Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" - Страница 23

• Предыдущая
• 23/76
• Следующая

— Чула.

— З нашого короткого знайомства я дізналася, що вона, як і я, — сирота. Отож її нікому поховати. Не можу я допустити, щоб її віддали землі без батюшки, без хреста, не відспівали душу. Розумієш?

— А хто вона?

— Нічого іншого не пам’ятаю, а може, нічого й не знала. Допоможи, поховай нещасну по-людськи на нашому кладовищі, нехай хоч я відвідуватиму ту могилу, носитиму туди квіти. Адже вона мене прикрила і цим врятувала.

— Навіть так?

— Саме так. Це сталося миттєво, але хіба б я без її самопожертви вижила при такому ударі? Спочатку мені здавалося, що тоді я це шкірою, інстинктом своїм зрозуміла. Недарма ж, як отямилася одразу після удару, зі свого боку намагалася їй допомогти, виволокла з машини — кудись тягла, рятувала, віддаляла від небезпечного місця. А тепер точно знаю Ї закрила вона мене собою. Ось, візьми на розходи, — Тетяна потяглася до сумочки, дістала гаманець, подала подрузі декілька купюр. — Цього вистачить?

Тамара Михайлівна порахувала гроші, зітхнула.

— Вистачить, навіть з лишком.

— Замов поминки, пообідайте там, згадайте добру й щиру людину.

— Як же її звати?

— Якби я знала… Назви, як придумаєш, Бог розбереться.

— Нехай буде Галина, як мою маму звали.

— Гаразд, — погодилася Тетяна. — Тобі треба впізнати її. Візьми мого годинника для цього, у неї на руці має бути точно такий самий, тільки циферблат білий, а не чорний. Це пізнавальний знак. А ще у неї знесене обличчя, і на бирці, яку прив’язують до мерців, є дата аварії. Тобі вона відома. Що ще? Ага, ось технічний паспорт на її годинник, тут є номер, за яким легко уточнити, що це дійсно вона, моя рятувальниця.

— Сама не впораюсь, Таню, — сумно похитала головою Тамара Михайлівна. — Треба ж поклопотатися, щоб мені її віддали. А це не так просто, коли ти навіть не знаєш імені людини. А тим часом хтось має подбати про яму, труну, інші необхідні речі. Кого тут погукаєш на допомогу, як вона чужа?

— Гаразд, — Тетяна не хотіла, щоб ця розмова виглядала як прохання, адже з її боку це був обов’язок перед загиблою, а з боку її подруг — обов’язок перед нею. Щоправда, якби вона була на ногах, тоді всі прийшли б і допомагали без запрошування, а так… — Позви до мене Гришу, — зважилася Тетяна вимовити це ім’я вголос. — Нехай завтра прямо зранку навідається. Я з ним поговорю, він не відмовиться.

Запанувала ніякова тиша. Тамара Михайлівна озирнулася, затим витягла з сумки целофанову торбинку з фруктами, пригостила жінок, які нишком спостерігали за бесідою подруг, і залишок поклала на Тетянину тумбочку.

— Спішила зранку, не приготувала нічого домашнього, вибач. Як вас тут годують?

— Стерпно, — якось суєтно промовила Тетяна, явно розмірковуючи про щось інше чи збираючись до чогось іншого в розмові. Так воно й вийшло, коли вона продовжила: — Стосовно моєї пам’яті…

— Та викинь з голови! — почала заспокоювати її подруга.

— Ні, Тамаро, ти не розумієш, як мені складно. Адже ось я дивлюсь на тебе і бачу перед собою чужу-чужісіньку людину. Я навіть не знаю, на «ти» ми були чи на «ви». Смутно, дуже нечітко пам’ятаю тільки твої вірші, те, що вони хвилювали мою душу, коли ти їх читала.

— Як же ти говорила зараз зі мною? — ошелешено уздрілася на хвору відвідувачка.

— А я схитрила так, щоб ти не помітила моєї вади.

— Як?

— А погукала тебе сама. Отож я заздалегідь знала, хто до мене завітає.

— І правда!

— Тамаро, — діловито підсіла до неї Тетяна. — Моя пам’ять відновиться не скоро. Може, й не відновиться зовсім і мені доведеться заново вивчати той світ, в якому я раніше жила. Може, з мого боку це нахабство, але я й тут покладаюся на тебе.

— Покладайся, Тетяночко. Ми з тобою були на «ти», тобто подругами, тебе інтуїція не підвела. Спільними зусиллями все осилимо. Що я маю робити?

— Зараз ми підемо на прогулянку, і ти впродовж неї розкажеш мені трішки про кожного, з ким я маю зустрітися найближчими днями, нагадай, як вони виглядають. Потім по черзі запрошуватимеш їх до мене від мого імені. Тільки про нашу змову не розголошуй. Розумієш? Тобто нехай вони знають, що я маю амнезію, але те, до якої міри вона мене поцілила, нехай залишиться між нами. Згода? — Тетяна надзвичайно мило посміхнулася, стишила голос: — Підеш на змову з постраждалою від дурості подругою?

— Це ти маєш на увазі аварію?

— Свою пластичну операцію. Не поїхала б туди, то не поверталася б назад і не потрапила б у лихо. Слухай, я тобі з Києва привезла надзвичайно коштовну річ — свій гіркий досвід, — жартувала Тетяна далі. — Користуйся і сама не роби необачних вчинків. Особливо заради нетямущих хлопців, яких потім пізнати не можеш.

Може, вона жартувала б і далі, бо насправді їй хотілося розвіяти сумний настрій, який спричинився в подрузі від її доручень: Тамара має піти звідси з легкою душею, без тяжкого осаду. Звичайно, вони ще погуляють і погомонять про все-все. Але платівку час міняти. Тамара не помітила дипломатичності тих жартів і щиро розсміялася.

— Все правильно ти зробила, — полегшено сказала вона, бачачи, що подруга жартує, а отже, видужує. — Тепер ось маєш надзвичайно гарненьку зовнішність, навіть оці бинти не ховають чарівний овал личка, акуратний носик, гарний розріз очей. А як тобі личить зачіска з розпущеним волоссям, молодець, що підстриглася. Встигнеш ще з бабськими калачиками на потилиці походити.

Вони вийшли з палати Ї Тетяна попередила чергову медсестру, що хоче трохи погуляти на свіжому повітрі, Ї затим спустилися на перший поверх і вийшли на вулицю. Повітря, настояне на первоцвітах, огорнуло їх теплом. Навколо стояла тиша, яка буває вдалині від міського гуркоту тільки ранньої весни, коли немає навіть шереху листя на деревах. Тільки дзвінкий стрекіт, писк, цвірінчання й інші голоси птахів панували над світом, заповнювали простір.

— О, вже починає цвісти абрикос! — вигукнула Тетяна. — Як рано! Нині ж тільки середина квітня.

— Цього року й бузок до травня відцвіте.

Дівчата пішли тополиною алеєю, встеленою скинутими з віт сережками.

— Отож, спочатку про Гриця… Ї почала розповідати Тетяні про її знайомих Тамара Михайлівна.

***

Він не розумів, що з ним коїлося. В душі вже розквітала така сама весна, як в природі, — його бив дрож нетерпіння, він чекав повернення Тетяни додому, собі не зізнаючись в тому. А тут раптом — аварія. Смішними, а інколи й негожими здавалися тепер його переживання й приготування. Бо може, він наврочив ними оту біду? Грицько так і залишив не розпакованими новенький телевізор з екраном на рідких кристалах (чекав-чекав та й купив, бо коли ще буде те цифрове телебачення), DVD-відеоприставку, комплект однотипних освітлювальних приладів для вітальні, не кажучи вже про деякі предмети побутової техніки, блендер, наприклад, нову праску та інше. Купував, старався, проганяючи від себе соромливі думки, що хоче виглядати перед Тетяною сучаснішим, привабливішим, більш тонким і з потягом до всього нового. Хіба ті недоладні його намагання не були гідними її вчинку, її безстрашності піти на операцію? А що ще він міг протиставити тій дерзновенності, тому мужньому рішенню, що міг поставити поряд? Чим віддячити дівчині за самозречене ставлення до нього, чим відшкодувати втрати й збитки, нанесені операцією її здоров’ю?

Грицько був скорений таким ставленням до нього, тим, що для когось він так багато значить. Бо з ним раніше нічого подібного не було. Ніколи не відчував він, нехай про те сказала пащекувата Дарка, щоб хтось йому віддавав переваги. Дарці він повірив одразу й пройнявся почутими словами.

А тепер сталася аварія. І що? Невже всі Тетянині намагання виглядати вродливішою пропали марно? Кажуть, її поранено якраз в обличчя. Яке нещастя! Як же вона перенесе таку наругу долі? А як бути йому? Адже вона на нього сподівалася, напевне, сподівалася. Невже йому не стачить духу підставити їй своє плече? Вона ж постраждала заради нього. А з іншого боку… Раптом вона залишиться інвалідом, то невже оце йому судилося таке щастя? За що? Чого він мусить нівечити собі життя чиїмсь розпачливим вчинком, до якого він має дуже опосередкований стосунок?

• Предыдущая
• 23/76
• Следующая