Гості з греків - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 31
- Предыдущая
- 31/40
- Следующая
Оце й мали з’ясувати купці, бо степова кіннота знову почала хмарами збиратися на рубежах. Назвав їм Добриня вірних людей, які мусять дещо знати.
Чув ці розмови Ілля — не крився перед ним Добриня, хоч уславлений воєвода міг би і не чути, бо мало розумівся в потаємних хитрощах. Для нього купець був купець, війна — війна. Він не бачив у гості соглядатая, а бачив лише його заморський крам. Він не вчував у війні чийогось стороннього підступного задуму, а бив, і добре бив, ворога. От і зараз Ілля не сушив собі голову над Добрининими клопотами, а дослухався до розмови, що точилася на палубі серед дружинників.
Легко линув під напнутим прямокутним вітрилом сокіл-корабель, легко просторікував — аби згаяти час — Мишко Потик, богатир, знаний не лише мечем, а й балачками. Сидів Мишко по-степовому, на п’ятах, спритно плів вузлуватими, як корчі, руками ремінні онучі і ловко плів язиком про святих, ніби всеньке життя приятелював з ними. Для Мишка святий Афанасій був ломоносом, Самсон — сіногноєм, що липневими дощами сіно гноїть, Федул — вітрогін, Акулина — гречківниця, а квітнева Мар’я — заграй ярки.
— Щоб ви знали, хлопці, — бадьоро повчав він товариство, — увесь церковний календар неважко запам’ятати, хоч тих святих — як дерев у лісі. Треба тільки утямити, хто з них і до чого причетний, щоб до кожного святого була своя особлива прикмета. Приміром, коли день Афанасія і Кирила? У січні! От собі і затям: Афанасій і Кирило всіх живих беруть за рило. Або: хто з вас знає, коли день Мар’ї Єгипетської? Ніхто? Отож! А я знаю: ота Мар’я — пісний борщ. Закортіло у квітні капусняку, бо м’ясо з’їдено, ото і є Мар’їн день. А ще: коли квітки з’являються, виставляй бджіл з зимового омшаника на пасіку. Тут і зауваж — діставай бджіл з-під спуда на святого Пуда. В кінці квітня — день Георгія Переможця, а на початку травня — Миколи. А ти примічай: Юрко з росою — Микола з травою, Юрко з теплом — Микола з кормом…
Подумки Ілля завше дивувався таким балакунам, як Мишко Потик, що словом уміють усе докупи зв’язати, як ремінці в онучі. Чи давно ті святці з’явилися? Чи давно в Києві Десятинну церков освятили? Цей спогад був Іллі приємний, бо не бачив жодної такої дивної споруди по всій Візантії.
Везли для неї на лодіях з греків лілуватий і сніжно-білий мармур, везли з Херсонеса готові колони з різьбленими капітелями, везли з-під Овруча втішний для ока червонуватий твердий камінь, а в граді Кия спорудили майстерні для випалу цегли і роблення виливних плит.
І піднялася церква — дивна, небачена, як у казці. Коли Ілля вперше узрів її, вона чомусь одразу нагадала йому здружену залогу богатирів, що стали пліч-о-пліч. Двадцять п’ять куполів її — той вище, той нижче, як у людей різних на зріст — сяяли, мов двадцять п’ять золочених шоломів. З могутніх барабанів-ший на широкі, міцні рамена срібною лускою, мов кольчуга, збігали бляхи, вкладені одна під одну. Червонуваті стіни з овруцького каменю були, як високі щити, котрими непохитні богатирі затулилися — з усіх боків неприступні.
В церкві було світло, як на душі у звитяжця. Підлога, як коштовний килим, — уся викладена різноколірним мармуром, яшмою і смальтою — руським кольоровим склом. Фрески і мозаїка суцільно вкривали стіни і куполоподібну стелю, не лишаючи жодного незайманого клаптя. Знизу були зображені уславлені воїни, а серед них — Юрко Змієборець і Дмитро Солунськпй, що оберігав русичів на чужині, вище — великомученики, а далі — апостоли. Вгорі ж юрмилися янголи й архангели з трубами, з кола яких лагідно позирала богоматір з сином-богом на руках. А коли піднятися на хори, раптом відкривалося радісне й веселе — тут на стінах грали гуслярі, в дуду дуділи і в тарелі били скоморохи, богатирі здіймали кухлі зелена вина за столом у князя, танцював учений ведмідь, а один лицедій тримав на чолі довгенький стовпець, по якому дерлася заморська мавпа. Все як годиться у людей…
Не подобався Іллі тільки церковний ігумен, блідий, аж сірий, Анастас Корсунський, завше смиренно похилений ромей з ухильними, нещирими очима…
Хоч і поринув Ілля у думки, а помітив куряву, що раптом з’явилася в степу і тепер бігла, не відстаючи і не випереджаючи їхній корабель. Око воїна промовляло: йде кінний загін, бо йде стрімко, не обтяжений возами, загін невеликий, мечів на сто. Чужі чи свої? Але свої не крилися б попід обрієм.
Воїни також помітили підозрілу куряву, але не балакали про це, тільки дивилися в той бік. Михайло Потик теж укляк з ремінцями, пильно прискаливши око, але з оповідкою не вгавав ані на мить, ніби нічого вартого уваги не трапилося:
— Ось і листопад, перший день — курячі іменини, бо жінки зайвих курей ріжуть. А ти затям: на Дем’яна і Кузьми курей під ніж візьми. Нарешті, грудень-студень, час у хаті сидіти, дітей ділу вчити. Тут тобі й день пророка Наума-грамотника: батюшко Наум, наведи на ум. А холод посилюється, мороз лютує, дивись — недалеко й день святої великомучениці Варвари: прийшла Варюха — бережи ніс та вуха. Ото, хлопці, й увесь церковний календарик. Головне — до кожного святого свою прикмету мати, бо інакше всі вони сплутаються, як у грайливої кицьки пряжа.
Ілля Муромець знову повернувся до своїх думок, не забуваючи раз у раз позирати на обрій, де хмарилася суха земля під кінськими копитами: якщо йдуть одвукінь, то в загоні не більше як півсотні мечів…
Так-от: Михайло Потик хитро плете, а далеко йому до словотворців, що співають за князівським столом. Гарно співають, бо складають билини про те, що насправді було. Але якось так співають, що нібито нічого такого й не було, про що слова в порядок уклали, а всі розуміють, про що саме йдеться, і згадують…
Скажімо, чув Ілля билинне слово про доброго молодця Добриню, котрий, мов Юрко Переможець, вогнедишного Змія-Горинича побив, але не гострим списом або мечем булатним, а шапкою з землею грецькою. І, мовляв, порятував тоді хоробрий Добринюшка безліч царівен і королевичів. Порятував, хоч рідна матінка його застерігала:
Хто не знає, тому не збагнути, що сорочинська гора — то гора Старокиївська, де Добриня з вірними гриднями кумирів сокирою рубав і у вогонь кидав, а Почай-ріка — то Почайна, куди через Боричів узвіз, мов колоду, волокли Перуна, б’ючи його палицями і стьобаючи батогами, щоб усі бачили: дерев’янка — не бог, не покарає. І недарма у билині матір застерігає Добриню: у Києві було неспокійно, діло виглядало ризикованим — багато хто вболівав за старими ідолами. Та минулося у Києві, бо стояла напоготові князівська дружина, вже хрещена.
Двічі б’ється у билині Добриня з вогнедишним поганським змієм, бо не минулося йому у Новгороді, куди він прийшов з єпископом Іоакімом і повним загоном тисяцького Путяти.
А новгородці на вічі поклали: не пускати Добриню до міста, не давати йому, відступнику, дідівські кумири на поталу. Особливо намовляв їх Богомил, головний волох їхній, і тисяцький Угоняй, котрий їздив кінно і збройно серед натовпу і волав:
— Краще самі під сокирами поляжемо, аніж віддамо під сокиру богів наших!
Тоді ж новгородці пограбували і спалили старий Добринин дім, а деяких родичів його повбивали. Коли ж підійшов Добриня, вони розтягли міст через Волхов-ріку, витягли на берег два камнемети і почали шугати в нього камінням. Однак тисяцький Путята зайшов з воями до Новгорода з іншого боку, де нікого не чекали, і зчинилася в граді зла січа. А Добриня підпалив посадські будівлі і, ховаючись за вогнем, теж вдерся до міста. Ідолів потрощили, дерев’яні попалили, а кам’яних втопили у ріці. Наступного дня зганяли новгородців на водохрещення: чоловіків хрестили вище мосту, жінок — окремо, нижче. З того дня й кажуть словени: «Путята охрестив мечем, а Добриня — вогнем».
- Предыдущая
- 31/40
- Следующая
