Перекотиполе - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 2
- Предыдущая
- 2/7
- Следующая
– Ну так, що знайдемо! – скажуть парубки і йдуть за Денисом. Той їх у хату уведе, і у комору, і на горище, і де є який закапелок – усюди, усім, усе покажеть і скрині повідчиня, і у них усе перериє. – Глядіть, – каже, – глядіть добре!
Що ж? Перериють, переберуть усе, а як нічого нема, так і нема. З тим і підуть у другий двір.
Тут вже не так, тут вже сміливіше усі обиськують і по хаті, і по двору. А Денис сам, не беручи з собою нікого, полізе на горище, і що то? Усе там перериє, що не знайде, чи льон, чи прядиво, чи коріння яке, усе перебере і по стріхам загляда, так хоч би нитку з покраденого знайшов.
Еге, та не усюди ж і так! У однім дворі, на горищі, на хаті, Денис знайшов пояс хороший, каламайковий і показав його хазяїну, що тут з ним ходив. «Так і є, козаче, се мій, ще батьківський пояс, я його віддав синові носити, а той положив у материну скриню. Так і є! Усе з скрині забрато; шукайте, зділайте милость, чи не знайдете ще чого!»
Тут вже Денис пошле парубків на хату ськати, а сам забира хазяйство, руки їм зв'язує, і старого, і малого – усіх шле до волості. Не знайшовши тут більш нічого, йдуть у другий двір. Там вп'ять через скільки дворів, вп'ять знайдуть де хустку, де очіпок або що таке; і усе знаходить Денис по горищам. Мабуть, пильніш усіх ськає, що ніхто, опріч його, не знайде. Де що знайдуть, то і там хазяйство до жодного забирають і пруть до волості, і вже повну холодну натирили і людей, і жінок, і дівчат, і малих дітей.
Почали їх випитувати, розпитувати з жодного допрос писати. З кожної сім'ї усяк ув одно говорить: «Знать не знаємо! Бачили усі, що я дома не був. Батько їх не діжде, щоб я коли на таке скверне діло пішов!» Так усі ув один голос кажуть, ніхто не признається, нічим і доказовати. «Що з того, що знайшли на гориші пояс чий або де плахту? Може, який бездільник порався, комору викрав та порозкидав вещі по другим дворам, щоб на нього пені хто не звів!» Так сказав Денис Лискотун, винімаючи з-за халяви люльку… та що за чудесна була! корінькова, з кришечкою і з мідним ланцюжком. «Глядіть, щоб кого напрасно не обвиноватили».
– Правда його, правда, – сказав голова, що, зібравши у жменю свою сіду бороду, сидів собі мовчки та придумував, що тут йому на світі робити. – Правда, – каже, – випустіть людей з холодної, вони невинуваті; може, і справді, що їм підкинуто. Що за розумний з чорта отсей Денис! Зараз і догадався. Адже я і сам додумався, і з стариками радився, так нікому така думка не спала на розум. Вже справді що голова росте, нехай собі здоров буде!
Погуляв деньків зо два по селу Денис, поверховодив на вулиці, не одній дівчині тасуна дав з любощів, не одній рукав порвав, держачи, щоб не втікала від нього; не одно-десять навчив парубків пісень співати московських, що сам поперенімав, ходячи по усіх усюдах; не одну пару розвів, що вже було зовсім хватилися битися; не один совіт дав голові, що робити з неплатящими общественного, або отаманові, загадуючи підводи на дороги; не одному хазяїну поміг пліт городити, скільки кіп хліба ціпом збити: на усі руки був наш Денис. Поробивши і погулявши так, вп'ять потяг він на заробітки на скільки там неділь з свого села. І що то жалковали за ним і хазяїни, і усі, а що вже дівчата – так міри нема!
– Чи тобі, Трохиме, талану нема, чи хто тебе зна! – так казала стара Венгериха, удова, своєму синові, що ходив на заробітки аж у город і аж два тижні там проробив, та тільки що там прохарчився, а додому нічого і не приніс; так отсе-то мати, журячись, так йому казала: «Усі, усі так заробляють і усе дбають на господарство та знай багатіють, а ти ось ніяк не роздобудешся ні на що, щоб почати господарювати, як і люди. Що було дечого небагато після батька, те потратила, женючи тебе; думала, опісля заробимо, невістка поможе. Невістка ж ніч і день робить, а я звалилася собі на лихо; треба вам, замість помочі від мене, треба на мене робити. Тут пішли діти; хлопчикові вже шостий годок, попав у ревізію, треба за нього зносити; дівчаток двоє, робити ще не їм, а їсти просять, треба годувати. Та усе ж то дай, усе дай! А в тебе, синочку, одні руки – не надаси. Та я ж кажу, мабуть, і талану нема. Люди ходять на заробітки або хоч і тут, та усе заробляють, усе дбають; а ти, хоч і тут поробиш що, хоч де і проходиш, а усе тільки на прокормленіє наше, а щоб по господарству придбати, так і не кажи. Коли б спромігся хоч яку-небудь патику добув би, то усе б лучче було, пішла б друга робота, другий і заробіток був би.
– Що ж, мамо, робити? – каже Трохим. – Я й сам бачу, що нема щастя ні у чім. Роблю, мамо, до кровавого поту і вже снаги не стає. Хазяйство, дивлячись на мене, що я собі такий млілий та сухий, не дуже у роботу приньмають. Де тобі, кажуть, против здорового зробити? Та й дають меншу ціну против других. Робиш щиро, не лінуєшся, і таки, нічого таїти, часом зробиш і більш, і лучче, чим здоровий, а все від хазяїна однаковісінька честь: не здужаєш, каже, робити. А як плата невелика, – так і не стає ні на віщо, тільки пропитуємося, а додому і не кажи, щоб що принести. Якби не жінка робила, то б досі ходили б ви і босі, і голі, і зимою б померзли.
– Треба ж, синку, що-небудь гадати, – казала мати. – Подивись на людей та порадься з ними, куди б то піти тобі, де б то лучче заробляти. Попитався б ти у Лискотуна: той чого вже не зна? усе зна. Та й світу таки набачився. А заробля ж то по скільки! Вже нащо його мати: бідніша мене була, тепер же піди з нею, одягна як міщанка. Або і він: як вирядиться у празник та вийде на вулицю, так куди і писар наш! А грошей і усякого добра мало він приносить? Спитайся, синку, його: нехай би нараяв, куди б тобі піти; або б укупі з ним пішов!
– Питався його, мамо, просив, щоб узяв мене з собою: будемо, кажу, укупі робити; як ти, так і я, не відстану від тебе.
– Що ж він тобі?
– Але! Як се почув, як витріщився на мене, а очі так і засяли, а сам став, як кармазин. Дивився, дивився довго на мене, а далі насилу спромігся сказати: «Як заробляти? Роби, – каже, – як і я, то й розживешся. Товариства мені не треба, шукай іншого». І пішов швидко від мене. Та після сього тільки що хочу його об чім зачепити, то він так і відходить від мене. А коли ж укупі де будемо, то він мені усе у вічі приглядається, усе приглядається; я щоб до нього, то він зараз від мене. Нехай він собі тямиться! Він багатий, так і гордий против мене, бідного. Не хочу його чіпляти, буду сам по собі. А що, мамо, думаю, ще іти у губернію, чи не буде там щастя?
– Ох, синочку ж, мій голубчику, чи близенький же світ? Аж півтораста верстов. На кого ж ти нас покинеш? Та як і сам таку даль пійдеш? Се мов на кінці світу!
– Вже ж, мамо, що робити? Уостаннє піду: не буде там щастя, не піду вже нікуди. Як буде, так і буде. Під лежачий камінь і вода не біжить.
Журилася мати, плакала кріпко жінка, а нічого робити – проводила свого Трохима аж у губернію. Чути було, що там збирається ярмарок о пречистій, і бува превеличенний, і усякого купця із усяких місць наїжджає, і усякого товару навозять, і чути, що є людям заробіток чималий, як кому щастя випаде.
Дійшов наш Трохим І до губернії. Допитався, де становиться ярмарок. Народу, народу! І протовпиться не можна! Пробирається і він меж людьми, і сам не зна, куди і для чого. Дума, чи не знайде такого місця, де сидять його братчики, що шукають роботи; аж ось хтось його сіп за руку і каже:
– Земляк! што, работи іскаєш, што лі?
Трохим зирнув, аж то купець, та такий вже купець, що й бороду голить, і по-панському ходить. Він йому швидше шапку зняв, поклонився і каже:
– Ськаємо, господа купець, чи не пошле бог доброго хазяїна.
– Чесний лі ти чалавєк, не бездєльник? Не лінивий?
– Зроду не зробив ніякого худа, в мене і думки такої нема. А робити будемо, як самі побачите.
– Ступай же за мною.
От і привів його до своєї кватері; а там усе повозки стоять, понакладовані ящики, коробки, і усе з товаром, і усе позапаковувані. Хазяїн і приказує: «Смотри ж, как прийдуть звожчики з лошадями, так пускай запрягають і везуть до моєй лавки. Вони вже знають, де вона. Ти будь при них і з ними перестановите усе ящики у лавку, і не атхадіть від товару. Вота і товариш твій».
- Предыдущая
- 2/7
- Следующая
