Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 31
- Предыдущая
- 31/150
- Следующая
Хто виніс його на собі, хто доволік до шпитальки (чомусь певен був, що — «Роман»), як узагалі до того дійшло, адже розвідка зголосила, що облави вже перейшли, як же вони отак впали просто на засідку, як сливка в компот?.. І в кого тепер розпитатися — чей-же не в того, кого ця грудаста чорнявка назвала отцем капеляном?..
Дві пари очей, чорні й сірі, світили до нього з півмороку вичікувальним блиском. Ну от, маєте собі, він опритомнів — живий, не журіться, живий. І злий, як усі чорти разом, — нічого в ньому, крім злого роздратування: так, ніби саме поновне впихання в реальність, із якої був випав, спричиняло щось схоже на подразнення, на сердитий душевний свербіж. Пся кість, коби ж хоч не цей біль у грудях, як на глум! — він, котрий завжди зневажав тілесну слабість, сприймав її за щось подібне на помилку в зле розв'язаній задачі, тепер мусить лежати на причі, мов спутаний, і думати, як би його встати до вітру!..
Священик легенько кахикнув — наче вивіряв свій голос на гучність, щоб не зразити недужого, — і всміхнувся несподівано щиро, розвидняючись цілим видом, усіма набіглими зморшками:
— Слава Україні, друже командир.
Він відповів на привітання — ледве зловивши при тому віддих і закашлявшись од несподіванки, аж у піт укинуло. Не був командиром, був організаційним референтом, але, зрештою, не мусили цього знати. Де він, до холери, є?!
— Мусите трохи в нас перебути, заки піддужчаєте. Я — «Ярослав», а це наша медсестра, «Рахеля»…
Он як, «Рахеля». Тепер уже нечемно було б і далі уникати прямого на неї погляду — за набутою ще за німців звичкою, його око вмить, як у калейдоскопі, зібрало з її лиця й склало докупи неомильні прикмети гнаної раси, ті, на які звичайно не зважаєш, доки тобі не вкажуть: змисловий підсмик пухлої горішньої губи, характерний, як в арабського огиря, закрій ніздрів, цяпки веснянок на оливковій шкірі, і очі великі, балухаті, як чорні персні, напівприкриті важкими повіками… І тут він пригадав собі, де вже бачив це густо відретушоване тінню обличчя: то вона нахилялась над ним зовсім недавно — клала йому мокрий компрес на чоло, обмивала й давала пити, втираючи рота й підборіддя. Невідь-чого засоромившись, він спитав:
— То це ви коло мене ходили?
Вона, сміючись, заговорила збуджено й шпарко, з гебрейською співною інтонацією, — мовби й собі ніяковіла і хотіла чимскорше закидати потоком слів своє збентеження:
— Я — і наш лікар, то він вас оперував, виймав вам кулю й зашивав плевру; гаразд, що легеню не зачепило, таки, нівроку, маєте щастя!..
— Дякую вам, — промимрив він спантеличено: його ніби зблизька накрило забутим довоєнним гомоном Галицького базару, жидівських рундуків, де рухливі чорноокі купці навперебій вихваляли свій крам, поцокуючи язиками, й захотілося знову заплющити очі: в цій жінці було забагато життя, воно било з неї густе і масне, як нафтовий виприск, а він був заслабий. Священик із медсестрою, вочевидь зрозумівши його стан, обмінялися короткими, бистрими поглядами, як дорослі змовники над малою дитиною, але він на них уже не розсердився — на те також був заслабий, а сили мусив щадити, якщо хотів від них чогось довідатися. Мусив конче їх затримати, говорити до них, щоб не відійшли і не лишили його на самоті з нестерпно випеченою в пам'яті картинкою: плями сонця на стовбурах дерев — і квадратова спина «Романа» зі штурмовою Гвинтівкою й «лимонкою» в кобурі, підперезана поверх блузи доморобним сукняним паском. Їм і самим не хотілось отак відразу від нього відходити, і він це чув: це-бо вони, ці двоє, — ба ні, троє: вкупі з невідомим лікарем, — одбили його у смерти, він був їхньою власною приватною перемогою, якою вони тепер мали повне право тішитися, і він поспішав із того скористати. Закидав їх питаннями стисло, сухо, по самій суті справи, як в СБ — не даючи допитуваним оговтатися, тихим голосом, бо груди спирала ядуха й боявся нового нападу кашлю, але сила все ж вирівнялась і стала по його стороні — анонімна, безлика сила Організації, сліпа, як фізичний закон: на коротку мить він зумів її собі повернути — він знову був не хворим, а старшиною, і двоє здорових, повнокровних людей, мужчина й жінка, стояли над ним на струнко, самі того не помічаючи. Хто приніс його до шпиталю? Люди «Гайового». Відомостей зеро цілих, зеро десятих — звісно, хто ж би ще, якраз із людьми «Гайового» ж він і йшов. Скільки їх пробилося? Цього вони не знали. Чи були ще ранені? Були, але легко, в руку, в литку, неглибоко. Богу дякувати. Убиті? Цього вони також не знали — але якби були, то чутка б напевно дійшла, по довколишніх селах би знали. То вони не в селі? Ні, в селі тепер небезпечно, не інакше як хтось доносить, цілий місяць перед Великоднем енкаведисти стояли постоєм і шукали по всіх хатах, доки таки не знайшли криївку з двома раненими, — знали, за чим шукали. І що? Взяли живих? Ні, пострілялися хлопці. Царство їм Небесне, хай спочивають з миром. А ця криївка в лісі, надійна, тут неподалік, у лісничівці, його й оперували, той зверхник, що його виніс на собі, носатий такий, застеріг їх, що ранений — то важна особа, командир із надрайону, і щоб вони зробили все можливе. Он воно що. Він дуже їм дякує. І ще раз дякує, «Рахелі», яка, спохопившись першою, піднесла йому до вуст горнятко з водою — дуже добра вода, певно, джерельна; взагалі, шпиталька, здається, уряджена дуже добре. А тепер хай друг командир трохи собі одпочине. І як довго йому ще одпочивати? Про це ліпше розпитатися в лікаря, коли той повернеться. Схоже, більше вони таки не мають чого йому сказати. Він знову їм дякує; просто тобі рекордна кількість подяк за одиницю часу. Але він і справді змучився — як витрушений ворок.
Носатий — то «Стодоля», річ очевидна: то він має такого прикметного, витягнутого наперед писка з запалими щоками, як у вовка, — ніс видається. Той знається на конспірації, нічого не скажеш, але цим разом трохи переборщив — міг би лишити бодай інформацію про зв'язок, замість кинути його тут на бездіяльне вичікування. Вони ж несли повні наплечники літератури — чи вдалося врятувати хоч дещицю? «Стодоля», гм. Виніс на собі, ич як. Чому йому здавалося, наче його мав вирятувати «Роман»?..
Це дуже добре, що «Стодоля» цілий і неушкоджений. Поки він тут вилежувався, «Стодоля», значить, працював за них двох. Треба було зібрати дані про місцеву большевицьку аґентуру, видать, загніздилось їх тут і справді як черви… Мав би-с тішитися, «друже командир».
Не тішився. Принаймні не так, як мав би. І то з украй примітивної причини, аж собі самому стидно було признатися: «Стодоля» йому не подобався. Якийсь між ними стояв бар'єр, і жоден із двох не мав охоти його долати. Нечасто таке буває в підпіллі, де всі поєднані духом братерства й спільного приділу, — де тішишся вже просто від того, що бачиш товаришів живими. І треба ж, щоб це був саме «Стодоля». Щоб саме «Стодолі» він завдячував порятунком.
З двох найпоширеніших способів вив'язатися перед собою з немотивованої неприязні до того, хто зробив нам добро, — забути добро або ж умотивувати неприязнь, — він інстинктивно обрав другий: в пам'яті спливло чуване раніше про «Стодолю» — розстріляв хлопця, що вночі заснув на стійці. Хлопець тільки напередодні прийшов із поблизького села; мав вісімнадцять літ. «Стодоля» вчинив, як велить наказ, ніхто не міг би йому дорікнути. Проте Адріянові не хотілося думати про того хлопця і про його останні хвилини перед розстрілом — так, ніби то він сам був винен у його недобрій смерті.
Тут, правда, додавалося і ще дещо. Перед цими простими сільськими хлопцями, твердими, негнучими й чесними, як сама земля, він завжди чув якусь невиразну вину. Не було це суто вояцьке почуття старшини до підлеглих, котрих маєш владу посилати на смерть, — було тонше, інтимніше, родинніше якось: ближче до глухої безпорадности люблячого мужчини, який не в змозі вборонити тих, кого любить. Чувся при них винуватим за своє «панське» походження, за освіту, до якої вони сповідували традиційно вкраїнську, мало не побожну селянську шанобливість, за пережиті колись у Відні хвилини ясного блаженства перед собором святого Стефана й Рафаелевою «Мадонною в блакитному»: за те, що знав світ, якого вони не знали — і гинули, так і не спізнавши; навіть спільна смерть не здолала б цього урівняти. Чи не під гнітом цієї вини він із роками робився дедалі перечуленіший, романтично й геть по-юнацькому, на ту непоясниму, метафізичну силу, що горіла в них, як підпалений торф, і сповнювала вже його самого мало не релігійним трепетом, — та сила йшла не від голови, не від прочитаних книжок та ідейного освідомлення, а немов навпростець від самої землі, яка їх породила і з якої їх знай спихали, з хряском топчучись по ребрах, польські, мадярські, московські, й ще невідь-чиї чоботи: від віками нагромаджуваного в ній безмовного, темного гніву… В сорок четвертому, опинившись на Кременеччині, він разом із трійкою вояків уступив на хутір попрохати води, — поки господиня готувала їм вечерю, пряжила яєшню й бігала до комори, яку в тих краях називали, на польський лад, спіжарнею, господар, нестарий, кріпко збитий дядько з дубленим, як на чобіт, обличчям, всадивши їх усіх рядком, гейби дітлахів у школі, на лаві під образами, став допитуватися, «за що ж ви, хлопці, воюєте», — вони виклали йому з наплечників стосик брошур, кілька чисел «Ідеї і чину», Адріян, утомлений переходом, сп'янілий хатнім теплом та духом гарячої страви, промовляв, як сомнамбула, звичними, второваними реченнями, чуючи власний голос ніби з оддалеки й бачачи перед собою тільки заворожені мордочки трьох хазяйських хлопчиків, загнаних матір'ю на піч: слухали його звідтам, наче янгольського співу, — і коли вже прощалися, дякуючи за вечерю, і господиня щедро батувала і впихала їм обіруч на дорогу — ось візьміть іще, не погребуйте, чим Бог послав! — хліб, сало й гостро-пахучу вудженину, дядько зненацька постав перед ними вже в кожусі, з видобутою казна з якого сховку старою російською трьохлінійкою й шкуратяною торбою, і кивнув до жінки — лаштуй і мене, мовляв, — а на її зойк «Та чи ти, старий дурню, зцапів!» відказав коротко й просто: «Марто, це ж наше військо прийшло!..». Адріянові при цих словах здавив горло клубок, який довго потім не відпускав. Насилу їм вдалося тоді дядька відговорити. Потім він стрічав їх по лісах неміряно, таких дядьків, не раз опліч із їхніми синами, і бачив, як вони воюють, — і пам'ятав той стиск клубка в горлі. Воювали не тільки озброєні люди — воювала земля, запекло й несхитно: кожен кущ і пагорбок, кожна жива істота… Молодиця стояла перед хатою, схрестивши руки на грудях, і сміялася краснопогонникам у живі очі — а він наслухав із-за хати зі зведеним напоготові затвором: — «Ішь ти, бойкая какая, а муж твой ґдє?» — «А десь є, пане офіціре, коли ваші не вбили!» — навіть він притерп, чекаючи вибуху, але молодиця краще за нього розлічила внутрішні сили сторін: тамті невідь-чому обм'якли і, поґилдикавши ще трохи для годиться, — подались, відступили; «Дєд, дай водічкі попіть!» — дід, білоголовий і білобородий, височів над тином як Саваоф, споглядаючи, як суне повз нього змучене чужинське військо: два з половиною мільйони війська, цілий фронт, що вертався з Німеччини, кинули були совєти проти них у сорок п'ятому, гей слона до вовків, — і прорахувались, бо ані пострілу тоді не впало: «Іди, — кивнув рукою, мов благословляв, — хай тебе большевики напоять…», — кожен тин, кожен виярок, кожна скирта виставляли спротив. Ніколи ще не знала ця земля такої війни. Навіть та віковічна мужицька — воляча! — терпливість і витривалість, що так була дратувала Адріяна під Польщею, несподівано перетворилась, як вода у вино, набувши вищого, грізного сенсу: то виявилася зовсім не тупа покора долі, як гадав він був гімназистом, коли безсонними ночами перевертав в умі Стефаниківські моторошні образки, кислотно-їдкі строфи Франкового «Мойсея» — «Бо ти чув себе братом рабів, і се стидом палило…», — тепер його палило стидом хіба за те, що міг уважати себе за щось ліпшого, вищого од них. В дійсності сила їхнього самозречення виявилась більшою, ніж у нього, — либонь, ще й тому, що кожен із них зосібна ніколи не мав себе за щось особливого, і якраз це природне смирення й робило їхню внутрішню гідність непоказною — насправді ж вона була тверда й непіддатна, як скам'янілий у посуху ґрунт під ногами; залишалось іно піднести сірника. При світлі воєнного пожару вони вперше вгледіли себе на тлі історії — і, поплювавши в долоні, взялися до неї, як до оранки. «Марто, це ж наше військо прийшло!..» А в тому війську на тебе, між іншим, чекає не лише геройський чин і бойове побратимство, «здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї», а й «Стодоля» чекає — як у всякому війську, завжди готовий збудити й розстріляти за те, що заснув на стійці. Зле, звісно, що заснув; із такими вояками багато не навоюєш. Але й військо наше — не «всяке», і боротьба наша — особлива. Ким треба бути, щоби цього не тямити?..
- Предыдущая
- 31/150
- Следующая
