Гості з греків - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 20

• Предыдущая
• 20/40
• Следующая

— Хай буде так!

— Імператор вважає і наказує: необхідно підтримувати у солдатів бадьорий настрій, вдоволення, наснагу, а це зробить їх ще хоробрішими і стійкішими. А з допомогою таких відважних і одчайдушних героїв імператор не тільки захистить Візантію від купки підлих змовників, які на погибель усім посадили на троп нерозумного і пихатого хлопчака, що вже занапастив славне військо ромеїв, а й підкорить всі землі своїх ворогів і ворогів християн, які розумно і справедливо розподілить між своїми вірними солдатами, що ті землі повоюють. Візьмемо град святого Константина, і так буде!

— Хай буде так!

— Хай живе імператор!

— Хай веде нас на стіни!

— На штурм! На штурм!

— Смерть змовникам і зрадникам!

— Слава імператорові Варді Першому! Слава!..

У такі дні солдати вдосталь пили вино, вдосталь їли бараняче м’ясо, а їхні начальники роздавали гроші, кому сріблом, а кому й золотом, але всім — понад обумовлену раніше платню. А коли є гарна платня, ліпше віриться в обіцянки…

А в святому граді було непевно й тривожно. То в одному кутку, то в іншому невідомо звідки з’являються похмурі чаклуни й чародії, які дешево — за сухого коржа або кухоль вина — віщували долю по чорній, таємній і забороненій синклітом чаклунській «Книзі царя Соломона», викликаючи за свідків демонів з усіх чотирьох стихій.

Розповідали, що один з тих чаклунів посварився у лазні з простим людом за звичайний лежак, страшенно розлютився і в гніві своєму страхітливими і моторошними закляттями, що й не запам’ятати, викликав просто з гарячого водогону якихось дивних, понурих і несамовитих, чорних, немов у пекельній смолі скупаних, людців. А ті, хоч і малі на зріст, нещадними стусанами повиганяли на вулицю у чому мати народила всіх, хто мився тоді в лазні. А чаклун зник — забрав одяг вигнаних і заліз разом з чорними людцями у водогін з киплячою водою. Двох чаклунів після того побили на вулиці камінням, коли ж роздивилися — то зовсім були не чаклуни, а майстри по мідному ділу, батько й син. Ох-ох-ох…

Саме тоді одна невеличка швидкохідна галера вирушила у далеку путь — аж на Русь, на уклін та по ласку князя Володимира, такого ж молодого володаря, як і василевс ромеїв. Але Володимир-князь був сильний у державі своїй. Це ж він нещодавно віддав василевсові варягів, які досі стовбичать на стінах Константинополя. Слугували вони василевсові вірно, бо платню мали добру.

Але не по нових варягів їхали ромеї, а по воїнів-русів, діди і прадіди яких зухвало чіпляли свої щити на головній брамі Царівграда, а батьки рубали під стінами дунайської фортечки Доростола ромейське військо під проводом василевса Іоанна Цимісхія.

І хоч які коштовні дари з цезаревої скарбниці привезли імператорські посланці в трюмі галери-корабля, та лише вчора Володимир-князь нарешті сказав ромеям, що вочевидь нетерпеливилися:

— Добре. Даю вам рать.

Помовчав і запитав:

— А що ви даєте мені?

І таки ж вчора всохлий, мабуть, аж до свого старечого мозку синклітик Сімеон Пафлагонський остаточно зіпсував усю трапезу…

Отож запитав Володимир-князь:

— А що ви даєте мені?

Полегшало на серці у Никифора Тавра, звеселився він, бо мав широкі повноваження. Князь нарешті почав торг, а вторгуватися можна хоч би й зараз.

— А чого ж ти хочеш, князю? — запитав ромей, хитро мружачись: вмів торгуватись.

— А що ти пропонуєш?

— Усе, чого забажаєш. Тільки скажи. Землі? Золото? Коштовності? Найкращу у світі зброю? Торговельні пільги? Що?

На це князь Володимир тільки задумано мовив:

— Кажеш, усе, чого забажаю?

— Так, усе, чого забажаєш! — сказав ромей, а сам чомусь стривожився.

— Але я не хочу ні срібла, ні золота, ні коштовностей, ані земель, ні зброї, ані пільг…

— А чого ж ти хочеш? Кажи! Ми все маємо.

І тоді стольний князь града Кия відказав незворушно і недбало, ніби мова зайшла про якусь дрібну дещицю:

— Я хочу в жони царівну Анну, дочку царя і цареву сестру.

Ці тихі, спокійні слова заскочили навіть Никифора Тавра, котрого вже було насторожила неясна, інтуїтивна тривога. А що казати про Сімеона Пафлагонського? У нього геть відібрало мову, як у підступного біблійного змія. І справді, цього обміну «дружина на дружину» візантійці не передбачили, бо навіть подумки ніхто не припускав такого зухвальства, що межувало в їхніх очах із блюзнірством. Порфірородну царівну, ніжну, як квітка, віддати варвару? І взагалі, хто він такий — цей князь темних лісовиків, прославлених тільки на полі брані? А ще: хіба донедавна хтось багато знав про таке князівство — Київська Русь, коли Візантія уже кілька століть відома в усіх усюдах? Тільки й чуток було, що далеко на схід і північ серед лісів і снігів живуть дивні племена ідолопоклонників-русів. Візантія успадкувала культуру і велич Еллади та Римської імперії, а що взяла у спадок Київська Русь? Буйний норов антів і склавинів? І от — маєш…

Але Никифор Тавр вмить осягнув, куди хилить не вельми балакучий князь русів, одразу збагнув його задум — хоче князь підняти град Кия аж до ока всесвіту — святого града Константина, хоче стати врівень і породичатися з самим божественним василевсом, хоче привернути до Русі очі всього світу і утвердити свою корону серед європейських королів. Далеко виміряв списами своїх ратників руський володар. Було над чим мізкувати і сушити голову. Без мудрої поради логофета дрому, без думки на те василевса…

Погодитись?..

Відмовити?..

А як поведеться руський князь? А якщо справді відмовити?..

Але ж це означатиме не що інше, як відмовити цезареві у такому жаданому рятунку. І царівні Анні — теж. Живими трупами згниють вони в кам’яних колодязях острова-в’язниці Прота…

Обіцяти? А потім забути обіцянку, як неоднораз робили?..

Але у Константинополі добре відають, що руси ніколи не жалують своїх боржників і погрозливо бряжчать мечами, вимагаючи платні по всьому рахунку…

Не знав Никифор Тавр, що й сказати і на що наважитись, а от Сімеон Пафлагонський знав, що сказати, і сказав. Краще б у нього навіки відібрало мову!

Князь терпляче очікував, аж тут обличчя Сімеона, темне, як закіптявлена ікона, раптом пішло плямами, а він сам від невгамованого обурення дрібно-дрібно затрусився, що здавалося, ось-ось заторохтять його кістки під напнутою, мов на виснаженому одрі, шкірою. Та у праведного отця ігумена ще стало сил, аби прикласти ковшиком долоню до вуха і перепитати:

— Що?!

Володимир-князь не ухилився од відповіді і твердо повторив:

— Хочу в жони царівну Анну, дочку царя і цареву сестру.

Тоді Сімеон за вже усталеного традицією підвівся за трапезним столом:

— Нерозумна твоя вимога, князю! Не бувати порфірородній християнці за ідолопоклонником, як не зійти Сонцю із заходу!

Як на лихо, князь не сперечався.

— Що ж, — спокійно погодився на це він, — як не бувати, то й не бувати. Але й вам тоді не бачити мого війська, як мені царівни.

Сімеон заволав:

— Схаменися, князю: твоя вимога нездійсненна! Подумай сам: хіба почне хтось будувати чужий дім, руйнуючи свій?

І знову уник суперечки Володимир.

— Що ж, — сказав він, — тоді руйнуйте свій дім, не будуючи чужого.

— Але ж віддати царівну за тебе, — з непідробним жахом зойкнув синклітик, — значить приректи порфірородну душу на довічні муки в геєні вогненній! В пекельному царстві сатани!

Але це князя, видно, найменше турбувало.

— Щось притомився я за трапезою, — позіхнув він, прикриваючи долонею рота, — піду відпочину. — І він у супроводі отроків покинув гридню, навіть не поглянувши в бік грізно набурмосеного отця ігумена.

Це сталося вчора, опівдні. І що ж? Синклітик, ніби нічого прикрого й не трапилося, ніби він під рукою мав до послуг небесне воїнство з вогненними мечами архангела Михаїла, увечері розробляв собі казармений спосіб моління, а сьогодні вранці благостно поринув у невинні роздуми про трійцю, співвідношення іпостасей і квадратуру кола…

Никифор Тавр мерзлякувато пересмикнув плечима.

• Предыдущая
• 20/40
• Следующая