Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 38

• Предыдущая
• 38/40
• Следующая

– І довго Суярко був у лісі?

— З годину. Коли повертався, я його спеціально перестрів і зазирнув у кошик: з десяток грибів про людське око.

Бутурлак замислився.

— Кажете, пішов до лісу одразу після нашого від'їзду? Навряд чи хто чекав його там, либонь, мають схованку — поклав листа десь у дуплі. Цікаво, якої заспіває, побачивши нас? Поїхали.

Суярко мешкав через хату од крамниці в одинокої старої жінки. Фіру кинули біля сільради й пішли, не криючись, серединою вулиці. Гнат мусив бути вдома, бо на крамниці висів замок. Суярко в цей передвечірній час ходив на озеро по рибу або столярував у себе на подвір'ї: робив непогані табуретки й стільці, які користувалися попитом в острожанського жіноцтва.

Помітивши трьох на вулиці, Гнат відклав рубанок. Стояв і дивився не мигаючи, і лише голова його ледь-ледь погойдувалася на довгій шиї.

— Гнате, — гукнув його Вербицький, — йди-но сюди на хвилинку!

Суярко обійшов купу дощок, на ходу застібаючи комір сорочки, нараз пригнувся й метнувсь за ріг хати, схопивши карабіна, що лежав на східцях ґанку.

— Стій! — зірвав із шиї автомата Бутурлак. — Стій, бо стрілятиму!

Гнат навіть не озирнувся. Біг стежиною поміж грядок з капустою, на ходу пересмикуючи затвор карабіна.

Бутурлак прицілився, дав коротку чергу. Певно, хвилювався, бо не влучив. Кинувся слідом за Суярком, оббіг хату й застрочив знову короткими прицільними чергами.

Гнат добігав уже до кущів, що росли на берегах потічка за городами. Не встиг заховатися — впав обличчям у землю. Обминувши Бутурлака, першим підбіг до нього Вербицький. Нахилився, перевернув горілиць, притулився до грудей.

— Готовий… — мовив, підводячись.

Удвох з Бутурлаком вони перенесли тіло до хати. Антон Іванович наказав хазяйці нікуди не виходити й нічого не казати цікавим жінкам, що вже збіглися до садиби. Сам вийшов до них.

— Громадяночки, — наказав суворо, — одразу по хатах, і щоб ніхто не виходив з села. Бо всіх затримуватимемо.

Розійшлися неохоче, біля хвіртки лишився тільки Андрій.

— Мене послав Петро Андрійович, — пояснив. — Він з Пилипом на посту в клуні. Що за стрілянина?

— Вертайся до нього. Передай, зараз прийдемо.

Андрій рушив неохоче. Обернувся й запротестував:

— Але ж він хвилюватиметься…

— Скажи — все гаразд.

Хлопець побіг, а Антон Іванович повернувся до хати.

Вербицький перекидав речі Суярка, а Бутурлак стояв серед хати, тримаючи на долоні парабелум.

— Оце знайшли в його валізі, — подав Демчукові. — З нього й стріляв у Петра Андрійовича.

— А як дременув, побачивши нас!

— Хотів попередити своїх. Стопроцентово! — Вербицький закрив валізу. — Нічого тут більше нема.

— Ходімо, — заспішив Бутурлак, — бо не можна втрачати ані хвилини: мусимо перекрити всі виходи з села, щоб і миша не висковзнула.

Бандерівці вийшли з лісу, коли небо вже почало сіріти й востаннє невпевнено пугукнув сич. Постояли трохи на узліссі купкою, потім четверо поодинці рушили до села, а двоє залишились у чагарнику.

Бутурлак вилаявся крізь зуби: Коршун виявився обережнішим, ніж він думав, і вирішив почати з розвідки боєм.

Коли четверо підійшли до рівчака, який ділив луг навпіл, рушили до села й ті двоє, що залишилися. Вони були впевнені, що «яструбків» у Острожанах нема, і нетерпеливились.

Перейшовши потічок, четверо роззосередилися ще більше — це не входило в плани Бутурлака й свідчило про обережність і кмітливість ворога. Коршун застрахував себе від несподіванок.

Коли перші уже наближалися до хат, двоє тільки-но перейшли потічок.

Вдарила автоматна черга з клуні — перший відкрив вогонь Вербицький і зробив це вчасно, бо бандерівцеві залишалося всього кілька кроків до спіжарні на сусідній садибі.

Двоє, які щойно перестрибнули потічок, зупинилися. Бутурлак ударив по них довгою чергою, та не влучив, бо побігли назад до потічка — ще кілька кроків, і заховаються…

Вербицький одразу зрозумів тактику Бутурлака: відрізати бандерівців од лісу. Скосивши першого, він вискочив з клуні й побачив Ротача, який біг із сусіднього подвір'я, на ходу стріляючи.

— Вперед, — закричав Вербицький, — бо інші вже в селі!

Перестрибнув через огорожу й побачив, як вибухнула граната на подвір'ї, з якого строчив Бутурлак. Кулемет одразу замовк, до подвір'я метнулася чорна тінь, Вербицький хотів прошити її автоматною чергою, та не встиг: сухо ляснув постріл, дивний серед автоматної тріскотняви, і бандерівець упав.

«Добре б'є старий Демчук, — подумав Вербицький. — Але де ж інші?»

Наче у відповідь застрочили з-за сусідньої хати, щось ударило його в плече й відкинуло на спину. Богдан упав незручно, вдарившись об щось потилицею, але свідомості не втратив. Хотів підвести автомат, та рука не слухалася. Побачив, як югнув до хати Ротач і одразу впав.

«Ну, чого ж не стріляєш?» — подумав Вербицький.

Біля хати, з-за якої били чергами, вибухнула граната, через кілька секунд друга, і Богдан зрозумів, що Петро Андрійович вирішив закидати бандерівців гранатами.

Після третього вибуху стрілянина припинилася, запала тиша. Вербицький, похитуючись, підвівся. Ступив крок до Ротача, та в голові помутилося, і він упав на руки Петра Андрійовича, який устиг підхопити його…

… Почувши стрілянину, Андрій скочив із стіжка, хотів бігти, але Пилип затримав його:

— Куди? Бутурлак наказав…

— Там люди гинуть, а ми відсиджуємось!

— Давай! — махнув рукою Пилип, і вони побігли на стрілянину.

Петро Андрійович якраз поклав на траву Вербицького, коли хлопці вбігли на подвір'я. Ротач одірвався від пораненого, наказав:

— Швидше до сарая! Гляньте, що з лейтенантом!

Андрієві не треба було повторювати — вже стрибав через паркан. А Пилип затримався на мить, роззираючись. Де батько?

Серце стріпнулося, та одразу відлягло: побачив батька — той перелазив через паркан слідом за Андрієм.

— Живий! — закричав радісно Пилип, кинувшись за батьком. — Живий!

Лейтенант лежав на боці, відкинувши руку. Андрій зупинився за крок, буцім закам'янів.

Невже вбитий?

— Чого стоїш? — Антон Іванович відсторонив його, взяв Бутурлака за плечі. Андрій схаменувся, допоміг опустити лейтенанта на землю. Став на коліна, притиснувся щокою до долоні, відчув тепло.

— Володимире Гавриловичу! — підвів Бутурлакові голову, погладив по чолу. — Отямтеся!

Лейтенант розплющив очі. Похитав головою й сів.

— Що зі мною? — запитав. Обмацав голову, подивився на долоні — сухі. Скочив на ноги. — Здається, порядок!

— Мабуть, вас оглушило, — пояснив Антон Іванович. — Граната вибухнула зовсім поруч.

— Що з бандерівцями?

— А постріляли…

— Усіх?

— Сподіваємось. Треба роздивитися. Вербицького поранено.

— Де він?

— З Ротачем.

— Куди поранений?

— По-моєму, в плече.

Бутурлак зітхнув полегшено. Нараз скочив на дрова, почав вдивлятися у луг.

— А ті двоє? — запитав.

— Які? — не зрозумів Демчук.

— Позаду йшли двоє. Один з них, мабуть, Коршун.

Антон Іванович розвів руками.

— Не можу сказати…

Бутурлак уже схопив кулемет.

— Ще не встиг втекти! — крикнув і роззирнувся. Перестрибнув через дрова, побіг до потічка.

Андрій рвонувся за ним.

— Андрію! — почув з подвір'я.

Це — Віра… Вже розвиднилося, і одразу побачив її. Але впізнав би і в темряві.

— Ти чого? — Зупинився на мить, вражений.

— Куди ти?

— Коршун там. І Грицько з ним.

— Чекай, я з тобою.

Андрій побачив, як повз нього прошмигнув Пилип. Біг, кричучи щось Бутурлакові й вказуючи на кущі, які починалися ліворуч попід лісом. Зиркнув туди й помітив постать чоловіка, котрий уже майже сховався між дерев. Побачив іще: Бутурлак став на одне коліно, й з дула кулемета вирвалися язики полум'я.

• Предыдущая
• 38/40
• Следующая