Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 35
- Предыдущая
- 35/40
- Следующая
Стоїть, розставивши ноги й засунувши руки в кишені синіх з червоним кантом офіцерських галіфе.
Коршун зміряв Лебединського оцінюючим поглядом, підступив ближче на один крок, мовив рівним і спокійним тоном:
— Ось і побачилися! Ви нас уночі чекали й непогану зустріч приготували, то вибачте, що зіпсували ваші плани.
Молодший лейтенант дивився понад ним у ліс, який підступив впритул до галявини. Думав: так, Коршун переграв їх у першій партії, отже, побоювання Бутурлака небезпідставні — в селі є інформатор, і, поки він існує, боротися з бандерівцями важко. Якась жінка втрутилася в гру…
Шкода, що він не може попередити Бутурлака. А що він взагалі може?
Він може тільки з гідністю вмерти, але чи зможе?
Коршун зараз катуватиме його, а Лебединського ніколи в житті по-справжньому навіть не били — чи витримає?
Наче відповідаючи на його думки, Коршун запитав:
— Звідки в Острожанах дізналися про те, що ми вирішили минулої ночі йти на село? І про схованку в школі?
Лебединський і далі дивився поверх нього, наче не чув запитання.
— От що, — розпорядився Коршун, — прив'яжіть його до дерева. Бо розмова в нас починається якась млява.
Бандерівці підштовхнули Лебединського до старої товстої берези. Прикрутили до дерева мотузком так, що не міг поворухнутися.
— Добре, — схвалив Коршун, — а тепер залиште нас наодинці.
Коли відійшли, взяв збиту з необструганих дощок табуретку, сів навпроти молодшого лейтенанта, запалив цигарку, поклавши ногу на ногу. Помовчав трохи і почав так, неначе вони вдвох сиділи у вітальні в зручних фотелях і вели невимушену світську розмову — Обставини примусили мене взятися за зброю, а так я, юначе, меценас — і за освітою, і за духом, тобто мушу захищати права людини, яка довірить мені свою долю. Гадаю, якщо ви будете щирі зі мною, не каятиметесь.
Молодший лейтенант дивився на ліс і небо, він уже не відчував ані скручених за спину рук, здавалося, не відчував самого себе, тіло зробилося невагомим, якимсь чужим, і Лебединський зрадів: якщо катуватимуть, певно, не буде боляче.
А Коршун вів далі:
— Я відіслав своїх людей для того, щоб ви, не вагаючись, назвали ім'я зрадника. Крім мене, тут четверо. Від когось із них в Острожанах дізналися про напад і схованку з документами в школі. Вам відомо, від кого? Якщо назвете ім'я зрадника, я подарую вам життя. А може, в селі якимсь іншим шляхом дізналися про наші плани?
«Ого, чого він хоче! — подумав Лебединський. — Щоб я сказав, звідки Бутурлакові й Демчуку стало відомо про наміри бандерівців. Розповів про почуту Сергійком розмову. Тоді Коршун помститься хлопчакові, і смерть дитини впаде на мою голову…»
— Ми втрачаємо час, пане Жмудь, — одповів, уперше глянувши Коршунові в вічі. — Хоча, — куточки губ у нього опустилися в гіркій посмішці, — чого-чого, а часу в нас з вами достобіса, і, мабуть, спасенна розмова зі мною дозволяє вам хоч трохи розважитись.
— У ваших словах є істина, — погодився Коршун, — та все ж ми відхилилися від основної теми розмови: від кого ви дізнались про напад?
Молодший лейтенант промовчав, і полковник, зітхнувши, дорікнув йому:
— Так ми, бігме, не домовимось. Не вимушуйте мене вдатися до крайніх засобів впливу.
Куточки губ у Лебединського знову опустилися. Коршун підвівся, випустив цигарковий дим просто в обличчя молодшому лейтенантові і загасив цигарку об кінчик його носа.
Лебединський заплющив очі від болю: а йому здавалося, що його тіло вже не відчуватиме нічого.
— Отак, пане, — заговорив Коршун уже зовсім іншим тоном. — Хочу тільки попередити, що це — квіточки.
Він знову сів на табуретку, заклавши ногу на ногу. Десь у глибині душі знав, що цей молодший лейтенант навряд чи скаже щось, але справді, часу мав багато, і чому ж не розважитись?
У Коршуна був гарний настрій. Усе йшло так, як йому хотілося, може, за винятком неприємного інциденту в містечку. Добре, що Гриць вчасно побачив Андрія, і вони встигли накивати п'ятами. Чудовий хлопець росте — Гриць, справді їхня з Северином кісточка, і треба буде допомогти вибитися в люди. Віддячити Северинові за поміч, яку той надавав йому, Кирилові Жмудеві, під час студіювання наук.
Бідний Северин! Був таким життєлюбом, людиною вельми чіпкою в цьому світові, і треба ж таке — загинути від випадкової бомби…
Гриць розповідав: на якійсь станції між Львовом і Бродами радянські літаки бомбили гітлерівські ешелони з технікою, а Северин Романович на своїх двох фірах якраз проїжджав містечком.
Грицько кинувся геть до якогось подвір'я, а батько побоявся залишити фіри — від нього з матір'ю не лишилося нічого, бомба вибухнула майже поруч…
Тоді Грицько все ж дістався до Львова. Мав адресу старого приятеля вуйка Кирила, і той прийняв його.
Радянські війська наступали тоді так швидко, що Коршунові не вдалося потрапити в Острожани, де в Севериновій стайні обладнав схованку — не з документами, як казав своїм підлеглим, — плювати він хотів на найважливіші документи. У схованці зберігалися гроші й цінності, грошей, правда, не дуже й багато (де візьмеш валюту під час війни — всього тисячі три в перерахунку на долари), але в залізній скриньці, закопаній під яслами, було досить золота і ювелірних виробів, награбованих загоном Коршуна в спалених навколишніх містечках та селах. Вистачить на все життя і йому, і нащадкам, якщо вони в нього будуть. А ні — пофортунить Грицькові, зрештою, чому ні — хлопець починає розуміти, що до чого, і рука в нього не затремтить, якщо доведеться підняти зброю проти більшовиків…
Тікаючи від більшовиків, Коршун все ж устиг наказати Фросю, щоб узяв двох стрільців і залишився біля Щедрого озера: мусив обходити стороною Острожани і втрутитися лише тоді, коли сільські активісти здумають перебудовувати або зносити садибу Северина Романовича. На щастя, там обладнали школу, директор виявився хазяйновитий, і Коршунів тайник був у безпеці.
Взимку було ризиковано йти до Острожан, Коршун пересидів зиму в львівських знайомих, не втрачав часу, встановлював контакти із залишеними в підпіллі бандерівськими провідниками, домовився про явки й паролі за кордоном — мав намір невеличким загоном пробитися через чехословацькі ліси до Західної Німеччини, а там сам чорт йому кум з його золотом та діамантами.
На початку літа послав до Острожан Грицька — вірніше, не до самих Острожан, — там би його одразу злапали, — до райцентру, де племінник колись учився й квартирував; хлопець мусив знайти Фрося й розвідати, як почувається йому і чи зможе гарантувати безпеку своєму начальству.
Одержавши вісточку від Грицька, Коршун того ж вечора виїхав до містечка, — і треба ж, саме наступного дня Грицько зустрівся на базарі з Андрієм!
Коршун поморщився при згадці про свого другого племінника. Злапати б! Не подивився б, що племінник, повісив на першому-ліпшому дереві, іншим на науку!
Але, зрештою, все обійшлося — і на рівній дорозі трапляються вибої, що ж, просто треба бути ще обережнішим і не соватися у воду, не спитавши броду.
Файно вийшло з тими трьома енкаведистами. З одного маху прибрали трьох, а якщо так і далі піде…
Коршун подумав: як гарно, що в Острожанах є своя людина. Коли б вона не слідкувала за головою сільради й не підслухала його розмову з районом, вони напоролися б на засідку, і страшно навіть подумати, що трапилося б…
Сьогодні вночі треба послати Фрося, щоб дізнався про обстановку на селі — і принесло ж туди отого лейтенанта-розвідника якраз тоді, коли Коршун прибув на Щедре озеро.
Та обійдеться. Як каже Фрось, потихесеньку-помалесеньку, прошу я вас…
Мудрий чоловік, цей Фрось, мудрий і відданий, таких треба завжди тримати при собі, навіть там, на Заході…
Коршун майже забув про енкаведиста, прив'язаного до берези. От що значить замріятися! На це здатні лише справжні інтелектуали, люди високої думки, у яких мислення розвинуте до абсолютних меж і які силою власного розуму можуть абстрагуватися від дійсності, поставити себе, так би мовити, над нею. Як зараз, наприклад. За крок від нього полонений більшовик, від цього енкаведиста смердить болотом, а він, меценас Кирило Романович Жмудь, замислився так, що не відчуває навіть болотяного смороду…
- Предыдущая
- 35/40
- Следующая
