Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 5

• Предыдущая
• 5/31
• Следующая

Контрибуція бігала навколо калюжі і мукала на нашу адресу якісь свої, коров'ячі прокльони. В калюжу лізти вона не хотіла. Вона була гидливою, акуратною коровою.

Ми стояли й мовчали.

Дно ставка було мулисте, топке, вода — брудна, каламутна і смердюча.

Довго ми стояли тоді з Явою в цій брудній калюжі. Півгодини, не менше, поки Контрибуція не заспокоїлася і не відійшла. Вона ще виявилася дуже людяною і благородної коровою. Тому що підкинула тореадора Яву НЕ рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли з калюжі, нещасні й брудні, як поросята, вона і словом не нагадала про наш недоброму до неї відношенні. Ми залишилися з нею друзями.

Ява після того не тільки ніколи її більше не вдарив, але завжди пригощав цукерками, які давала йому мама.

Ось така історія вийшла у нас з контрибуцією.

І тепер, коли ми, скрушно зітхаючи, засипаємо наше невдале метро, ??Контрибуція визирає з корівника і співчутливо дивиться на нас. І нам навіть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуція! Яке в тебе велике і ніжне серце! Ти єдина розумієш і жалієш нас. Спасибі тобі, корова!

— Ще не закінчили, архаровці? — Несподівано пролунав ззаду дід Варава.

Ми втратили пильність — і ось покарані.

Попереду стіна свинарника, з боків густою бур'ян, ззаду дід Варава. Бігти нікуди. Ми завмерли на корточках — як курчата перед шулікою.

— Не бійсь, не трону!

Ці слова підняли, випрямили нас. І ніби велосипедним насосом хтось качнув — це ми разом зітхнули. І тремтячі губи наші самі собою розтяглися в противну підлабузницькому посмішку. Але дід на усмішку нашу не відповів. Не любив дід таких усмішок. Суворий був дід Варава.

Обличчя в нього сіре й плямисте, як прілі торішнє листя. Губи тонкі, опущені і так зімкнуті, ніби в роті вода. Очі без вій, круглі й нерухомі, як у півня. Через ці круглих нерухомих очей здавалося, що дід навіки чимось здивований. Але це тільки здавалося. Напевно, не було вже на світі нічого, що могло б здивувати діда Вараву. Вісімдесят третій йому пішов.

— Кінчайте, шмендрікі, та йдіть уроки вчити, іспити скоро! Ми скривилися. Ми це і так знали. Але нам не хотілося думати про екзамени. І хто тільки їх придумав! Та ще навесні, коли повітря пахне футболом і цурки — палки, коли птахи галасують і коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричі купалися. Як добре було минулий рік в четвертому класі! Ніяких тобі іспитів. Краще було б і не переходити в п'ятий. Ніколи в житті ми з Явою не здавали іспитів. Це буде перший раз. І хоч ми приндиться і говоримо: «Наплювати!» — Але у кожного з нас при думці про екзамени тоненько ниє у животі. Краще двадцять метрів засипати, ніж один іспит.

— Все, діду, здається. Так, як і було. Правда ж? — Несміливо каже Ява, притоптуючи ногою свіжу землю.

Дід коситься на нашу роботу — видно, що він не дуже задоволений. Але каже:

- Ідіть, ідіть уже. Але знайте, ще раз щось таке отаке — вуха обірву і свині викину!

Про те, щоб чистити свинарник, дід нічого не говорить, та й ми не нагадуємо — робота ця зовсім нецікава. Притискаючись спинами до самого бур'яні, ми боком проходимо повз діда і, як тільки минаємо його, відразу біжимо з усіх ніг. І якраз вчасно встигаємо проскочити: ще мить — і шорстка рука діда з розмаху приліпилася б до наших штанів…

Я живу за чотири хати від Яви. І через хвилину ми вже переводимо дух в нашому саду. Сидимо під вишнею біля височенного дощатого паркану, який відокремлює наш сад від сусіднього. Сидимо і засмучуємося, що така прикра невдача спіткала нас з цим самим метро. Втім, довго засмучуватися ми не вміємо.

— Гайда на велику китайську… — каже Ява. — Гайда, — кажу я.

І ми починаємо дертися на паркан.

Цю височенну триметрову огорожу спорудив наш сусід Книш. Ми з Явою прозвали паркан великої китайської стіною. Лише в одному місці можна піднятися на нього — там, де притулилася до нього наша стара вишня. Тут, майже на самому верху, проколупнути ми в паркані дві дірочки і часто спостерігаємо крізь них, що робиться на ворожій території. Ви, можливо, думаєте, що ми просто такі нескромні і невиховані — до чужих людей заглядаємо. Зовсім ні. Нічого не просто. Ви ж не знаєте, що це за люди. Хіба хороші нормальні люди від сусідів такими стінами відгороджуються? І через що? Якраз на межі росла у Книша груша і простягла одну гілку в наш сад. І з тієї гілки груші іноді падали до нас. Ми, звичайно, їх все віддавали, але часом свиня (хіба їй втолкуешь, де чия власність) якусь падалицю ненароком і з'їсть — не встежиш ж. Так через ту поганою падалиці і спорудив Книш велику китайську стіну. А груша, як на зло, взяла і засохла.

Шлеперка була широкоплеча, хоч і не товста, але якась квадратна. Очі маленькі, як дірочки в гудзиках, а ніс, або, як казав тракторист Гриць Кучеренко, «румпель», величезний і схожий на сокиру. Якби сам не бачив, я ніколи б не повірив, що у жінки може бути такий здоровенний ніс.

У Книша, навпаки, ніс був маленький. Зате волосатий був Книш страшно. Руки, ноги, плечі, груди, спина — все — все було вкрите густими рудими волоссям, жорсткими, як дріт. Навіть у вухах було волосся, які стирчали ніби пакля (ми дивувалися, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у цій клоччю). І з носу стирчали, і на переніссі росли, і навіть на кінчику носа.

Крім того, Книш був ще й якийсь мокрий — немов сира стінка в погребі. Руки завжди мокрі, шия мокра, лоб мокрий. Якось він взяв мене за плече своєю мокрою і холодною, як у мерця, рукою. Я навіть пересмикнуло весь. Бр — р! І ще — коли Книш сміявся, ніс у нього сіпався і шкіра на лобі сіпалася (не морщилася, а саме сіпалася). І це було дуже неприємно. Хотілося відвернутися і не дивитися.

Жили Книші удвох, дітей у них не було. І родичів, по — моєму, теж.

У колгоспі ні Книш, ні Шлеперка майже не працювали. Він вважав себе інвалідом, бо на животі з правого боку був у нього шрам, який він часто показував, завжди повторюючи при цьому страшну історію свого поранення на фронті. Але говорили, що це неправда: ніяке це не поранення, а просто апендицит, який йому вирізали задовго до війни, коли він ще був хлопчиськом.

Шлеперка теж вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невиліковна і дуже загадкова. Вона пошепки розповідала про неї сусідкам, закочуючи при цьому очі і примовляючи: «Я ж така страдниця, така страдниця».

Втім, ця невиліковна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні корзини, а на свята випивати пляшку денатурчіка. «Денатурчік» — так пестливо називали Книші страшний синій спирт — денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити можна. Отрутаім, ця невиліковна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні корзини, а на свята випивати пляшку денатурчіка. «Денатурчік» — так пестливо називали Книші страшний синій спирт — денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити можна. Отрута». Книші не звертали уваги на ту напис. Вони щось там таке робили з денатурчіком і потім пили його. Книш був у цій справі тонким спеціалістом. Він говорив:. Книші не звертали уваги на ту напис. Вони щось там таке робили з денатурчіком і потім пили його. Книш був у цій справі тонким спеціалістом. Він говорив:

— Житомирський денатурчік — то дійсно гидоту, отрута. А от чернігівський… це, я вам скажу, здоров'я! Український женьшень! Пий — і до ста років проживеш.

І Шлеперка і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже кожен день. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на світле неділю, на Великдень, на День фізкультурника, на храм і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, святаШлеперка і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже кожен день. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на світле неділю, на Великдень, на День фізкультурника, на храм і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, свята), вони випивали сімейно, удвох., вони випивали сімейно, удвох.

• Предыдущая
• 5/31
• Следующая