з нервами все гаразд, — засміялася Тетяна. — А як довго ми лікуватимемося? І де?

— Я така, щоб забрати тебе до себе тижнів на два. Зможеш? Ми тобі виділимо окрему кімнату.

— У мене медовий місяць…

— О, поздоровляю! Тоді що ж… Ну, приїжджатимеш до мене через день на процедури, а ліки для пиття робитимеш сама, я дам тобі трав’яні суміші, навчу готувати з них відвари. Таке підходить? Тільки при такому режимі лікуватися доведеться вдвічі довше.

— Підходить! — погодилася Тетяна.

— Але ліквідувати червоні попруги нам консервативними методами навряд чи вдасться. Чого ми зможемо досягти? Багато чого — ми їх значно пом’якшимо. Та на вигляд вони залишаться такими самими надзвичайно широкими й об’ємними. Якщо ти заклопотана цим, то тобі все рівно доведеться їхати до пластичних хірургів.

— Поїду, я на пізню осінь вже домовилася, — вона розвела руками й всім корпусом повернулася з одного боку на інший, ніби охоплюючи навколишній простір. — Коли ви сама-одна встигаєте ще й за городом доглядати? Тут так багато роботи!

— Навички виручають. Ох, доню, на волі ніяка робота не страшна. Мені б тільки чоловіка підняти. Так хочеться, щоб він ще світу побачив!

Тетяна відмітила оте «на волі», яке їй різонуло слух, але розпитувати далі утрималася. Їй чомусь дуже подобалася ця жінка — доволі інтелігентна, грамотна, акуратна, м’яка в розмові, роботяща. І мужня. Може, через те, що й у Тетяни тих рис було трохи в характері, здалося, що вона її добре знає, просто вони довго не бачилися.

— Грицько казав, що вашому чоловіку допомогла б операція?

— Так, у нього, на щастя, очний нерв живий, потрібна лише невелика операція на кришталику. Головна трудність навіть не в грошах. Але як я сама з ним знайду, куди їхати, як і чим їхати? Вся організація цього діла мені здається непідйомною справою. Хоч, правда, якщо рахувати з попутними витратами, для нас це поки що з області мрій.

— Авантюрники більше не навідуються? — запитала Тетяна, пригадавши про пригоди, пережиті цими людьми разом з Грицьком.

• Предыдущая
• 55/76
• Следующая