Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 62
- Предыдущая
- 62/150
- Следующая
Маленька, перелякана дівчинка зі зціпленими кулачками, сповнена рішучости нічим не виказати свого страху, — я розгледів і впізнав тебе такою від першої хвилини, тільки-но вгледів тебе серед залаштункового хаосу телестудії, схожого водночас на заводський цех і на музей викопних кістяків, — серед мертвих, як птеродактилі, вимкнених камер і заплутаних під ногами тросів, що виповзали нізвідки, як удави в джунґлях, на освітленому п'ятачку знайомої з телеекрана галявинки ти, щойно відзнята для запису, відщіпала від себе мікрофона, перемовляючись із колеґами, і з вас усіх парувала якась неостигла, гарячкова накрученість, — так, ніби ви щойно гуртом висипали з нічного клубу і не знали, що робити з рештками свого штучно підігрітого збудження. Я тоді ще не знав, що це необхідна умова творення всякої віртуальної реальности, і екранної насамперед: щоб існувати, вона потребує від своїх творців постійної енергетичної підживки, підкидання в огонь щоразу нових дровець, нових кілокалорій живого запалу, — це так, як із брехнею, яку теж треба ввесь час підживляти, бодай тільки держачи її в пам'яті постійним розумовим зусиллям, бо, полишена на себе, вона вмить здувається, як кожна паразитична форма життя, як омела, коли падає виссане нею дерево, і з телевізією те саме. Ти належала до армії тих, хто годує її собою — власною кров'ю, блиском очей і свіжістю шкіри, з часом я навчився розрізняти в тобі й твоїх колеґах цей короткочасний, наче наркотичний, підігрів камерою і стежити, як поза нею він вичахає — в кого швидше, в кого повільніше, а дехто взагалі по кількох роках роботи на ТБ робився сонний і хлялий, наче з розетки вимкнений, і оживав уже тільки на екрані, — ненадовго сплескував хвостом, як укинута в воду рибка, а потім знову впадав в анабіоз. Тоді я всього цього ще не знав, мене вразила тільки, як зворотним неґативом осліпивши, твоя різко освітлена фігурка єгипетської статуетки в чорних вузьких штанцях: доти я й уявити не міг, що екран так грубо нам бреше навіть у зображенні, в тому, як крупні плани всіх роблять однаково мордатими, а насправді, в житті, ти така хрупка й тендітна — делікатна, як любила казати бабця Ліна: в її устах то був найвищий для жінки комплімент… І ти здалась мені тоді не королевою цього задзеркалля, а навпаки — дівчинкою-жертвою, ягнятком із начорненими під Моніку Белуччі очима й губами: як начеб дитина граючись розмалювала себе маминою косметикою. Коли я підійшов ближче, твоя маківка виявилась акурат на рівні моїх губів, і ніби хтось підштовхнув мене тої хвилини, промовивши в ухо: ось, Адріяне, жінка, скроєна в акурат на твою мірку.
Я мав би тебе тепер захистити, але не знаю як. От у чому річ, моя дівчинко. А головне — не знаю, чи ти цього насправді хочеш. На всіх твоїх дитячих знімках, що я бачив, — від маленького лялюсіка з бантом, смішно наклеєним прямо на сократівську лисину, до підлітка з мишачими кісками, який усюди, мов ховаючись, звірятком бокує від об'єктива (ніби ти вже тоді передчувала, що об'єктив бреше!), — ручки в тебе завжди стиснуто в кулачки. Можна подумати, ти так і виростала, в стані постійної бойової готовности. Мій маленький воїн. Ці твої кулачки — підібганий великий палець сховано в жменю, — мені тепер невідступно стоять перед очима: ти в ці дні достоту так само стислася, замкнулася в собі. Якась там точиться в тобі робота, до якої мені нема доступу.
Чи можна взагалі коли-небудь до кінця зрозуміти жінку? І чи вони самі себе розуміють?..
Не те щоб ти свідомо відсторонила мене від своїх проблем, — ні, ти дуже докладно мені все розповіла про події на каналі, і дуже пильно, без «гримасенцій», слухала, коли я тлумачив тобі, як функціонує бізнес у цій зацофаній країні, де й держава є всього тільки різновид бізнесу, і телебачення, то так само бізнес, а весь ваш журналістський цех слугує, як то навіть мені зі сторони ясно, іно вершечком айсберґа, одним із способів відмивати бабло солідним дядям, — затичкою слугує, одним словом… Слово тобі не сподобалося: ти закусила губку, кліпнувши з виразом болю, — і наступної миті якось непропорційно різко сахнулась, коли я, сколихнутий ніжністю, простягнув руку, щоб погладити тебе по щоці: ти була вже зачинена переді мною, напружена й зведена, як револьверний курок, і ця коротка мімічна сценка зачепила мене за живе майже так, як коли б ти мене відштовхнула як мужчину. А може, й гірше.
Я зрозумів одну штуку, Лялюська: ти сильна, дуже сильна жінка, — значно сильніша, ніж здаєшся і ніж сама про себе думаєш. Тільки по-справжньому сильні люди на руїнах життєвого сценарію не хапаються, першим рухом, за подану їм руку, а реаґують так, як ти, — інстинктивно всамітнюються, втікають у себе. Як хворий вовк, що покидає зграю і втікає в ліс — знайти цілющу траву або здохнути. Бідолашне ти моє вовченя, що ж нам із тобою робити, га?..
Я розумію, тобі треба тепер відшукати в собі якісь нові точки опори. Перебудувати свою зруйновану хатку наново, з фундаментів. Коли я подаватиму тобі відповідні будматеріали, ти їх, звичайно, братимеш, — від мене, як і від будь-кого іншого, звідусюди, аби лиш надавалися. І всяку іншу підручну від мене поміч теж приймеш із вдячністю: вип'єш, наприклад, приготований мною насонний чай з медом, уткнешся мені в плече й скажеш, що я хароший… Але в мою хатку, — а вона теж не за один день і з немалим трудом будована, — жити не підеш. Ні в чию не підеш.
«Постав хату з лободи, а в чужую не веди». Під таким заголовком мені трапилася влітку справді гарна річ, чудесний фольковий примітивчик — із Черкащини, з серії «козак та дівчина біля криниці», десь 1950-ми роками датований. Або й кінцем сорокових. Я його незле продав, лубок нині в моді. А цей був просто класичний, хоч зараз у каталоги: козак у червоному жупані, дівчина у вінку з лентами, криниця з журавлем, білий у яблуках кінь, біла хата на зеленому полі — і внизу, жовтим по зеленому, наївним невиробленим почерком, отой підпис. Це ж сказитися можна, коли здумаєш, як ті люди тоді жили: колгоспи, рабство, кам'яний вік, у плащ-палаткових штанях ходили, на ручних жорнах жменьку краденого зерна мололи, щоби з голоду не здохнути, — а у вільну хвилину терли, розводили маковою олією Звенигородську глину й краплак — і малювали світ, якого вже не було. Який їм теж одібрали, ото тільки в піснях і зостався. Покинутий голос, плач у пустині, як сопілка в нічному метро. Постав хату з лободи. Якась у цьому є мовчазна затятість, як ті зціплені кулаки: мовляв, а як і з лободи нема способу поставити, то я ту свою хату бодай намалюю — намалюю й повішу в себе в світлиці. Остання своя територія — 80x60, взята в саморобну рамку: оце ось поти — моє.
Я зрозумів — ти з тої самої породи, що й ті безіменні сільські малярі. З тих, хто воліє міняти світ — а не достосовуватись до нього.
А я — я, виходить, пристосуванець.
Отаке-от, курча жаба, відкриття.
Блін, на хера мені здались ці блядські монети?!
Адріан Амброзьєвіч, як каже моя Юлічка (вона все ще носить міні-спідничку, а під нею стрінґи: чи то не втрачає надії, що одного дня я не втерплю й накинусь на неї з голодним риком, чи вважає, що це й є нормальний дрес-код для секретарки успішної фірми?), — Адріан Амброзьєвіч, мудак ви кончений. Ось так, шановний, і майте мужність це визнати. І нема чого втішати себе тим, що всі довкола такі самі, а то й ще гірші мудаки. А як не мудаки, то бандюки. Одне з двох, а бува, що й два в одному. До вибору, до кольору, так би мовити. Назустріч виборам, туди їх маму.
Бо й справді, яку таку «свою хату» я поставив? Коли накрилася мидницею совкова оборонка і з нею вся наша наука, я всього лише потрапив пересісти на інший поїзд, — це, якщо по правді казати, таки ж як на сповіді, а не розчепірювати перед самим собою пальці, як то я раз у раз роблю перед Лялюською: розпускаю хвоста, хай і не дуже сильно, але кому ж не хочеться постати перед коханою жінкою хоч трохи кращим, ніж насправді? Похвали мене, Лялюсь, дай знати, що ти з мене горда, — з того, який я кльовий пацан і як справно зумів собі в житті порадити… А насправді тоді, в дев'яності, мені просто повезло, — я щойно з роками зацінив, наскільки. Повезло, що в мене виявилися знайомства серед людей, які згодом навчились називати себе арт-дилерами; повезло, що я з дому знався на тому мотлохові, який вони тоді за безцінь скуповували щонеділі на Сінному ринкові, — чого там тільки не було, яких чудес можна було нарити мало не надурняк, Ющенко, ще головою Нацбанку бувши, вчащав туди кожного вікенду, як на роботу, а тепер у нього одна з найкрутіших у країні колекцій народної старовини і він іде в президенти (і Бог йому в поміч, а то задрали вже, суки! — щодня з податкової нова постанова, передавлять нас, дрібних підприємців, під ці вибори, як курчат!)… А мої пацани гребли з того щотижневого звалища все без розбору, по-сорочому, — не раз і не тямлячи, яким боком одчиняти табакерку, і що в сецесійного бюрка, хоч і обламаного до стану безногої тумбочки (за яку вони його й узяли!), може бути потайна шухляда (саме в такій ми раз були знайшли пук пожовклих старих листів, про які мені з першого погляду блисло, що вони любовні, — листи були з-перед Першої світової, писані по-польськи, і так ми несподівано відкрили для себе ще один Київ, безслідно зниклий під більшовиками: місто польської шляхти, яка жила тут від п'ятнадцятого століття, вважаючи це місто своїм, і для якої Городецький на початку двадцятого ще зводив на Васильківській нового костьола з модними натоді цементовими заморочками, тільки що той їй уже не придався, — прочитати ті листи я не зміг, але було дивне відчуття, наче вони адресовані мені особисто, — я тоді зустрічався з Тетяною і все збирався сказати їй те, чого вона ждала, — що я її люблю: вже й сам себе в тому розумом переконав, але за кожним разом так і йшов від неї, не сказавши, а з тими листами ніби щось у мені хруснуло, — з'явилась, як тріщина, дедалі ширена підозра, ніби головна любов мого життя ще попереду, і навіть десь недалеко: листи пообіцяли мені Лялюську…). Для мене то був світ речей, серед яких я виріс, — я впізнавав їхні старечі запахи, сліди лойових окапин на поверхнях, чорні, як бруд під нігтями, цяпки на невміло чищеному сріблі, — мовби знову потрапляв у тісно заставлене розсохлими ветхими комодиками, і від того ніби завжди смеркле помешкання дзядзя й бабці: вернувшись у п'ятдесят четвертому до Львова, вони вже не змогли оселитися в родинній кам'яниці на Круп'ярській, бо її зайняв майор КҐБ з сімейством, але частину домашнього начиння родина все ж зберегла, — отже, й тут мені повезло. Коли університет випустив мене, як копняком під зад, у лабораторію, де не то зарплату невдовзі перестали платити, а й апаратуру повідмикали через борги за електроенергію (одного дня, як на сигарети вже не ставало, я піймав себе на тому, що вишнипую зором ціліші бички під ногами, — й злякався, аж циганським потом пойняло: я не знав, що людину так легко опустити і що цією людиною можу бути я сам!), — коли вся соціальна матриця, в якій зростав, ураз луснула, як мильна булька, то єдиною опорою, за яку можна було вчепитися, щоб не піти на дно, виявився той світ старих речей, збережений моїми предками, — мій родовий спадок, еге ж. Оце, нарешті, воно, точне слово: я став жити за рахунок спадку; я, по суті, звичайний гівняний рантьє, а ніякий не селф-мейд-мен. Мені просто повезло, що в мене раптом виявився спадок. Що непомітно влиплі в мене в дитинстві знання й навички зненацька набули реальної вартости, в твердій валюті.
- Предыдущая
- 62/150
- Следующая
