Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" - Страница 29

• Предыдущая
• 29/76
• Следующая

Юрко присоромлено похнюпився, а потім вибачився і продовжив:

— Ми з Хабібовим готуємо мюзикл на теми сучасного села, називається «Моя чарівна пейзанка», так я пропоную послухати уривок з нього. Я подумав, що училище естрадне, а цей уривок написаний у формі класичного романсу…

— Гаразд, коли так, ходи до художнього керівника концерту й покажи йому, що ти пропонуєш. Скажи, що зі мною погоджено. Зрештою, Кирилові треба допомогти, — й Михайло Денисович пояснив, розвівши руками: — колишній вихованець.

Ощасливлений Юрко цілий день з’ясовував деталі: яким у переліку номерів стоятиме уривок з його «Пейзанки», як він умовно називав свій мюзикл, хто акомпануватиме Кирилові, як зміниться графік репетицій і таке інше — затим побіг телефонувати до Кирила.

— Ти просто знахідка! — вигукнув той, коли Юрко сповістив новину, вибачившись, що попередньо не погодив з ним про виступ на їхньому концерті. — Хіба про такі грандіозні подарунки з’ясовують? Слухай, ти просто скарб. От уже й рекламу мені робиш, просуваєш мене, торуєш путь новому концерту, так знічев’я навісивши на нього фішку водевілю з життя сучасного села. Чудово! Це щось повністю нове, не тільки за змістом, а й за формою!

Той концерт огорнувся прослухами, бо став справдешнім явищем культурного життя столиці. Про нього багато говорили в новинах, в аналітичних програмах і ток-шоу, присвячених питанням культури.

Заняття в класах доповнювали самостійну творчу роботу. Юрко писав і інші твори, не припиняв роботу над піснями, які створював ще в школі. Але тепер це мало якийсь інший вигляд, ніби потрапляло в магнітне поле, де всі елементи вишиковувалися в потрібному порядку. У Юрка почав формуватися й проявлятися власний стиль, і його музику можна було впізнати серед творів його друзів.

Так почала сходити зірка Юрка Вспишкіна.

4

В армію його проводжали вже як відомого композитора, який полюбляє й пише легку музику.

— Відомий у вузькому колі, — жартував він про себе, ніяковіючи від компліментів.

Почасти воно так і було. Справді, де б не виконувалися його пісні, самого Юрка туди не запрошували і його прізвище писали нонпареллю. Де б не обговорювалися спектаклі, супроводжувані створеними ним саундтреками, його там ледве згадували й ніколи не акцентували увагу на музиці. Коротше, ніхто цілеспрямовано не займався його просуванням, а його самого цілком задовольняла побічна реклама від промоушена витвору, де він був співавтором. Він вважав, що ще не настав час вкладати гроші в розкрутку особистого бренду. Спочатку треба було наростити м’язи, накопичити творчий потенціал, надбати вагомий наробіток, а тоді кукурікати.

Але добра помовка хоч і не біжить попереду, а ледве волочиться за нами, однак вона є. Через те Юрко й потрапив у головний оркестр військового контингенту, розташованого в Східній Німеччині. Роботи тут вистачало, і складалася вона не тільки з традиційних концертів і участі в усіх святах держави розташування чи з внутрішнього життя контингенту, але й з виступів на міжнародних форумах і змаганнях, зокрема при проведенні футбольних матчів європейського чи світового рівня, різних спартакіад, тощо.

І все-таки вільного часу було набагато більше, ніж під час навчання. По-перше, йому замовляли музичне оформлення заходів, урочистостей і всього вищезгаданого, і він міг під цим приводом скільки завгодно писати щось своє. Вже не кажучи про те, що й створене на замовлення потім переробляв і пристосовував для своїх майбутніх потреб. А по-друге, тут не треба було займатися побутом, сидінням на лекціях чи біганиною по приробітках — просто сиди й працюй на себе, поки є нагода. Три роки служби не минули безплідно, вони дозволили Юркові так просунутися в збиранні власного творчого матеріалу, що ліпшого часу годі було й чекати.

Була ще одна відчутна перевага його служби в армії — він мав можливість ближче познайомитися з культурами інших народів. Це зовсім не те саме, що, наприклад, виконувати музику Ричарда Вагнера чи Вольфганга Моцарта, користуючись нотами й інструментальними аранжуваннями чи прослуховуючи численні трактування, зроблені попередниками в твоїй країні. Ні. Слухаючи її в живому виконанні безпосередніх культурних нащадків авторів, носіїв їхнього духовного строю й менталітету і в самому автентичному лоні, де вона народилася, відчуваєш щось інше, ніж вдома, розумієш світ ширше, сприймаєш більше його відтінків і смислів, ніби до тебе промовляє сам неосяжний космос — водночас мовчазний і гомінкий світ, існуючий тут від початку історії й донині. Тепер Юрко розумів, для чого існують зарубіжні стажування, обміни досвідом і просто мандрівки, як зрозумів і те, наскільки наша планета є маленькою й беззахисною, а світ культури — просто жменькою ентузіастів.

Впліталися в його службу й сімейні події, похитуючи інколи душевну рівновагу, але загалом не змінювали палітру життя.

5

На першому році виконання свого чоловічого боргу перед Батьківщиною, коли він зустрічав першу весну у військовому однострої, прийшла телеграма від Ганни Аполлонівни, що Василь Прокопович знаходиться в тяжкому стані й жити йому залишилося щонайбільше декілька діб. Телеграма супроводжувалася довідкою з лікарні.

Юрко звернувся до командира військової частини, у складі якої знаходився оркестр.

— Товаришу полковнику, — козирнув він, підкреслено чітко й лунко підставляючи одну ногу до другої. — Дозвольте написати рапорт з проханням про відпустку для поїздки до хворого тата.

— Вільно! — скомандував командир. — Що трапилося, сержанте?

Юрко подав телеграму. Командир пробіг очима її рядки, зітхнув — на носі було Перше травня, хоч і не військове свято, зате міжнародне, і їхній оркестр з цього приводу мав виступати в міських парках. Це вже стало тут традицією. А за цим ішов День Перемоги — про відпустку годі було й заїкатися.

— Ти у нас з торішнього осіннього призову?

— Так точно! — ще раз козирнув Юрко, витягнувшись і застигши в такій позі.

— Ранувато для відпустки.

— Дозвольте застати тата живим, товаришу полковнику! Він у мене ветеран праці, а я у нього єдиний син. Хіба не заробив старий?

— Пиши рапорт, — спохмурнівши, дозволив командир після почутого.

Наступного дня Юрко переступив батьківський поріг.

Тато спав. А поряд сиділа Надія.

— Я по роботі, — ніби виправдовуючись, сказала вона і встала зі стільця, побачивши, хто прибув. — Ганна Аполлонівна вже змучилася: працює, господарює і вночі біля хворого сидить, а бабуся ледве встигає прати, їжу готувати.

Юрко поклав на кухонний стіл дорожній ранець, підійшов до дівчини, міцно обняв, притиснув до себе, задрижав, стримуючи чи сльози, чи своє почуття до неї.

— Дякую за все, — при цих словах він відступив назад, почав роздягатися. — Що треба робити? Давай я тебе підміню.

— Ти мене гониш?

— Ні! Ти що? Але ти втомилася.

— Без листів твоїх втомилася, не писати тобі теж втомилася.

— Надю, не ятри себе, не кажи так, — сідаючи на стоячий поряд стілець, промовив Юрко. — Нам ще довго доведеться жити окремо. Адже я тільки-тільки почав служити. Я багато працюю, закладаю підвалини нашого спільного майбутнього. Займи себе роботою, не думай про мене. Я нікуди від тебе не дінусь, — вмовляв її Юрко.

— Роки беруть своє, — нахилила голову Надія.

Тихо застогнав Василь Прокопович, розліпив повіки, провів очима по кімнаті.

— Хто біля мене є? — запитав строго.

— Це я, тату, — озвався Юрко. — Як ви тут?

— Та як? Спав ось. А ти вже уроки повчив? Чого сидиш без діла?

Надія штовхнула Юрка під бік, мовляв, не заперечуй і не поправляй, він сам зараз все пригадає. Вона відійшла до столика, на якому стояли пляшки й упаковки з ліками, різні напої. Налила виноградного соку, подала склянку Юркові.

— Тату, попий соку, — Юрко встав, підніс до губ хворого склянку. — Чи соломинку подати?

— Подай, — лаконічно поросив тато, і видно було, що він уже повністю отямився. — Ти давно вдома? — запитав після декількох ковтків.

• Предыдущая
• 29/76
• Следующая