Конотопська відьма - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/19
• Следующая

– Бичок! До скотини! Гм! – ворчав собі під ніс пан Микита, уходячи у хату, та й звелів засвітити світло, бо у хаті було поночі.

Унесла Пазька світло… дивиться пан Забрьоха, що на столі недоїдені вареники, і дві ложки, і дві тарілки, і но-сатка, вже порожня, а дулівки катма!… Поморщивсь, закопилив губу, та поворчавши: «Бичок… до скотини!», та й пішов у світлицю, погасив світло, та й бебехнув на ліжко, та подумавши: «Кат їх бери! в мене є тепер хорунжівна!…», та й захріп на всю хату.

Смутна й невесела, прокинувшись, сиділа на ліжку панна хорунжівна, Олена Иосиповна, у своїй хаті, у Безверхому хуторі, що на Сухій Балці. Сидить, позіха, очиці про-тира і сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що їй таке снилось і від чого їй так тяжко та нудно.

Аж ось де не узялась конотопська відьма, Явдоха Зубиха. Увішедши у хату, й каже:

– Добридень тобі, панночка! Чого ти така смутна та невесела?

– Ох, бабусю! Тепер я усе згадала!… Що се ти зо мною наробила?… – Так, охаючи, казала панна хорунжівна.

– Але! Мовчи та диш! – каже Явдоха. – На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. – Та сеє кажучи, і почепила їй на шию капшучок, а в тім капшучці жаб'яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кісточка, та Микитино-го сліду трохи. Тільки що се їй почепила, так панна Олена і повеселішала, як з води вийшла. Очиці так і палають, щоки зачервоніли, а сама і на ліжку не всидить, кинулась до Зубихи, та аж плаче, та просить:

– Тітусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тільки віддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд і не знаю, як його зовуть. Віддай, віддай швидше мене за нього.

– Адже він тебе сватав, та ти йому піднесла печеного гарбуза?

– Та то я була дурна та божевільна… не розгляділа його добре, не розпиталася людей, не послухала братика… Тепер мені світ не мил без нього!…

– Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденка?

– Та то я була дурна та божевільна! Від учорашнього дня і цур йому, і пек йому від мене; і не споминай про нього. Одно в мене на думці, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб він мене взяв. – Та сеє кажучи, беркиць з ліжка до ніг Зубишиних та й лежить, і плаче, і просить: – Зроби, тітусю, щоб він мене узяв, я тебе три годи буду рідною матір'ю звати, буду тебе і поважати, і шановати. Коли ж він від мене відцурається, піду світ за очима, сама собі смерть заподію…

– Та годі ж, годі, угамуйся! – казала їй Явдоха і підняла її з долу та й посадила на лавці. – Ось увійде твій братик, ти йому, не соромлячись, усе розкажи; нехай іде мерщій у Конотоп до пана Забрьохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде ж і братик йде до тебе, а я піду в Конотоп та з Забрьохою зроблю, що треба; не журись та ділом поспішай. – Та, сеє кажучи, і пішла з хати, а панна хорунжівна їй услід кричить: – І хустку, і весільну шишку тобі дам…

Аж ось і ввійшов до неї у хату братик її, пан хорун-женко, на личку вже веселенький, неначе і не був недуж, так добре помогло йому від завару соняшниць.

– Що, братику, чи ти здоров? – питала його сестриця, панна хорунжівна.

– Тільки перед світом спочив після завару соняшниць та й заснув на всі заставки. Та тепер і нічого, – так казав пан хорунженко.

– Ну, братику! Не журися: скоро вже тобі буде воля іти у ченці, – стала казати панна Олена, посупивши очиці у землю. – Я вже… вибрала… собі жениха… – сказала Олена та й засоромилась і почервоніла як рак.

– А кого?

– Пана сотника конотопського Забрьоху.

– Що печеним гарбузом попоштувала?

– Еге!

– Адже ти, бачиться, щось пильненько прилипала до пана Халявського?

– Цур йому! І не згадуй про нього. А зділай милость, поїдь до нього у Конотоп та й скажи і попроси, щоб сьогодні або хоч завтра нехай присила людей за рушниками, а у неділю і весілля.

– Та що се тобі так ніколи припало? – питав її пан хорунженко, а самого аж за живіт узяло, що вже і йому недовго бришкати у миру. – Ще б, може, хоч трохи огляділась, а то шити-білити, завтра Великдень!

– Умру, коли через тиждень не піду за пана сотника! Я його сьогодні бачила уві сні: що за хороший! як намальований, а багатий! так і міри нема: так і пересипа з кишені у кишеню і гроші усякі, і срібні, і золоті, і жемчуг, і усяке дороге каміння… Зділай милость, братику, соколику, лебедику! Поспішай якомога. Привези і його з собою, привези і людей, щоб кому швидш рушники подавати… або людей не треба, і тут назбираємо; тільки його мерщій, його до мене вези!

Так урагова конотопська відьма наробила, що бідна дівка аж на стіну дереться та пробі бажа пана сотника Уласовича Забрьоху.

Нічого пану хорунженку робити! Звелів снідати подати, сть і дума. Не удоволився і не надумався, забажав обідати; обіда і дума. Далі як пообідав, та й надумавсь і каже сам собі: «Пан Халявський і у рот нічого не бере, а пан Забрьоха – не узяв його чорт, не пролива; ще щоб і мене не перепив. Ну, дарма! Віддам сестру за нього та з год місця з молодими поживу». Так пораявшись сам з собою, сів на візок та й чкурнув у Конотоп, прямісінько до пана сотника, Микити Уласовича Забрьохи.

Тут наша панночка і заходилася поратись і к сватанню прибиратись: хату миє, столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину крише, горшки наставля, рушники налагоджує… так, що всі наньмички аж позасаповались від, такого порання.

Смутний і невеселий сидів пан судденко, Дем'ян Омелянович Халявський, у своїм хуторі, у пустій хаті, відкіль повиганяв усіх із серця. І знай то сердивсь, то сумовав, то лаяв усякого, хто тільки на думку йому приходив, то світом нудив і з журби аж захляв. Як же йому було і не журитись? Панна хорунжівна, що з Безверхого хутора на Сухій Балці, Олена Йосиповна, котра побожилась і заклялася, що ні за кого заміж не піде, опріч його, що не один вечір він з нею до півночі просидів під вербою біля криниці, з которою він і перстенями обмінивсь, котра йому святою п'ятінкою забожилася, що тільки він вернеться з походу від Чернігова та пришле людей, то вона зараз і подає рушники… а він, на сеє понадіявшись, та у Чернігові аж п'ять кіп протряс, щоб його не держали та відпустили оженитись… що він, вирвавшись з Чернігова, біг як скажений до свого хутора, біг і ніч, і день, і коня занапастив, і сам, аж засапавшись, ускочив у хату та мерщій і гукнув на Хіврю, таки свою наньмичку, щоб бігла дядьків та троюродних братів до нього прикликала, щоб мерщій брали хліб святий та палички та їхали б до панни хорунжів-ни за рушниками… аж тут йому Хівря і піднесла пинхву. «Що, – каже, – панну хорунжівну вже просватали за пана сотника конотопського, Микиту Уласовича Забрьоху, що вже й рушники подавали і сватання запили, та що ну! Що тільки той, хто не був на сватанні, той не був п'яний, а то всі лоском лежали аж до другого півдня; що завтра буде й весілля, що вже панночка з розпущеною косою, звісно, як сирота, по вулицям у Конотопі з пісеньками ходить і дружечок збира; що його дядини понаряжовались і пішли у Безверхий хутір короваю бгати; що сам пан Забрьоха приїздив і поєднав їм сліпого скрипника на весіллі грати…» Сеє усе як повислуховував пан Халявський та як роззявив рот, слухаючи, то він так йому і зоставсь, аж патьоки потекли. А далі як затруситься, неначе у лихоманці, очі аж на лоб повилазили та мов горять, та як зложив кулаки, як хряпне себе по голові, що насилу устояв і довго чмелів слухав, далі вже як почав мов розперезаний лаяти і панну Йосиповну, і пана хорунженка, і пана Забрьоху, і дядьків, і дядин, і братів, і невісток, і дружок, і коровайниць, і сліпого скрипника, і наньмичку Хіврю…, вже коренив-коренив, вичитував-вичитував, аж піна йому з рота б'є, мов у скаженого… а далі як кинеться до Хіврі… так би її і розтерзав, якби не догадалася та не втекла.

Отто він зоставсь сам собі у хаті та й сумовав, і журивсь, і з серця понаривав собі з голови волосся повні жмені… та як здума, що вже не можна нічим діла поправити, та так і заголосить, аж завиє, мов панотцевський хірт, та й подереться на стіну.

• Предыдущая
• 15/19
• Следующая