Аферистка - Овсянникова Любовь Борисовна "dngrshv" - Страница 2
- Предыдущая
- 2/76
- Следующая
Відповідей вона не мала.
А мусила знайти їх, і терміново. Тому, як завжди робила в хвилини замішання, Люля примусила себе облишити безладні душевні метання, а натомість зупинитися й гарненько зібратися на думці. Вона так і зробила, вгледівши оцей стенд. Витріщившись тепер на дегенеративні пики злочинців, ще раз прокрутила в пам’яті недавні події, переживаючи їх заново, виважуючись на наступний крок: кудись податися.
***
Ніби збоку, побачила вона події цього вечора і себе. Побачила, як вона втікала з шаленим биттям серця, тінню ковзала в метрополітенівському тлумі й зловтішно посміхалася від задоволення, перебуваючи в тому швидкоминучому настрої, коли маєш кайф, що насипав ворогові солі під хвіст і уявляєш, як йому з того зле. Нехай, непотріб, узнає, як безрадісно буває на світі жити!
Самраз насувалася глупа ніч і в сітях денного тралення тягла за собою сповнену весняними чеканнями прохолоду, струшувала краплини несміливого тепла й повівала вельми вчорашніми, зимними вітрами. Втікачка ледве тепер спам’яталася й пошкодувала, що так розпачливо тремтіла й тряслась, покидаючи проти ночі свій затишок, од чого її мало правець не вхопив, і ось маєте — схибила й не прихопила бодай-якої вдяганки, запасу білизни, косметики, інших речей з «набору істинної леді». Чи то й на краще? — подумалося мимохіть. Може, нею взялася опікуватися милостива пані планида і треба до неї прислухатися, заткнувшись?
Гаразд, далі побачимо. Дяка Богу, що вона-таки зробила половину справи — одважилася на перший крок до порятунку.
А діло було так. Майже зненацька отримавши незаперечні докази і остаточно переконавшись в таємних — кривавих! — намірах свого милого, почала імпровізувати, на ходу вносячи останні корективи в попередньо продуманий план свого врятування. Вдавши, що готується спати, розшнурувалася вповні: змила макіяж, розібрала зачіску, склала до шафи вбрання, заховала нові туфлі на високому підборі — все, як завжди. А тут і він зі своєю простудою затіяв лікуватися. Атож, не приведи Господи злягти з температурою в дорозі, коли вже й квитки куплено, й у Москві все приготовано, й ситуацію до того, щоб після вбивства Люлі кінці сховати, створено. Все завбачив, людожер, не врахував тільки весняних протягів і авітамінозу. Люля, перебуваючи під натиском підозр, ще тоді нашорошила вушка, коли тільки він вперше чхнув, розім’яла прямо в упаковці таблетки снодійного й тримала під рукою, чатуючи на сприятливу нагоду. А тут бачить — він склянку окропу бере, заварює чай, засипає туди колдрекс, збирається пити.
— Ти б шкалик коньячку перед чаєм дербализнув для ліпшого зігріву та горло б обв’язав, — розбираючи постіль, тринькнула вона й з байдужістю позіхнула.
Дидик останнім часом страшенно люб’язним став, це, до речі зазначити, її й насторожило найбільше.
— Дякую, люба, слушно зауважуєш, але, певно, краще меду ложечку додати, — посміхнувся злодійськи і вийшов у кухню до бару.
Спрацювало! Не інакше, як сама доля їй спасіння посилає, розраховуючи, що не з дуркою зв’язалась. А з цією дамочкою треба рахуватися, бо в іншому разі вона й відвернутися може, розчарувавшись в підопічній.
— Ну, меду візьми, краще спатимеш, — недбало проказала Люля, хутко висипаючи в склянку заготовлене снодійне.
І скоро по тому вона (як не лише за паспортом, а чистісінько справжня тобі Улита) з незвично блідим лицем, облізлими очима й у зім’ятій допотопній джуді, накинутій на бачений кращі часи спортивний костюм, у стоптаних шльопанцях лупилася довкруж на всі триста шістдесят градусів, помножених на чотири. Чому на чотири? Ха! Бо мала сканувати простір у всіх його трьохвимірах, та ще й час контролювати — в одномувимірі, перебігаючи думками від вчорашніх намірів до завтрашніх реалій.
Відмовившись від спокуси скористатися таксі, неквапом спустилася на станцію метро «Майдан незалежності», перейшла на станцію «Хрещатик» і автоматично повернула до платформи, з якої можна дістатися на «Вокзальну». Підхоплена людським виром, ледве увалилася до вагону — час вечірній, пасажирів море.
Ото вже що рідко з нею буває — це спогади. А тут насіли, мов комарі, й почали крівцю пити. Чомусь згадалося, як давно в дитинстві, коли в неї ще були татко й мама, вона не вміла вимовляти своє ім’я і замість Уля говорила Люля. Звідтоді Улита, чи по-домашньому Уля, на все життя залишилась Люлею. З шармом і не утерто, — думала вона. Не якась там смертельно вовча Ляля чи анекдотична Льоля, не примітивна Люся чи двозначна Гуля. А саме Люля — тепло, без претензій чи мавпячості.
Долоню муляла ручка вишуканого шкіряного «дипломата». З ним незручно було протискуватись у натовпі, його облямовані металом кути чіплялися об чужу одіж, не кажучи вже про те, що він був заважкий і жовтим на колір, що робило його до дідька помітним. Ще й кидався в очі невідповідністю до її зовнішнього вигляду. Це не просто небажано, непокоїлася Люля, а вкрай небезпечно. Що робити? Найперше заспокоїтися. Хто знає, що в тебе там, у «дипломаті», лежить? Дидик знає! Але я саме від нього й утікаю, і у великій мірі саме через оцей «дипломат». То хіба вже я така ні на що негаразда, що вляпаюсь на перших же кроках?
Люля набрала незалежного й байдужого вигляду, однією рукою ліниво повисла на верхньому поручні й уп’ялася незряче за вікно вагона. Знову поринула в спогади, тепер уже про недавні події, про те, що її найбільше бентежило.
Отож, з декількох незначних дрібничок у поведінці Дидика — з промельку в очах, який миттєво оголював його доти укриті мотиви, зі скрадливих поглядів у її бік — Люля давненько запідозрила, радше звіряче відчула, що він замислив і до чого почав стреміти. Через те на всяк випадок устигла обмізкувати приблизний контрплан, враховуючи можливі відхилення від нього й небажані ускладнення в конкретних обставинах. Та, бач, далебі, — домашня думка в дорогу не годиться. За її попередніми намірами щезнути безвісно передбачалося в Москві, де в неї є друзі й можливості. Але цього вечора здалося, що вона туди не доїде, що Давид прагне прискорити події, аби розв’язатися з нею ще до того. Мусила випередити його, убезпечитися, але й з подвійним ефектом — сама з носом не залишитися і його в дурні пошити. Знайшовся тут Ї вершитель життя, розпорядник її долі! А ще й сама доля, очевидно, розгнівана, що Дидик нею погейкує, підсуєтилася — допомогла з тим чаєм.
Чортове колесо думок підкидало дівчині то слушну ідею, то дурницю, а то взагалі йшло в розніс. От навіщо було брати з собою обидва квитки до Москви? Для чого вони їй? А нехай злодюга Дидик думає, що у неї є спільник! Може, це хоч трохи стримає йому кортіж одразу перегризти їй горлянку. Гаразд. А чого оце пертися на вокзал, де він якраз і почне її шукати? Ще, давай, і до Москви подайся, хай він уже зовсім не вагається, де ти є й що у тебе шифер завернуло. Відчепись! — гаркнула Люля власному панікерству.
Вона різко мотнула головою, струшуючи густе волосся так, щоби воно якомога краще закрило обличчя, й хоробро вийшла з метро. На поверхні її зустрів той самий недобитий сонцем свіжачок, що, мов полоз, вився протягом межи будівлями, ті самі насмішкуваті зорі, навічно вмонтовані в чорну безодню, і така сама, як була під землею, вокзальна тиснява.
От і добре, що вона має первісний вигляд. І нащо ото придумано малюватися, мов у папуасів? Все аби доп’ястися примарної індивідуальності, вихизуватися чим-небудь поміж іншими. Але — треба ж таке! — природа вперто й послідовно зводить ті викрутаси нанівець, підсуваючи всіляким параноїкам нову моду. За її диктатом вони знову робляться однаковими, мов з інкубатора. Сказано, тлум геніїв — це все одно тлум. Облиште, мізерні небораки, сіпатися й бунтувати. живіть, як Бог дав.
Як Бог дав? Атож! Отож і вона мусить тепер так жити. Мусить бути, як усі. Зрештою, то і є найнадійніша схованка. Слушна думка! — зраділа вона. Тепер би ще дистанціюватися од маршрутів, якими бродить хижий Дидик, та й злитися — ха-ха! — з народом.
Так, стосовно зовнішності стратегію знайдено й себе на неї психологічно налаштовано, відтепер — ніякої косметики, хіба що помада та парфуми. А ось сьогодні для повного антуражу їй не вистачає величезної клітчатої сумки, з якими тут товчуться через одного. Ну, нехай не величезної, а такої, щоби сховати в ній жовтого «дипломата».
- Предыдущая
- 2/76
- Следующая