Козак Мамарига - Автор неизвестен - Страница 13

• Предыдущая
• 13/16
• Следующая

— Торбочко, уберись!

Все й прибереться знову в торбу, як і не було.

Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є в цій землі король, а в короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під тим дубом лежить скарб незліченний.

І оголосив король: хто того дуба зрубає, коріння викорчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства відпише і дочку свою заміж оддасть. Та тільки хто не брався — ніхто не може того дуба зрубати.

Почув про те козак Мамарига й каже:

— Що ж, спробуємо зрубати!

Поїхав він до королівського палацу та й оповістився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король.

— Хто такий? — питає.

— Я, — каже, — козак Мамарига, можу тобі скарб з-під дуба дістати.

— Ну, — король каже, — як дуба зрубаєш і скарб дістанеш, то я тобі півкоролівства відпишу і дочку мою за тебе віддам. Та як не зробиш за ніч — твоя голова з пліч!

От настала ніч, козак Мамарига пішов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку:

— Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба, коріння викорчуй, скарб дістань!

Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига ліг собі і спочиває. Ще й півночі не пройшло, а вже дуб зрубаний, коріння викорчуване і скарб витягнений. А слуги знов у торбинці поховалися.

Королю не спиться, не терпиться. Встав удосвіта, вийшов на ґанок та так і оторопів: нема в дворі дуба — вже зрубаний, а там, де він стояв, — тільки яма глибока, і стоять край тої ями великі скрині ковані, а в них золото, самоцвіти — скарб незліченний.

Прокидається тут козак Мамарига, підходить до ґанку.

— Ось, — каже, — давно вже все зроблено!

— Справді, зроблено, — каже король. — Бери тепер за себе мою дочку!

А королівна вередує, не хоче:

— Чого це я маю за простого козака йти?

— Нічого не вдієш, — каже король, — треба йти.

Взялися тут весілля гуляти. Вже й відгуляли. Відписує король козакові Мамаризі півкоролівства. А козак Мамарига каже:

— Що мені півкоролівства?! У вас королівство мале, відпишіть мені все, а половини я не хочу!

— Не хочеш, то твоя воля, — каже король, — а тільки другої половини я не дам!

Виводить тоді козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жінку за руку.

— Бувайте здорові, — каже. — Коли не хочете відписувати усього королівства, так я поїду з жінкою в іншу землю.

Сідає на коня і жінку саджає.

— Як тебе нести? — питає кінь Гивер.

— Неси поверх дерева!

Поніс кінь Гивер, тільки курява звилася. Несе добу, несе другу, заніс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем — вже й землі ніде навколо не видно, скрізь тільки хвилі ходять. Коли ось — камінь серед моря. Спустилися вони на той камінь відпочити. Козак Мамарига здіймає з плеча торбу-волосянку.

— Торбочко-волосяночко, дай нам їсти й пити!

Тут стіл враз де не взявся: наїдки, напитки на столі, що королівна й в свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися.

— Торбочко-волосянко, уберись!

Все й прибралося вмить, не стало нічого. Полягали вони тоді на камені спати. Він заснув міцно, а вона тишком-нишком встала, торбинки обидві захопила та до коня Гивера. Тільки ногу в стремено поставила, а кінь одразу й питає:

— Куди тебе нести?

— Неси, — каже, — до мого батька!

І поніс її кінь, тільки й бачили!

Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться — нема ні коня, ні жінки, ні торбинки-волосянки, ані дротянки. Тільки чоботи лежать.

— Е, — каже він, — як чоботи тут, то ще козак Мамарига не згине!

Узув чоботи та й пішов поверх води. Ішов, ішов, аж дві доби, перейшов через море. Іде далі суходолом. Схотілося йому їсти. Бачить — стоїть кущ вишневий із ягодами. Козак Мамарига ягідку вирвав, кинув у рот — і враз виріс у нього на голові величезний ріг. Вирвав другу ягідку, кинув у рот — виріс другий ріг.

— Гай-гай, — каже він, — як же мені з такими рогами жити?!

Коли дивиться, — стоїть другий кущ, і на цьому теж ягід рясно.

— А що, — каже, — може, й ці покуштувати? Вже ж гірше не буде.

Вирвав з того куща ягідку, з'їв — і спав один ріг. Вирвав другу, з'їв — і другий ріг спав. Нарвав він тоді ягід із того й з того куща та й пішов у те королівство, де була його жінка.

Як став підходити, сяк-так перебрався, щоб не впізнали, й пішов до королівського ґанку. Гукає:

— По ягоди!

Королівна почула, посилає служницю:

— Піди, — каже, — подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвітуть, а десь, видно, вже поспіли.

Служниця вийшла, питає:

— Ми добрі ягоди та чи дорогі?

— Дорогі, та добрі.

— Почому?

— По срібному карбованцю ягідка! Служниця пішла, розповіла королівні. Королівна дала їй карбованців півсотні.

— На, — каже, — купи мені тих ягід. Козак Мамарига гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався. От бере королівна ягідку й кидає у рот та відразу й другу, теж в рот, — і раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула — та як закричить з переляку! Збіглися слуги, прибіг король, жахнувся.

— Що це таке? Що ти їла?

А вона плаче й про ягоди розповідає.

— Не може того бути, — каже король, — щоб від ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди?

Взяв та й вкинув і собі в рот ягоди. Тут зразу й в нього роги виросли! Злякався король, розгнівався, наказав швидше бігти та схопити того чоловіка, що ягоди продавав. Побігли солдати, шукали, шукали, нікого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королівні з такими рогами жити?!

Скликає король лікарів та знахарів, щоб оті роги зігнати. Поз'їжджалися лікарі та знахарі з усього королівства. Подивились, подивились, нічого не зроблять, не спадають роги! Посилає король гінців по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зігнати, тому усе своє королівство відпише, аби тільки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лікарі із чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали — нічого не вдіють…

Королівна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та буриться: «Нащо нам король із рогами? Не хочемо такого короля!»

От приходить козак Мамарига до короля.

— Добридень, — каже, — тестенько, може, я вам допоможу?

— Ой, зятенько, допоможи! — каже король. — Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися!

— Гаразд! — каже він і дає йому дві ягідки з того другого куща. Тільки проковтнув їх король — вмить роги спали. А королівна плаче, благає:

— Чоловіче мій любий, дай же й мені!

— Ні, — він каже, — тобі не дам. Де ти мого коня Гивера діла?

— Живий твій кінь, у стайні стоїть. Пожалій мене, дай ягідку!

— А торбинки, волосянка та дротянка, де?

— Цілі твої торбинки, в спальні на гвіздку висять. Порятуй мене!

— А не будеш більше мене кидати?

— Не буду до віку вічного!

Тут бере він ягідку і кидає їй у рот — враз один ріг спав. Вкинув другу — другий ріг спав. І стала королівна така, як і була.

— Ну, дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати!

Почали вони тут радіти, мед-вино пити. Відписав король козакові Мамаризі усе королівство, і живуть в тому королівстві всі багаті та щасливі: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить.

Був собі на світі бідний селянин, і мав він двох синів. Один парубок як парубок, а другий зроду на ноги слабий, ходити не може.

Якось у жнива пішли всі в поле, зостався слабий сам у хаті. Коли це приходить старець із білою бородою і просить чогось напитися.

— Рад би, дідуню, дати вам пити, — каже хлопець, — та не можу встати.

— Іди й принеси! — каже дід.

• Предыдущая
• 13/16
• Следующая