Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич - Страница 46

• Предыдущая
• 46/87
• Следующая

Але минув уже місяць, а чехів не страчували. Отже, напрошувався висновок: розслідування цієї справи триває. Причиною затяжного розслідування могло бути лише одне: чехи не «розкололися», і їх продовжують катувати, намагаючись вирвати потрібні гестапівцям відомості. Про це моторошно було навіть подумати. Володя знав, що в кривавому страхітті катувань, у стані тяжкого марення людина нерідко вимовляє імена рідних, друзів. Він побував у багатьох фашистських тюрмах, витримав чимало допитів і пересвідчився, що гестапівцям часто вдавалося добувати потрібні їм відомості методом звірячих катувань. Інколи бувало й так, що в’язень на допиті не сказав нічого, але ось його кинули в камеру-одиночку на цементну долівку, голого, і він, покалічений, з поламаними кістками й кривавими ранами, з температурою до сорока градусів, починає марити. Уголос розповідає про себе все, про всі свої нещастя. Гестапівському слідчому залишається тільки сісти на стілець і спокійно записати почуте. Ось так усе те, чого гестапівці впродовж тижнів катуваннями не могли вирвати з вуст своєї жертви, раптом саме пливло їм у руки... А тут же не одна людина — двадцять вісім чоловік. Витримає один, другий, третій, а четвертий чи п’ятий може зламатися.

Це добре розуміли Володя з Жорою, подумки готуючись до найгіршого. І все ж таки у глибині душі в кожного жевріла слабенька надія. Так буває з людьми, яким загрожує смертельна небезпека або страта і вони охоче вірять в помилування або в якесь диво. Такі нещасливці самі придумують для себе всілякі фантастичні версії, на основі яких народжується спочатку полохлива надія, котра поступово переростає в упевненість. Хлопці перебирали в пам’яті відомі їм факти, коли зволікання із стратою зрештою оберталося помилуванням. І водночас розуміли, що всі ці факти й приклади не мали нічого спільного з фашистськими методами — есесівці й гестапівці ніколи нікому нічого не прощали. Інколи юнаки сподівалися на якесь диво, але все частіше провалювалися в чорну безодню відчаю і безнадії...

За останні два тижні вони побували в кількох арбайтскомандах, що працювали за межами табору: на будівництві доріг, на вирубці лісу, на викорчовуванні пеньків, на осушуванні болота і на будівництві електростанції. Каторжні роботи забирали останні сили, вкрай виснажували. За ці дні вони не мали бодай миски додаткової баланди, жодного шматочка хліба. Жили тим жалюгідним концтабірним пайком, що був розрахований на повільне вимирання в’язнів. Подаровані чехами сигарети давно вже витрачені на підтримку Петра, який потроху оклигав, і це було єдиною втіхою. Тимчасово перестали зустрічатися з ним, щоб не потрапити на очі придуркам з другого блоку.

Боялися тепер зустрічатися навіть з Еріхом, щоб не накликати небезпеку на художника. Навіть не наближалися до центрального блоку, щоб не потрапити на очі Зеппу, старості табору Бруно, геру фон Гольцу чи будь-якому іншому промінентові. Тікали й від кухні, де їх могли впізнати кухонні працівники: адже не раз одержували тут разом з Карелом продукти у Вальтера. Зрозуміло, що, вгледівши «воскреслих чехів», кухонні працівники вдарили б на сполох, і тоді вже порятунку не жди. Хлопці маскувалися, як тільки могли. їхні обличчя були забруднені до невпізнаності, а концтабірні чепчики насунуті аж на очі. Юнаки намагалися розтанути в масі в’язнів, загубитися, як дві піщинки в пустелі, до отупіння працювали в арбайтскомандах, щоб нікому не впадати у вічі.

Щодня після відбою падали на нари, змучені непосильною працею. Та навіть уночі не легшало. їм снилися всілякі страхіття, вони прокидалися, нервово крутилися на голих дошках нар, відчуваючи гострий біль у всіх суглобах. Одного разу Володя прокинувся від крику Жори. Той марив у сні, кликав на допомогу Карела... А вранці, поволі отямлюючись від страшних снів, знов брели на роботу, щулячись від холоду і важких думок.

Стояла та пора осені, коли навіть у сонячний день відчувалося, що негода не за горами. Для в’язнів осіння негода з нескінченними дощами й холодними вітрами — то тисяча нових смертей... Та поки що трималася сонячна погода. Був кінець жовтня. Ліси, гаї і поля, стомлені літньою спекою, вкутувалися прозорою тишею — тією осінньою тишею, коли, здається, чуєш, як дзвенять невагомі срібні павутинки, повільно й плавно пролітаючи над вигорілою за літо, сонною землею.

В ці дні Володя з Жорою працювали в команді «Берле» на будівництві електростанції. Копали глибокий котлован для закладки фундаменту якоїсь споруди. Для виснажених юнаків це була пекельна робота, що припинялася лише з настанням вечірніх сутінок. Але цього разу сигнал прозвучав значно раніше — в другій половині дня. Часті удари ломом по підвішеному шматку рейки сповіщали про загальне шикування усіх арбайтскоманд. Тільки щось надзвичайне могло змусити есесівське начальство дати команду передчасно припинити роботу тисячам в’язнів на важливому об’єкті. Оглушливе бамкання рейки відлунювалося в серцях юнаків тривожним сполохом.

Чує моє серце — будуть страчувати чехів...— похмуро мовив Жора, і лице його посіріло.

Не хотілося вірити, однак і Володя подумав саме про це: страчуватимуть чехів...

І ось багатотисячна колона поволі повзе по дорозі до табору. Ніхто не знає, чому так рано припинили роботу. В’язні давно звикли до всіляких жахів, і їм нібито й байдуже, куди й навіщо їх ведуть. Але тривога поступово почала окутувати всіх. Це було видно із спантеличених поглядів, якими обмінювалися, з уривків тривожних фраз: «Куди?», «Чому?», «Що сталось?». Та ніхто нічого не знав.

Минуло ще з півгодини в тяжкій невідомості. Нарешті — останній вигин дороги біля мальовничих пагорбів, на узвишші яких розташувалося есесівське містечко, і голова колони увіткнулася в залізну браму табору. А далі, за брамою, лагерштрассе, яка упирається в фасад центрального блоку. Це тупик, далі йти нікуди. Цей блок, на відміну від решти, стояв на узвишші, до нього вели десять кам’яних сходинок. Перед вікнами блоку — квадратний, рівний, як стіл, гладенько укатаний, посипаний червоним піском майдан, кути якого підпирає міцна кам’яна кладка. Цей акуратний, схожий на тенісний корт майдан — своєрідна авансцена табору, на якій нерідко влаштовувалися криваві вистави. По суботах тут ставили переносні, спеціально виготовлені козли з припряжними пасками, на яких шмагали звинувачених у чомусь в’язнів. По боках майданчика були вкопані стовпи з ланцюгами. Тут підвішували за викручені руки або за ноги «злісних симулянтів», які помирали на цих стовпах повільно, в страшних муках. На цьому ж майдані староста табору Бруно — «покровитель талантів» — влаштовував «огляди», називаючи їх «конкурсами». У конкурсі міг взяти участь будь- який аматор, який умів співати, танцювати, ходити на руках або показувати фокуси. Глядачами на цих видовиськах були завжди проміненти: блокові, штубові, писарчуки, капо, унтеркапо, форарбайтери, лойфери та піплі — декілька сот відбірної потолочі. Головним суддею був, звичайно, Бруно. Він сам визначав переможців і сам нагороджував їх: «найкращих» — пайкою хліба, «хороших» — мискою баланди. «Посередні» не одержували нічого. На потіху публіки заключним номером завжди було «нагородження халтурника», тобто виконавця, визнаного найгіршим, іншими словами, того, хто не сподобався Бруно,— двадцять п’ять ударів києм. Найчастіше жертвами цих «конкурсів», «оглядів» і «концертів» ставали недосвідчені новачки, які погано знали табірні порядки і самого Бруно. Незважаючи на те, що «халтурники» прямо зі сцени попадали в трупарню, ентузіастів спробувати щастя ніколи не бракувало...

Тепер на цьому печальному майдані перед центральним блоком їх чекало зовсім інше видовище. Як тільки на підході до табору колона виповзла на пряму дорогу, перед очима кожного виринув удалині ненависний табір, а в його центрі на узвишші — центральний блок із страшним майданом, на якому бовваніла щойно поставлена широка, мов ярмарочна арка, шибениця з повислими у повітрі зашморгами. Із завмиранням серця Володя порахував їх. Двадцять вісім зашморгів! Тепер розвіялися всякі сумніви. «Вішатимуть чехів...» — пронеслося по колоні, як вітер...

• Предыдущая
• 46/87
• Следующая