Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 4
- Предыдущая
- 4/113
- Следующая
Його розбуркав чужий голос. Із напівмороку (біля Мірте ночі не бувають темними) виплив другий човен, і молодий сварливий голос окликнув бакенника:
– Гей! Ти б ще над ранок виїхав!
– Припізнився, буває…
– Буває… От сяде хтось на мілину, тоді тебе й підвісять за оце саме «буває»… Хто це в тебе?
Розвіяр заслонив обличчя ліктем – занадто яскравим здалося світло розпаленого ліхтаря.
– На бакені сидів. Я вже думав, потопельник.
– «На бакені»… навіщо підібрав його, тебе питаю? Мало клопотів? Мало тобі другого попередження?
– Ну помирав же, тобто на бакені… Зовсім ще хлопчисько.
Власник молодого сварливого голосу підігнав свій човен ближче.
– Гей, відповідай-но, хто такий!
– Розвіяр.
– Звідки взявся?
– За борт… упав.
– З якого корабля, ану, не брехати!
– З «Крилами».
– «Крилама» проходила сьогодні, – сварливий хмикнув. – Юнга?
– Ні.
– Щось мені не подобається цей один, – пробурмотів сварливий чоловік. – Ану… поглянь-бо на мене, шмарклю!
Розвіяр підняв голову. Сварливий чоловік дивився на нього з півтемряви, високо піднявши ліхтар.
– Старий, – сказав зміненим голосом. – Ану, поглянь на нього, тобі там ближче. Здається мені, що в нього гексава мармиза.
Бакенник, який підібрав Розвіяра, посвітив йому в обличчя ліхтарем. Розвіяр зажмурився.
Тихенько плескалася хвиля, торкаючи лопаті гребних коліс.
– Що? – сказав бакенник зміненим голосом. – Викинули з корабля, так?
Розвіяр знову почав дрижати. Сварливий лайнувся довго й незрозуміло.
– Не люблять вони, – пробурмотів бакенник. – Так. У них із цим… суворо.
Сварливий знову вибухнув лайкою. Обклав Розвіяра, тоді перекинувся на Золотих і далі лаявся без упину – монотонно. Очі його, звернені до сяйливого міста, блищали, мов у щура в барабані.
– А робити ж що? – спитав бакенник у простір. – Я й сам… У самого тимчасове право на проживання, два попередження, а з третім проженуть мене у три вирви… Що з тобою робити, хлопче? Куди дівати? У місто не можна… Та й тут теж негодяще місце для гекса, ох, Шуу тебе роздери…
Він закрутив головою, мов сподіваючись, що з хвиль підніметься раптом підходяще місце для Розвіяра.
– Викинь його, – сказав сварливий.
– Так, цей…
– Або відвези до маяка.
Бакенник похлинувся:
– Та він же несповна розуму! Хто його зна, що… Ганятися почне, або вб\'є, і нічого йому за це не буде… Як тоді, коли він рибалку зарізав…
– Ну тоді викинь.
– Я ж не Золотий – людину в море викидати, – тихо сказав бакенник.
– Ну вези.
– Далеко, це ж пацюків ганяти, а вони й так заморені.
– Ну викинь, чого ти мені голову морочиш? Раніше треба було думати, перш ніж гексаня підбирати, старий дурню, утробина відрижка…
І знову ринув одноманітний потік лайки.
* * *
Одинока скеля здіймалась над водою камінним островом. Човен Розвіярового рятівника підійшов до нього вдосвіта, коли небо сіріло, гублячи зорі. Поблизу було чути, як тріщить і виє полум\'я в прозорій чаші маяка.
– Ну от, – сказав бакенник. – Доля в тебе, хлопче, звісно… ех. Знав я одного гекса… Справжнісінький звір, звісно, але мені добряче допоміг… Ти йди. Мені повертатися треба.
Розвіяр переліз із корми на камінь. Бакенник ударив жердиною по борту:
– Ну! Пішли, хороші, давай!
Закрутилось колесо. Заляскали лопаті. Розвіяр постояв, дивлячись услід човну; острівець був крихітний, полум\'я маяка стогнало, здавалося, над самою головою.
У камінні бігали стоноги, здоровезні, можливо, їстівні. Розвіяр посидів на камені, відпочиваючи. Він дуже втомився й ослабнув. Мимо, зовсім близько, пройшов пишно оздоблений корабель на світлих вітрилах – скоро він буде в Мірте… Якщо не затримають на митниці…
Розвіяр здогадався, що на нього дивляться. Повернув голову. На скелі позаду нього стояв напівголий старий у драній шкіряній спідниці. Тіло його, висохле й жилаве, у світлі маяка здавалося червоним, борода й сиве волосся стирчало навсібіч, ніби вінчик, а ніс, що виступав далеко вперед, був темно-лілового кольору.
Пришелепуватий голий старигань. Убив якогось рибалку, і вбивство зійшло йому з рук. Що казати про Розвіяра, якого вже одного разу на смерть присуджено?
Він сидів на камені й дивився на старого знизу вгору. Навіть не підвівся назустріч – не було сил.
Старий махнув рукою, владно наказуючи забиратися. Його ніс налився кров\'ю, ставши майже чорним. Розвіяр сповз із уступу, позадкував у воду, намацуючи ступнями слизьке каміння. Далі зсуватися не було куди.
– Розумні вони, – зі злістю сказав старий. – Виродки!
Він розвернувся і попростував угору по камінню. Потилиця в нього була гола – здавалось, лисина ненароком сповзла зі звичного місця, як сповзають незручні капелюхи.
Біля самої підошви маяка старий обернувся. Скинув на Розвіяра шаленим оком, сперся руками в боки, усім виглядом показуючи обурення:
– Ну що? Чого тобі?
– Дайте… попити, – прошепотів Розвіяр. – Будь ласка.
* * *
Маяк був кістяний. Чи то голка велетенського морського їжака, чи то прямий бивень, а може, зуб. Високий, ізсередини порожній. Дерев\'яна драбина, влаштована в порожнині, вела нагору – до бака, заповненого оливою, до ґнотиків і гвинтів, до запального отвору.
Старий називав себе Маяк. Чи то забув своє справжнє ім\'я, чи то відмовився від нього через непотрібність. Він мешкав тут багато років сам-один, годувався рибою та птицею – на те й друге в нього стояли хитрі пастки. Водорості, якими поросла підводна частина острова, старий їв з особливим апетитом. Пив дощову воду. Тільки олію для маяка – жирну, густу, надзвичайно займисту – привозили з Мірте.
За оселю правила порожня мушля величезного молюска, закинута на острів давно забутим штормом. Мушля стояла, мов розгорнута книга оправою нагору. її темні стулки, порослі мохом і засипані попелом, правили за дахові схили. Усередині було темнувато, але старий не потребував світла. Над його головою цілі ночі горів маяк.
Розвіяр напився води, яку старий плеснув йому в залізний кухлик, з\'їв білу, з м\'якими кістками рибу, варену, давно охолоду. Після цього ліг і заснув, і проспав, певно, майже добу. Коли він розклепив повіки, знову був світанок, старий бродив у камінні біля берега, витягаючи з води гірлянди водоростей, нюхав їх, неуважно надкушував – і продовжував вибирати далі. На спині в нього можна було злічити кожен хребець. Драна шкіряна спідниця лопотіла на вітрі. Морська гладінь здавалася рожевою, а далі, над обрієм, височіло велике місто, пускаючи, мов зорі, один вогник по одному.
– Задмухати свічку, – пробурмотів старий собі під носа, але Розвіяр почув. Акуратно склавши на мокрому камені добуті водорості, старий піднявся до маяка, крекчучи, пробрався в низькі двері і зник. Минула хвилина, друга, потім високе полум\'я маяка засичало. Дощем посипались іскри, Розвіяр перелякався – але майже всі вони гасли, не долетівши до землі, і на голову некликаному гостеві впала тільки пригорща попелу.
Погаснув і маяк. Це було мов захід сонця, що минув за одну мить. Світ навколо змінився так раптово, що Розвіяру довелося сісти на камінь, щоб ухилитися від запаморочення.
Розсунувся обрій. Відкрились кораблі на рейді та інші, що підходили з відкритого моря. Зникли гострі тіні, світ зробився м\'яким, як вода, а Мірте на видноколі наче виріс, майнув ще вище й у ранковім світлі здався добрим.
З низьких дверей у підошві маяка вибрався старий.
– Цур на маяк не сцяти, – сказав урочисто, дивлячись мимо Розвіяра. – Он море є, туди й мочися!
* * *
Вони майже не розмовляли. Маяка неначе не цікавило, звідки узявся Розвіяр і що збирається робити далі. Щовечора старий піднімався по сходах, щоб запалити маяк, і щоранку гасив його, втягаючи гніт за допомогою особливого механізму. Розвіяр не міг зрозуміти, коли старий спить, – здавалось, він не лягав ніколи, усе вештався по камінню, витягав рибу, якось піймав м\'ясистого червоного восьминога і приготував на жаровні; ні дров, ні хмизу на острові не було, але старий нічого, крім водоростей, не їв сирим. Для готування він використовував ліхтарну олію, а посуду в нього було навдивовижу багато.
- Предыдущая
- 4/113
- Следующая
