Кобзар - Шевченко Тарас Григорович - Страница 44

• Предыдущая
• 44/188
• Следующая

Кинувсь в воду; пливе, синю

Хвилю роздирає,

Пливе, пливе… от-от доплив!

Пірнув, виринає -

І утоплену Ганнусю

На берег виносить,

Із рук матері закляклих

Вириває коси.

«Серце моє! доле моя!

Розкрий карі очі!

Подивися, усміхнися!

Не хочеш? не хочеш!»

Плаче, пада коло неї,

Розкрива, цілує

Мертві очі. «Подивися!..

Не чує, не чує!»

Лежить собі на пісочку,

Білі рученята

Розкидала; а за нею

Стара люта мати:

Очі вивело із лоба

Од страшної муки;

Втеребила в пісок жовтий

Старі сині руки.

Довго плакав рибалонька:

«Нема в мене роду,

Нема долі на сім світі,

Ходім жити в воду!»

Підняв її, поціловав…

Хвиля застогнала,

Розкрилася, закрилася -

І сліду не стало…

З того часу ставок чистий

Заріс осокою;

Не купаються дівчата,

Обходять горою;

Як угледять, то хрестяться

І зовуть заклятим…

Сумно-сумно кругом його…

А вночі, дівчата,

Випливає з води мати,

Сяде по тім боці;

Страшна, синя, розхристана

І в мокрій сорочці,

Мовчки дивиться на сей бік,

Рве на собі коси…

А тим часом синя хвиля

Ганнусю виносить.

Голісінька, стрепенеться,

Сяде на пісочку…

І рибалка випливає,

Несе на сорочку

Баговиння зеленого;

Поцілує в очі -

Та і в воду: соромиться

На гнучкий дівочий,

На стан голий подивиться.

І ніхто не знає

Того дива, що твориться

Серед ночі в гаї.

Тілько вітер з осокою

Шепче: «Хто се, хто се

Сидить сумно над водою,

Чеше довгі коси?»

С.-Петербург, декабря 8, 1841 року

ПЕСНЯ КАРАУЛЬНОГО У ТЮРЬМЫ

Из драмы «Невеста»

Старый гордый воевода

Ровно на четыре года

Ушел на войну.

И дубовыми дверями,

И тяжелыми замками

Запер он жену.

Старый, стало быть, ревнивый,

Бьется долго и ретиво.

Кончилась война,

И прошли четыре года.

Возвратился воевода.

А жена? Она

Погрустила и решила:

Окно в двери превратила.

И проходит год -

Пеленает сына Яна

Да про старого про пана

Песенку поет:

«Ой баю, баю, сын мой,

Ян мой милый!

Когда б воеводу татары убили,

Татары убили или волки съели!

Ой баю, баю на мягкой постели».

[Грудень 1841, С.-Петербург]

СЛЕПАЯ

Поэма

«Кого, рыдая, призову я

Делить тоску, печаль мою?

В чужом краю кому, тоскуя,

Родную песню пропою?

Угасну, бедный, я в неволе!

Тоску мою, печаль мою

О прежней воле, прежней доле

Немым стенам передаю.

О если б стон моей печали

И звук заржавленных цепей,

Святые ветры, вы домчали

На лоно родины моей

И в мирной куще повторили,

Где мой отец и мать моя

Меня лелеяли, любили!

А братья? Грешная семья!

Иноплеменникам за злато

От стад, елея и вина

Родного продали вы брата,

Как на заклание овна.

О боже, боже Иудеи,

Благий творителю земли,

Не наказуй родных злодеев,

А мне смирение пошли!»

Такую песню тихо пела,

Сердечной грусти предана,

Слепая нищая; она

У барского двора сидела

У незатворенных ворот.

Но из ворот никто не йдет,

Никто не едет,- опустели

• Предыдущая
• 44/188
• Следующая