Маруся - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 17

• Предыдущая
• 17/24
• Следующая

– Бери, – каже, – скільки хоч, усі озьми, усю худобу озьми, усього рішусь, у старці піду, тільки вилічи моє дитя; вона в мене однісінька… Без неї нащо й мені жити? Не буде мені ніякої радості… хто мене догляне… хто… – та так і голосить.

Дарма, що німець, та й він заплакав, і хоч би тобі копієчку узяв. У останній раз як був, і вп'ять чого-то не робив, а далі сказав:

– Нічого не можна зробити! – 3 тим і поїхав. Моливсь Наум, моливсь… і що то вже плакав! Так і підпливе сльозами. Далі вийшов із кімнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свічечка, догоряє, перехрестивсь і на думці каже собі:

– Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грішних, і навчи, що нам робити і як тебе слухати? – Та з сим словом і пішов.

Йде і за сльозами світу не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дівка, у три дні як занедужала, а вже й на божій дорозі.

Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь кріплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Maрусі:

– Доню, запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров'я?

– Я сього хотіла прохати… та боялась вас потурбувати… І вже здоров'я!… Хіба спасення душі… коли б тільки швидше… – ледве промовила сеє Маруся.

Кинулася Настя хату прибрати і сіни упорати, а Наум засвітив свічечку і ладаном покурив; аж ось і батюшка прийшов.

Поки Маруся сповідалася, Наум із Настею і хто іде був у них із сусідів вийшли у сіни. От Настя і каже мужикові:

– Нащо ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсім вмира, коли привели панотця?

– Що ж, стара, будемо робити? – здохнувши тяжко, сказав Наум. – А яково ж би нам було, якби вона вмерла без покаянія?

– Та що бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Ще тільки сьогодні четвертий день, як гаразд і занедужала…

– Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш її вмру, дарма, що вона вже на ладан дише.

Сказав Наум та й відійшов, гірко заплакавши, і каже собі тихенько: «І коли б то господь послав мені сюю милость! Воля твоя, господи!»

Тут панотець кликнув, щоб усі йшли у хату, буде її причащати. Наум, тільки сам живий та теплий, ще здужав підвести її до святого причастя… Маруся прийняла тайни Христові, як янгол божий; потім лягла, перехрестилась, підвела очиці угору і веселенько проговорила:

– Коли мені… така радість тут… після святого причастя… що ж то буде у царстві небеснім? Прийми і мене, господи, у царство твоє святе! – Панотець, посидівши і поговоривши дечого з письма, пішов додому.

Трошки погодя, чують, що кашель в Марусі ніби перестав і вже вона хоч і не стогне і буцімто спить, так у горлі стало дуже хрипіти, а у грудях аж клекотить…

От Настя і каже до старого:

– Та, єй-богу, вона не вмре; бач, їй полегшало.

– Мовчи та молись богу! – сказав їй Наум, а сам аж труситься. – Тепер, – каже, – янголи святії літають над нею. Страшний час тогді настає, як праведна душа кон-читься. Нам, грішним, треба тільки молитись богу!

– Господи милостивий! Ти сам боїшся та й мене лякаєш.

Так казала Настя, не бачачи своєї біди, а Наум знав добре усе і знав, що до чого і після чого що йде, та й каже:

– Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо!

Далі засвітив страшну свічку, поставив перед образами, а сам пішов у кімнату… і що то вже моливсь богу! Куди-то не обіщавсь іти на богомолля! Скільки худоби Роздати на церкви, старцям…

Як ось Маруся таки дуженько промовила:

– Таточку!… Матінко!… а підійдіть до мене.

От вони н підійшли. Наум бачить, що Маруся зовсім змінилась на лиці: стала собі рум'яненька, як зоренька перед сход сонця; очиці як ясочки грають; веселенька, і від неї неначе сяє. Він знав, до чого се приходиться, здригнув увесь, скріпив серце, а сльози знай глита та думкою тільки так помоливсь: «Час прийшов… господи, не остав мене!…»

Маруся їм і каже:

– Батеньку, матінко, мої ріднесенькі! Простіте мене, грішную!… Попрощаймося на сім світі… поки бог зведе нас докупи у своїм царстві.

Тут стала їм руки ціловати; а вони так і розливаються, плачуть і її цілують. От вона їм і каже вп'ять, та так веселенько й усе усміхаючись:

– Спасибі вам, мої ріднесенькі, що ви мене любили!., і кохали мене… Простіть мене, може, коли вас не послухала… або сердила… Мені бог гріхи простив… простіть і ви!… Не вбивайтесь дуже за мною, бо се гріх… та пом'яніть мою грішну душу… не жалуйте худоби: усе земля і пил… Годі ж, годі, не плачте ж… Бачите, яка я весела… там мені буде прехороше!… Коли-небудь треба і вмерти… Ми недовго будемо різно: там год – як часиночка… Бачите, я не жалкую за вами… бо скоро побачимось… Васи… ох! Василечка мого як побачите, скажіть, щоб не вбивавсь… скоро побачимось… Я його дуже, дуже любила!… Горішки мої положіть мені у руку, як помру; а платок… верніте йому… А де ви? Я щось вас не бачу… Таточку! Читай мені… голосно молитви… а ти, матіночко… хрести мене… По-бла-го-словіть же… мене…

Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним і слова сказати; а він що скаже слово, та й заллється сльозами, переплаче та вп'ять чита. Настя чи перехрестила двічі та й знемогла і тут же впала. Сусіда подала Марусі у руки свічку і вже насилу руку розправила, бо вже стала застивати… От вже і гласу її не стало чути… Наум нахиливсь та над ухом їй голосно чита: «Вірую во єдиного бога» та «богородицю»… а се вона – зирк очима та й сказала голосно: «Чи ви чуєте?., Що се таке?» Наум впав навколішки і каже:

– Молітеся усі! Янголи прилетіли по її душу!

Далі Маруся ще спитала:

– Чи ви бачите? – Та й замовкла… здохнула важко… тільки й промовила:

– Мати божа!., прийми… – і успокоїлась навіки!

Наум скочив, сплеснув руками, підняв очі вгору і стояв так довгенько. Далі пав перед образами навколішки і моливсь: «Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цілий вік ти мене миловав, а на старості, як мені треба було у землю лягати, послав ти мені таке горенько!… Укріпи мене, господи! щоб я не согрішив перед тобою!»

Кинувся до Марусі; припав до неї, виціловав їй руки, щоки, шию, лоб і усе приговорює:

– Прощай, моя донечко, утіха, радість моя! Зав'яла ти, як садовий цвіточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об дитині жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?… Тепер ти у новім світі, меж янголами святими; знаєш, як мені тяжко, як мені гірко без тебе: молись, щоб і мене бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радості більш! Складаю твої рученьки, що мене годували, опатруваліг, обнімали…

Він би й довго коло неї вбивався, так тут сусіда підійшла та й каже:

– Пусти, дядьку, вже ти її не піднімеш; а ось прийшлії дівчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.

Наум став над Настею, вп'ять гірко заплакав та й каже:

– Уставай, мати! Дружечки прийшли, нехай убирають до вінця нашу молоду… а я піду лагодити весілля!…

Пришедши він до панотця, не зміг і слова сказати, а тільки що плаче, так що й господи! Піп зараз догадавсь, та й каже:

– Царство небесне їй! Праведная душа була, упокой її господи со святими!

А помолившись, і став розважати Наума, поки позіходилися дяки; далі пішли у церкву, піп став служити панахиду, а по душі звелів дзвонити на непорочні, як по старому і по почотному чоловікові; та й послав сукно і став-ник і звелів йти читати псалтирі.

Увішедши Наум у церкву, так і пав перед образами та й моливсь, що таки за впокой душі свого дитяти, а то таки знай узивав:

– Господи милосердний! Дай мені розум, щоб я, при такій тяжкій біді, не прогнівив би тебе не тільки словом, та ні же думкою!

Як же заспівали «вічную пам'ять», так і сам почувся, Що йому якось-то стало легше на душі, і хоч і жаль йому дочки, що то вже і казати, кріпко жаль! та зараз і подума: «Воля божа! Вона теперечки у царстві; а за такеє горе, що ми тепер терпимо, бог і нас сподобить з нею бути!»

• Предыдущая
• 17/24
• Следующая